ТУДИ ВЕЗЛИ ДОПОМОГУ, НАЗАД – ЛЮДЕЙ

Нещодавно з волонтерської поїздки на Донеччину повернувся заступник міського голови Дмитро НАЗАРЕНКО. Опісля він розповів «ПОДОЛЯНИНУ» про ризиковану подорож, щирі зустрічі, незламний дух військових і те, що спонукає знову і знову долати сотні кілометрів заради допомоги захисникам. Адже волонтерство – це здатність віддати частинку себе заради інших, подарувати тепло, підтримку та відчуття, що вони не самі. Особливо це важливо нині, коли кожен захисник України щодня ризикує життям, щоб ми могли спати під мирним небом.

ЄДИНИЙ МЕСЕДЖ -­ ЦЕ ПОДЯКА ЗА МОЖЛИВІСТЬ ЖИТИ

– Дмитре Миколайовичу, коли і з ким було здійснено волонтерську поїздку?

– 19 січня разом із секретарем Духовної ради пастором Сергієм ЧОРНОПИСЬКИМ ми вирушили в поїздку на схід України, до Костянтинівки, з місією доставити допомогу нашим військовим і сказати: «Дякуємо!» – від імені нашої громади. Це була друга моя поїздка з Духовною радою (перша відбулася в Херсон, коли ми двома бусами везли воду та продукти після підриву Каховської ГЕС).

– Яку саме допомогу вдалося передати цього разу?

– Ми зібрали продукти, смаколики, маскувальні та антидронові сітки, окопні свічки, медикаменти, екофлоу, бензопили, пальне, різне спорядження.

– Чи були труднощі під час дороги, зокрема з безпекою?

– Маршрут був довгий і непрос­тий. Ми виїхали в неділю, дорогою мали декілька «дозагрузок» у Летичеві, Вінниці та Дніпрі. Ночували в Олександрії, а вже в обід наступного дня були в Донецькій області, в Костянтинівці. Та одразу ж поїхали на зустріч із військовими.

– Що найбільше вразило під час спілкування із захисниками?

– Ми побували в їхніх оселях, побачили побут. Нас пригощали, багато спілкувалися, всюди вражав їхній настрій – надзвичайний позитив! А ми несли єдиний і основний меседж – це подяка за можливість нам тут, у тилу, у відносно спокійному місті, працювати, навчати, жити! Після першого дня і до останнього вражав їхній дух – непохитний, незламний. Ось чому настрій військових, їхній позитив мотивував нас ще більше, ось чому ми має­мо бути ще більш відповідальними у своїх кроках та ще більше віддаватися своїй справі!

– Які труднощі, крім боротьби з ворогом, щодня доводиться до­лати військовим на передовій?

– Кожен день на передовій – це боротьба не тільки з ворогом, але й з усіма труднощами, які не видно за звичайними буднями. Та мені здалося, що саме таких зустрічей вони чекають – простих розмов, привітань, теплого слова подяки, яке допомагає триматися на плаву.

– Як Ви вважаєте, чи справді людина може звикнути до війни, чи це лише спосіб психологічного захисту?

– І хоч кажуть, що людина може звикнути до всього, важко усвідомлювати, що це можливо нині, в ХХІ столітті, в центрі Європи. Ми розуміли та відчували, що небезпека завжди поруч, на деяких ділянках шляху супроводжувачі давали команду «тиснути на педаль», аби пройти через потенційно небезпечні зони швидше. Цей досвід став маленьким відображенням того, з чим щодня стикаються наші військові.

– Також Вам вдалося евакуювати людей до Кам’янця-Подільського. Як вони сприйняли можливість виїзду?

– Так, дорогою назад ми евакуювали людей із Мирнограда. Вигляд того міста жахливий – зруйновані будинки, школи, заправки, вночі вулиці не освітлюються. Постійно відчувається подих війни – десь прилетіло, чути гармати, постріли, бом­би. Евакуювали дві літні бабусі, одна – з сином, інша – з онуком. Во­ни дуже зраділи, що опиняться в Ка­м’янці, адже місто і гарне, і безпечне.

– Чи плануєте повторні волонтерські поїздки в зону бойових дій?

– Ця поїздка не буде останньою. Я чітко розумію, яку важливість має наша підтримка для військових. Волонтерство – це не тільки про матеріальну допомогу, але й про моральну підтримку, яка дає сили. Обов’язково планую продовжувати такі поїздки, адже вони не лише потрібні, але й дають можливість бути частиною того, що допомагає наблизити нашу Перемогу.

Принагідно Дмитро Миколайович висловив подяки тим, хто допомагав із поїздкою:

– Особлива подяка секретарю Духовної ради міста пастору Сергію Чорнопиському за логістику, за збирання та організацію допомоги. Також дякую єпископу Української Церкви Віри Євангельської Рости­славу Мураху, волонтерам Летичева та Вінниці. При формуванні допомоги нашим військовим я часто звертаюся до наших волонтерських центрів, де виготовляють маскувальні сітки. Шановні волонтери – наші дорогі жінки, чоловіки, діти та молодь, вам щоразу дякують наші військові, й ми всі вдячні також. Особливо Кам’янець-Подільським фаховому коледжу культури і мистецтв, фаховому коледжу архітекту­ри, будівництва та дизайну, міському Будинку культури, Центру культу­ри і мистецтв «Розмай», ГО «Центр розвитку «Зоряний дім», ГО «Жіноча сотня», гімназії №2. Пам’ятаймо, що лише разом ми – сила!

