У КРИМУ ЩЕ ЗАМАЙОРИТЬ НАШ ПРАПОР

26 лютого – День спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя

Сьогодні, 20 лютого, минає 11 років із моменту, коли розпочалася активна збройна агресія росії проти України з переміщенням російських військових підрозділів у Криму. А 26 лютого 2014-го на заклик Медж­лісу кримськотатарського народу до Верховної Ради Криму вийшли тисячі кримських татар, українців і представників інших на­ціональностей, аби чинити спротив російській окупації та заявити світу про цілісність України. Про події, що розгорталися в Криму під час окупації, «ПОДОЛЯНИН» поспілкувався з ректором Навчально-реабілітаційного закладу вищої освіти «Кам’янець-Подільський державний інститут» Мар’яном ТРІПАКОМ. Він не просто став свідком тих буремних часів, а й особисто пройшов крізь випробування, ризикуючи всім, щоб зберегти українську освіту на півострові.

«ТОДІ НІХТО НЕ ВІРИВ, ЩО КРИМ БУДЕ ОКУПОВАНИЙ»

– Пане Мар’яне, з чого розпочалося Ваше знайомство із Кримом?

– Від 2008 року працював на посаді завідувача відділу післядипломної освіти і підвищення кваліфікації, заступника декана факультету довишівської, післядипломної та магістерської підготовки, за сумісництвом доцентом кафедри фінансів ТНЕУ та координував програму «Українська ініціатива». Це була президентська програма, яка передбачала здобуття другої вищої освіти, десятимісячне навчання та стажування за кордоном. Я відповідав за її реалізацію в західному регіоні та Криму. Часто відвідував конференції, які організовувала німецька компанія «Інвент», доводилося комунікувати із представниками місцевої кримської влади, оскільки програма діяла під егідою Міністерства економіки України, і набір учасників відбувався через місцеві управління економіки. Я їздив до Криму ще з 2000 року як викладач Кримського навчального консультаційного центру – читав курси з фінансів та бюджетної системи. За фахом я – кандидат наук у сфері фінансів (нині – доктор наук у сфері інклюзивної економіки). А 2011 року очолив цей заклад і переїхав до Криму.

– Куди саме?

– В Ялту. Коли мене офіційно призначили ди­ректором, у КНКЦ залишалося всього 46 студентів на всіх курсах. Це була мізерна кількість для фі­лії, в розвиток якої раніше було вкладено понад 2 мільйони гривень. Будівля цент­ру розташовувалася на березі моря, в мальовничому місці. Там була створена потужна освітня інс­титуція, зокрема великий актовий зал, який вражав красою. Я проводив там міжнародні конференції, і всі гості були в захваті. Переді мною поставили зав­дання роз­вивати центр: організовувати форуми, під­вищення кваліфікації держслужбовців, залучати студентів. Я взявся за це, і за три роки кількість студентів зросла до 400.

– Мар’яне Миколайовичу, нині минає 11 років із початку подій, які стали переломним моментом для всієї України – окупації Криму. Що Ви пам’ятаєте про ті дні?

– 23 лютого я мав честь представ­ляти Тернопіль у день народження однойменного корвета, – продовжує Мар’ян Тріпак. – Підняття українського прапора на корветі «Тернопіль», моя патріотична промова для моряків – тоді всі ми вірили, що після перемоги Майдану перед Україною відкриваються нові можливості. Ми святкували, моряки пригощали нас макаронами по-флотськи, серед присутніх було багато капітанів, у тому числі й російських. Але вже наступного дня все змінилося. 24 лютого моє авто (на тернопільських номерах) зупинили на дорозі до Ялти, провели обшук. Я побачив колону танків і БТР, що рухалася в бік Сімферополя, і вперше зустрівся з російськими військо­вими без розпізнавальних знаків, власне, «зеленими чоловічками». Та навіть тоді ще ніхто не вірив, що буквально за декілька тижнів Крим буде окупований, що російські офіцери, з якими ми спілкувалися вчора, вже завтра стануть ворогами.

ПЕРШІ СИГНАЛИ ОКУПАЦІЇ

– Як змінилися настрої кримчан восени 2013 року?

– «Русский мир» і його пропаганда – це велике зло, яке я відчував особисто з 30 жовтня 2013 року по 1 червня 2014 року! Жовтень-грудень 2013-го – згадуються настрої кримських колег у період протиставлення януковичу та його посіпакам, часи Великої мирної волі українців на Майдані. Різні погляди тодішніх кримських колег, але ще проукраїнських позицій. І я як керівник Кримського інс­титуту економіки, управління та туризму ТНЕУ всіляко підтримував українську культуру та патріотизм у Форосі, Ялті тощо. Було багато міжнародних наукових конференцій у сфері туризму, державної служби, місцевого самоврядування, обговорювали перспективи освіти і державної мови у Криму та європейської інтеграції України. Ніхто з нас навіть не міг подумати, що ми через декілька років станемо ворогами! І це результат саме «русского мира»!!!

– Чи було очевидно, що у Криму діє російська агентура, ще до активних подій Майдану?

