БУДУВАВ ОСЕЛІ, А ТЕПЕР БУДУЄ МИР

«Там ворог ліз, як мурахи. Ми їх криємо всім, чим маємо, а вони лізуть і лізуть. Здавалося, що вони нескінченні. Але ми стояли до кінця», – це один зі спогадів військовослужбовця з позивним «Балу» про бої під Куп’янськом. Маючи за плечима понад рік служби в морській піхоті під час АТО, Дмитро БУКАТКО вже на другий день широкомасштабного вторгнення знову одягнув піксель. Ви­конував завдання на Харківщині, Сумщині, Полтавщині. Після поранення та складної операції продовжує службу інструктором і передає набутий досвід новим військово­службовцям. За сумлінну службу відзначений медаллю «Захиснику Вітчизни», нагрудним знаком «Учасник АТО», відзнакою «За участь в антитерористичній операції». Його історія – це не лише розповідь про воєнні будні, а й про людські цінності, які залишаються важливими навіть у найскладніші часи.

ЧЕРЕЗ ТЕРНИ ДО МОРСЬКОЇ ПІХОТИ

– У мене одна з наймирніших професій – я будівельник, – так розпочинається знайомство із сержантом, який народився і живе на Кам’янеччині, в с.Панівці. – До анексії Криму зводив там житло. Навіть планував купити сотку землі та звести собі будинок. Можливо, після повернення півострова втілю задумане.

Строкову службу Дмитро теж проходив у Криму, в Сімферополі – у внутрішніх військах. Правда, там зазнав запалення вуха, тимчасово втратив слух, і його демобілізували. Вдома виявили аденоїди, їх видалили, і відтоді проблем зі слухом немає. Згодом одружився, радів появі доньки. Але події 2014 року змінили все:

– Так склалося, що ми з сестрою в особистих справах поїхали до столиці. Коли владнали свої питання, мали декілька вільних годин і вирішили поїхати на Майдан, та пробули там дві доби. Ця атмосфера, цей дух… неможливо передати словами.

2015-го чоловік отримав спо­віщення, пішов до військ­комату, пройшов медкомісію та отримав бойову повістку. Зрадів неймовірно, хоча розумів, що вдома чекатиме нелегка розмова із дружиною. Після навчання на одному з полігонів по мобілізованих приїхали, як кажуть, «покупці» з різних військових частин.

– Вишикували нас. «Хтось добровольцем є в морську піхоту?». Я зробив крок уперед. Підходить капітан-лейтенант і каже: «У нас важко, витримаєш?». Відповів: «Спробую». Із 300 відібраних хлопців після 25 днів відбору залишилися лише 92, – пригадує військовий. – Потім були три з по­ловиною місяця інтенсивної під­готовки: щотижня вистрілював по тисячі патронів, пробіжки по 10 км під сонцем у шоломі, бронежи­-леті й зі зброєю. Я поставив собі мету – витримати. І я витримав. Зі 115 кг схуд до 82, навчився стріляти з усього українського озброєння й став частиною славнозвісних морпіхів.

АТО: «ЯЗИКИ», ШТУРМИ ТА ВІЙСЬКОВЕ БРАТЕРСТВО

Війна змусила Дмитра ви­йти із зони комфорту. Загартувавшись фізично і морально, вирушив на Донеччину. Виконував завдання під Маріуполем, у Широкиному, Гранітному. Основне з них – відбивати ворожі штурми та прикривати українську ППО:

– На той час окупанти не так лізли, як під час повномасштабки. Їх не так масово відправляли на смерть, як тепер. Тоді хлопці, щойно запримітивши підозрілий рух, «пускали» туди все, що мали. Пригадую історію, як під час відбиття штурму в побратима на позивний «Татарин» заклинив автомат. Він не розгубився і почав кидати в нападників гранатами, – з усмішкою розповідає сержант.

І одразу ж Дмитро БУКАТКО пригадує іншу історію, що трапилася пізньої осені 2015-го. Морським піхотинцям вдалося перейти річку Кальміус, яка на той час стала природним кордоном між двома арміями. Туман густий, мов молоко, тягнувся низинами, і в тій пелені наші бійці почули кашель. До двох днрівців із туману вистрибнув наш боєць із позивним «Мультик». Не розгубився: «Пацыки, ехай пень! Я так заблудился!». Двоє днрівців опустили зброю, і в цей час «Мультик» блискавкою кинувся на них, а на підмогу йому підоспіли інші наші бійці, які швидко скрутили тих запроданців.