ЯК МИРНОГРАД РОЗПРОЩАВСЯ ІЗ МИРОМ

Однією з жінок, яку привезли кам’янчани до рідного міста, була Людмила ЧАЙКА. «Подолянин» поспілкувався з донькою евакуйованої літньої жінки Анжелою БЕЗРУК, яка поділила­ся пережитим жахом, болем розлуки та надією на новий початок. Її розповідь стала віддзеркаленням реалій, у яких опинилися тисячі українських родин. Через спогади про ви­бухи і страх за рідних вона відкрила свою душу, показавши, наскільки крих­ким є людське життя під гуркіт снарядів. Але водночас її слова наповнені вірою в Перемогу та вдячністю тим, хто не залишає цивільних наодинці з війною.

– Пані Анжело, як розгорталися події у Вашому рідному місті після повномасштабного вторг­нення?

– Ми із Мирнограда. Із самого по­чатку війни лінія фронту була, як нам тоді здавалося, далеко від нас, – Авдіївка, Очеретине, Піски та прилеглі до них села. Ми вперше з чоловіком і свекрухою виїхали самостійно 2022 року в Дніпропетровську область. У той час була евакуа­ція, люди були дуже налякані й тікали цілими колонами, не знаючи, куди подітися… Але наші робочі місця залишалися, можна було просто взяти відпустку власним коштом і їхати, куди очі бачать. Та ми повернулися назад, продовжували працювати, а тим часом лінія фронту невпинно наближалася.

– Як змінилося життя в місті?

– Мирноград на очах перетворився на військове містечко. Мирних жителів залишалося все менше, здебільшого – ті, хто працював. Але перебувати там ставало дедалі небезпечніше. Почало прилітати в багатоповерхівки, заклади освіти, гинули цивільні. Ми жили біля школи, і неподалік вночі КАБ-250 влучила туди. Вікна в людей повилітали разом із ДСП, якими вони на­магалися якось врятувати своє жит­тя. Слава Богу, що тоді обійшло­ся без жертв!

– Чи була можливість виїхати раніше?

– Так, мене покликала подруга до Кам’янця-Подільського, і в серпні нам допоміг виїхати пастор Сергій Чорнописький. Ми – віруюча сім’я, тому знали, що Сергій Вікторович щомісяця їздить на Донбас із допомогою для військових, і щоразу його супроводжували служителі церков. Але моя мама з племінником залишилися в Мирнограді.

– Чому вони не евакуювалися разом із вами?

– Моїй мамі Людмилі Петрівні 78 років, племіннику Денису – 31 рік. Він – інвалід третьої групи, у 13 років захворів на рак крові (лейкоз), дев’ять місяців йому капали хімію, в нього відібрало мову, не міг ходити. Ми думали, що втратимо Дениса, але Бог милостивий, він дав йому ще одне народження, але все це безслідно не минуло, він глухий на одне вухо. Тата в нього не було, а моя сестра померла в 52 роки від раку, отже, Денис із бабусею (моєю мамою) прожив усе життя… За час війни вони жодного разу не виїжджали. Ми їх благали, пояснювали, що евакуація безкоштовна, але у відпо­відь чули: «Кому ми там потрібні?».

– Що змусило їх змінити рішення?

– Було холодно, вони почали мерзнути. Жили у квартирі на п’ятому поверсі, на весь під’їзд – ли­-ше одні вони. Готували їжу на сухому пальному, намагалися вижи­ти. У жовт­ні Дениса кликали в Покровськ, де ще були світло, зв’язок, працював ринок. Але навіть там ситуація швидко погіршилася. Потім ми почали шукати способи їх вивезти.

– Як же вдалося знайти шлях до порятунку рідних?

– Я додзвонилася на гарячу лінію у благодійний фонд «Ангели порятунку», надала всю потрібну інформацію і попросила, аби їх евакуювали 20 січня, щоб відвезли до Павлограда на розподільник. А у цей час Сергій Чорнописький із Дмит­ром Назаренком уже поїхали на Донеччину в гарячі точки. Там було дуже ризиковано їхати, якщо машина не оснащена РЕБом! Коли Сергій Вікторович і Дмитро Миколайович успішно відвантажили допомогу, вони мали здійснити ще одну операцію – евакуацію! Я не знаю, звідки в них бралися сили, шлях у тисячу кілометрів від Ка­м’янця-Подільського і назад – все зробити за два з половиною дня… Це дорога, і дорогою трапляються різні ситуації, але, на щастя, все минуло добре!

– Крім Ваших рідних, евакуювали ще й інших людей. Можливо, знаєте щось про них?

– Так, із Першотравенська Дніп­ропетровської області евакуювали 84-річну бабусю Валю із 60-річним сином Олександром. Це мої знайомі. Їх також довезли до Павлограда, де на них уже чекали мама з племінником. Звідти їх і забрали Дмитро Назаренко та Сергій Чорнописький, посадили в броньовану машину, на якій є РЕБ. І для мене найголовніше було почути, що вони вже виїхали з того пекла.

– Що Ви відчуваєте зараз?

– Полегшення. Тепер мама з пле­мінником разом із нами в Кам’янці-Подільському, в безпеці. Проживаємо всі разом в одній квартирі. А бабуся Валя з сином перебувають у гуртожитку для ВПО в Зіньківцях. Дмитро Миколайович домовився про їхнє поселення на першому поверсі, оскільки бабуся погано пересувається. Ми дуже вдячні нашим рятівникам! Саме такі вчинки наближають нашу спільну ПЕРЕМОГУ! Я дякую цим сміливим, відважним людям, які, ризикуючи життям, роблять велику справу!

Сюзанна СИРОТЮК.