– «Русский мир» саме з Ялти координував і відправляв покидь­ків на так званий «антимайдан». На моїх очах формувався розкол крим­чан. Були ті, хто підтримував Україну, хто хоч раз побував у Європі й бачив справжню цивілізацію. Але були й інші – ті, хто слухав російську пропаганду і боявся «бандерівців». Січень 2014 р. – дуже складний період. Перші розстріли Героїв на Інститутській у столиці… Невизначеність і обережність. Але характер, патріотизм і любов до держави Україна брали верх. І життя продовжувалося…

– Як кримчани реагували на по­дії в Києві?

– Втеча так званого гаранта яника обговорювалася в колективі. Казали, що він – зрадник, адже вони всі свято йому вірили… зеку і мародеру української політики. А згодом я дізнався, що втікач янукович 23 лютого перебував неподалік від корвета «Тернопіль» і переховувався на російському кораблі! Якби можна було знати і бути мольфаром тоді. Знайти гада. Можливо, й історія для України писалася би не так жорстоко, як маємо нині.

– Ви брали участь у зустрічі з мерами Великої Ялти. Про що вони говорили?

– 4 березня 2014 року в моєму інституті у Форосі відбулася зустріч мерів міст Великої Ялти та представників Верховної Ради АР Крим. Вони запитували: «Чому Київ мовчить? Чому немає реакції?». Вони боялися невідомості, хвилювали­-ся за свої статки, адже їхні маєтки на південному узбережжі Криму були вартістю в мільйони. Дехто сподівався, що нічого страшного не станеться, що ситуація вирішиться, і вибори 2015 року все розставлять на свої місця. Але я вже тоді розумів, що «русский мир» не прийшов просто так – він прийшов забирати територію.

– Чи зверталися мери Криму до Вас із пропозиціями чи претензіями?

– Мери Великої Ялти претензійно апелювали до мене: «Чому Київ мовчить?!», «Чому?». Пропозиції над­ходять у мій бік: «Нехай в.о. президента відправить делегатів у кожен куточок і територіальну громаду Криму, нам потрібні гарантії, що нас «бендери» не чіпатимуть! А відбудуться 2015 року вибори в місцеві ради… Кого люди виберуть, той і буде керувати громадою!». Це був месендж практично від усіх мерів громад Криму. Я тоді розумів це все. І розумів, чому вони переживають, адже їхні статки на південному березі величезні. Багато комунікував із державними на той час діячами в Тернополі та Львові, а також у своєму телефонному інтерв’ю на тернопільському телебаченні розповідав, що потрібно зберегти Україну в Криму. Але, як бачимо… Сталося те, що сталося.

– Які були Ваші відчуття, коли у Форосі зняли український прапор?

– Березень багатий на історії… На моїх очах уже 14 березня керівник комунальної служби Фороської громади зняв український прапор і зачепив трикольорову тряпку «русского мира». Але нагадую, що 16 бе­резня тільки мав відбутися так званий «референдум». А колаборанти вже почали проявлятися. Один із них – тодішній мер Фороса. Моя мрія, що колись, і це буде скоро, за допомогою ЗСУ я осо­бисто поверну наш синьо-жовтий прапор на те місце, де він був і має бути! 22 березня мій день наро­дження. В той час було надзвичайно тривожно. Але наступного дня вранці співробітник каже, що для мене є подарунок – високо на громовідводі майорить український прапор! Це був найкращий подарунок на всі мої дні народження! Але вже 30 березня наїхала севастопольська навала бомжів і так званих антимайданівців, щоб зняти прапор і втопити «бендеру» – так вони називали мене. І це для мене дуже почесно. Але їм нічого не вдалося завдяки злагодженим діям мого тодішнього колективу, студентів і місцевої громади. І прапор залишився майоріти, доки я був у Форосі (31 травня).

ЗАВЕРБУВАТИ НЕ ВДАЛОСЯ

– Ви особисто стикнулися з погрозами та спробами Вас завербувати?

– Це була весна 2014-го. До мого кабінету зайшли троє чоловіків у дорогих костюмах. Відрекомендувалися «представниками севастопольського народного губернатора». Почали розмову з того, що за 30 хвилин виклали мою біографію, навіть ті факти, які я сам забув. Далі почали пропонувати посади: ректором нового приватного кримського університету, радником із фінансів. Потім один із них поклав на стіл ключі. Я подумав, що це ключі від їхньої машини, але виявилося, що це ключі від квартири на Нахімовській площі в Севастополі. Вони сказали: «Квартира буде Ваша, якщо зробите одну річ». Я запитав: «Яку?». Відповідь була проста – вийти на кримське телебачення і відмовитися від українського громадянства. Я відповів: «У мене багато родичів в Україні». Вони здивувалися і сказали: «Можете всіх забрати сюди». Тоді я пояснив: «Ви мене не зрозуміли. У мене родичів 42 мільйони людей», і подивився на україн­ський прапор у себе в кабінеті. Вони мовчки встали, забрали ключі й пішли.