– Ми допитували полонених, – продовжує Дмитро. – Що вони казали? Та нічого нового: «За идею». Але ідея була підкріплена незмінним набором – наркотиками. У них знайшли і «жижу», і коноплі. Видно було, що більшість із них – наркозалежні, майже кожен другий або курить, або нюхає.

Для Дмитра особливе місце в його серці займають бойові побратими, з якими тоді потоваришував. Одному із них він став кумом і їздив хрестити його дитину.

– На жаль, із нашої групи морських піхотинців із 12 тільки двоє залишилися живи­ми. Недавно поховали і мого кума. Боляче. Це братерство, яке не забувається, – каже він. – Вразив мене мусульманин Шаміль із Луганська. Він – бізнесмен, мільйонер і па­тріот України. Ми всі цікавилися, що його змотивувало служити. Він щиро відповів: «Я – патріот своєї країни. А Україну вважаю своєю Батьківщиною. То чи міг я вчинити інакше?». Він досі боронить Україну, і періодично я йому надсилаю + і радію, коли отримую + від нього.

«ТРИМАВСЯ ЗА ЖИТТЯ З ОСТАННІХ СИЛ»

Демобілізувавшись, Дмитро повернувся до улюбленої справи – будівництва. Також підтримав справу дружини, яка займалася вирощуванням городини в теплицях.

– Коли звільнився, на 15 сотках посіяв кавуни. Вродили гарні – від 5 до 12 кілограмів, – із гордістю каже чоловік.

Паралельно з роботою чоловік регулярно проходив підготовку в батальйоні територіальної оборони. Словом, був готовий «підірватися» за першим же дзвінком заради миру. І такий дзвінок пролунав 24 лютого 2022-го, в день його народження. Декілька днів він з іншими тер­оборонівцями охороняли об’єкти критичної інфраструктури міста. А 11 березня у складі перших добровольців чоловік вирушив на Чернігівщину. І відтоді майже два роки не був удома:

– Базувалися під Прилуками. Там ще розбиті танки кацапські стояли. Згодом нас роз­формували, і ми поїхали на Сумщину охороняти кордон. Також облаштовували позиції. Правило війни: «Чим глибше копаєш, тим довше живеш». На одній позиції викопа­ли траншеї та бліндажі приблизно на 2,5 кіло­метра. І переважно вручну. Бо як тільки ро­сіяни помічали трактор, робили «салюти». Дуже багато тоді накопалися. Казав: як приїду додому, зламаю всі рискалі (сміється).

А ось на куп’янському напрямку, як зізнається, вирувало справжнє пекло. Обстріли не припинялися, росіяни просто рвали:

– Шість днів ми перебували «на нулі», і шість – на відновленні у зруйнованих селах, за 3-5 км від передової. Коли я вперше зайшов на позиції, там ще залишалося трохи дерев, але згодом не стало нічого. Один зі спогадів – штурмові загони, сформовані із засуджених. Їх росіяни використовували як гарматне м’ясо. Вони йшли, як зомбі. Стріляєш їх, а слідом заходять дві-три нові партії. Поки ти витрачаєш БК і перезаряджаєшся, вже йдуть регулярні війська. Їхня тактика – виснажити нас боєприпасами та кинути перших на м’ясо. Земля встелена трупами. Трупний запах аж очі різав. Кожен вихід із позиції – як нове народження. Коли виходив, падав на землю і цілував її. У найважчі моменти рятували думки про близьких. Коли жорстоко валили, думав, як би ще дитину заміж видати, тож тримався за життя з останніх сил.

Під час виконання завдання під Ку­п’янськом у результаті мінометного обстрілу військовий зазнав важкого поранення:

– Вибуховою хвилею мене кинуло так, що нога опинилася на плечах. Товариш домовився, і в хорошій клініці в Києві мене про­оперували. Лікарі зробили все можливе, але нога і досі дає про себе знати.

Після лікування та реабілітації чоло­-вік звільнився з війська за станом здоров’я. Але довго всидіти вдома не зміг. Нині як інструктор ділиться набутим бойовим досвідом із воїнами, які проходять підготовку і навчання в 143 Об’єднаному навчально-тренувальному центрі «По­ділля».

– Я відчуваю обов’язок перед тими, хто тільки розпочинає свій шлях. Мій досвід може врятувати їм життя. Якщо росіян не зупинити, вони знищать все українське. Я хочу, щоб війна закінчилася. Хочу, щоб українські діти більше не плакали через обстріли. Але поки війна не закінчиться, ми будемо стояти.

Відділення комунікацій 143 ОНТЦ «Поділля».