УКРАЇНСЬКІ ДИПЛОМИ В ОКУПОВАНОМУ КРИМУ

– Як тривав навчальний процес в умовах анексії?

– Безперебійно. Антикризовий механізм моєї діяльності спрацював і дав результати. Адже пишаюся, що вдалося вручити випускникам інституту саме українські дип­ломи про вищу освіту. При цьому банківська система була заблокована, колаборація і «русский мир» розвивалися шаленими темпами, залякування, цькування, і без погроз не обійшлося.

– Як Вам вдалося фінансово забезпечити роботу інституту та виплату зарплат?

– Я придумав взаємозалік. Студент оплачує за надані послуги, навіть російськими рублями, я ці кошти, відповідно до відомості, віддаю як заробітну плату працівнику інституту, працівник віддає мені свою кредитну карточку. Я при­їжджаю в Тернопіль. Знімаю з карток відповідні суми коштів і перераховую в касу університету як плату за надані освітні послуги всіх студентів. Таким чином я особисто перерахував близько 800 тис. грн у спецфонд університету. І ці кошти не пропали для держави! 31 травня 2014 р. виїжджаю із протоколами державної атестації на материк до ТНЕУ для замовлення дипломів. І з цим уже були проблеми. Дякую ректору ТНЕУ – на той час Андрію Крисоватому – за підтримку і вирішення ситуації. Дипломи надруковані. Я взяв квитки на потяг, щоб їхати в Сімферополь. Але це вже стало небезпечним: надійшла інформація від проукраїнськи налаштованих працівників, що мене чекають недруги, і я вже для них «українсько налаштований тип»! Терміново евакуював своїх родичів на материкову Україну. Було ухвалено рішення передати дип­ломи через друзів. І там вже було вручено 176 українських дип­ломів.

– Які найбільші труднощі виникали під час роботи в той період?

– Пам’ятаю такий випадок. Телефонує тодішній міністр АР Крим і кричить: «А пачему до сих пор у нас нету вашего контингента студентов! Мы – Ваше начальство. А не Тернополь!». Вони формували так званий федеральний російський університет на базі Таврійського університету і вимагали всіх студентів з усіх вишів. І погрожували розправою. Я дав вказівку, щоб працівники інституту з архіву зібрали список давніх випускників. І передав його, відтягнувши час для проведення державної атестації в інституті та переведення всіх студентів на інші факультети материкового університету ТНЕУ. А тим часом спокійно проводив державну атестацію. Ось і вдалося закінчити роботу без їхнього «маски шоу».

– На Вашу думку, чи могла українська влада на той час зробити більше, щоб утримати Крим?

– Могла, але не зробила… На початок окупації в моєму підпорядкуванні було близько 100 осіб. На жаль, більшість із них підтримала окупаційну владу. Це було складно усвідомити. Я мав хороші відно­сини з мером Фороса, мером Ялти та начальником управління освіти Ялти. 8 березня 2014 року ми традиційно зібралися, але замість звичних привітань розмова точи­лася навколо політичної ситуації. Всі обговорювали Майдан, події в Києві та боялися, що «бандерів­-ці» нібито прийдуть і почнуть наводити порядок у Криму. Я бачив, як у людей наростає страх, і одразу ж після зустрічі зателефонував знайомим у Терно­піль і Львів, які мали контакти із владою. Я просив організувати інформаційну кампанію, залучити людей, які могли б донести правду кримчанам. Я навіть запропонував, щоб у Крим приїхали культурні діячі, наприклад, Святослав Вакарчук, які могли б виступити і пояснити си­туацію. Але Київ мовчав…

– Чи вірите, що Крим буде звільнено?

– Це вже 11 років боротьби, і я не просто вірю, я знаю, що Крим повернеться додому, до України. Український прапор знову замайорить над Форосом, Ялтою, Севастополем. Бо «русский мир» не вічний, це лише тимчасова темрява, яка розсіється перед світлом нашої Перемоги. Сьогодні кожен із нас працює на Перемогу. Хтось тримає фронт зі зброєю в руках, хтось допомагає у волонтерському русі, а я воюю на своєму освітньому фронті. Моя зброя – знання, підтримка, виховання молодого покоління українців, які зростатимуть сильними, вільними та патріотичними.

На посаді ректора я займаюся освітою та реабілітацією в Кам’янець-Подільському державному інституті – єдиному інклюзивному закладі вищої освіти в Україні. Для нас важливо не лише навчати, а й виховувати справжніх громадян, які знатимуть, що таке боротьба за свободу, шануватимуть свою країну та її історію. Із 2015 року і до сьогодні мій фронт – це підтримка студентів, їхня освіта, адаптація, реабіліта­-ція, формування справжніх патріотів, які нестимуть Україну в своєму серці.

Сьогодні, як ніколи, наша країна єдина. Ми згуртовані, як міцний щит, а наші Збройні сили щодня виборюють кожен клаптик рідної землі. І ми переможемо! Бо Україна – це сила, віра, свобода. І Крим обов’язково знову стане українським!

Сюзанна СИРОТЮК.