ПІДСТУПНА ХІМІЯ ВІЙНИ

8 березня – Міжнародний день боротьби за права жінок і міжнародний мир

На календарі весна. Хочеться сповна відчути її красу, вдихнути свіжість, але Україна має колір хакі та запах війни. Чимало жінок закинули підбори та сукні в шафи. Натомість вбралися в тактичний одяг і берці й на рівні із чоловіками виборюють Перемогу, щоденно доводячи, що сила духу та відвага не мають статі. Сьогоднішня наша героїня – військовослужбовиця, викладачка циклової комісії Школи підготовки фахівців РХБ-захисту лейтенант Олеся КУХАР. Вона пройшла шлях від солдата до офіцера, освоїла складну військову спеціальність і нині навчає інших, як врятувати життя на передовій. Ми поговорили з Олесею про її досвід, виклики армійського життя та важливість підготовки до сучасних загроз.

– Пані Олесю, чи мріяли в дитинстві про службу в армії?
– Ні, ніколи про це не думала. Завжди хотіла працювати в медицині, закінчила медучилище, а потім – Чернівецький національний університет за спеціальністю «Біохімія». Працювала в державній і приватній медичних установах. В армію я потрапила 2017 року на посаду санітарного інструктора навчальної роти.

– Чому вирішили пов’язати життя з військом?
– Напевно, вплинув чоловік, який теж військовий. Але рішення було моє, зважене і обмірковане. У певний момент я просто зрозуміла, що хочу долучитися до ЗСУ. Батькам повідомила, коли вже мала на руках документи про проходження відповідної підготовки. Службу розпочинала на посаді санітарної інструкторки навчального курсу. Дбала про здоров’я військових, котрі приїжджали на навчання, а також строковиків, проводила заняття з тактичної медицини. Роботи було чимало. Найбільше запам’яталося, як приборкували з колегами епідемії кору та на той час малознайомого ковіду.

– Ви пройшли шлях від солдата до офіцера. З якими стереотипами про службу жінок у армії довелося зіштовхнутися?
– Колись вважалося, що жінка у війську – це або діловод, або медик, але сьогодні ситуація кардинально змінилася. За час повномасштабної війни жінки почали обіймати бойові посади, доводячи, що не гірші за чоловіків. Снайперки, гранатометниці, вогнеметниці – це маленька дещиця військовослужбовиць, які професійно показали себе на рівні з чоловіками. На моє переконання, міф про те, що армія – виключно чоловіча справа, вже давно розбився в друзки. Я теж давно хотіла перевестися на посаду інструкторки РХБз, згодом пройшла відповідне навчання. І коли після повномасштабного вторгнення з’явилася така можливість, стала інструкторкою навчального курсу, а згодом перевелася на циклову комісію Школи РХБз. Я давно цікавилася цією сферою. Знання з хімії, біології та медицини дуже допомогли, але все одно довелося багато чого довчати. Скажімо, розбиратися у приладах, спецтехніці, опановувати різні фахи, яких в РХБз чимало. Це радіаційна, хімічна і біологічна розвідка та дозиметричний контроль, прогнозування, спецобробка, аерозольне маскування тощо. Загалом армія дає хорошу можливість постійного саморозвитку через багаторівневу систему підготовки. Потрібно лише бажання постійно вчитися, набувати нових знань та самовдосконалюватися. Я вважаю, що вчитися ніколи не пізно.

– Пам’ятаєте першу групу, яку навчали?
– Звісно. У перші місяці повномасштабної війни була велика потреба у вогнеметниках. Перша група – хлопці із Запоріжжя, яких я на­звала «Запорізькі козаки». Вони були надзвичайно мотивовані, прагнули здобути якомога більше знань. Досі зберігаю фото з ними, а також підтримую зв’язок. Вони телефонували, запитували, уточнювали деталі. Для мене вони стали рідними. На жаль, є серед них загиблі та поранені. Деякі з хлопців цієї групи стали офіцерами і продовжують боротьбу за Перемогу. Але переважно навчаю фахівців із радіаційної, хімічної та біологічної розвідки та дозиметричного контролю.

– Ви їздили в зону бойових дій, аби навчати вогнеметників безпосередньо на місці. Що там вразило?
– Ми проживали в населеному пункті, який на початку повномасштабного вторгнення був окупований, а згодом звільнений нашими військами. Село було зруйноване, понівечене боями. Ми оселилися в невеличкій хатинці. Заняття проводили на околиці села, в лісі. Ділянку для навчань перед цим перевірили сапери й позначили стрічкою. Все навколо залишалося небезпечним – нам чітко сказали, що розмінування за межами ділянки ще не проводили. Навчання проходили вмотивовані хлопці, які вже мали досвід служби на передовій і прагнули вдосконалювати свої навички. Вони розуміли, що знання можуть врятувати життя на лінії зіткнення. Як вони по­яснювали: «Зброя є, але вміти нею користуватися – зовсім інше питання». Часто хлопці ділилися власним досвідом із передової. Вони розповідали про бої, поранення, ситуації, які цивільній людині складно навіть уявити. Але для них це була буденність. Вони звикли до війни.

– Як ставляться військові до навчання РХБз? Чи доводиться їх переконувати у важливості цих знань?
– Більшість розуміє, що знання – це порятунок у небезпечній ситуації. Якщо правильно зреагуєш – виживеш. Хімічна зброя – невидимий ворог, який непомітно може завдати удару. Саме тому світ намагається контролювати її використання, хоча росія, як завжди, грає за своїми правилами, а точніше, без правил. Тому під час занять на конкретних прикладах розглядаємо застосування цієї небезпечної зброї. Наприклад, сибірська виразка в листах у США 2001 р. Відкрив конверт, вдихнув спори й отримав серйозні проблеми. Заринова атака в токійському метро 1995 року, нервово-паралітичний газ у Сирії, застосуван­ня ядерної зброї в Хіросімі, Нагасакі 1945 р. Є чимало відомих випадків, коли росія «по-тихому» труїть неугодних: наприклад, отруєння Скрипалів «Новачком» і вбивство Литвиненка «Полонієм-210».

– Неодноразово в офіційних повідомленнях йдеться про те, що росія продовжує грубо порушувати норми міжнародного права, зокрема Конвенцію про заборону хімічної зброї, використовуючи боєприпаси, споряджені небезпечними хімічними речовинами. Пані Олено, наскільки наші бійці підготовлені до таких атак?
– На лінії фронту противник використовує отруйні речовини для того, щоб змусити наших військових покинути укриття, втратити боєздатність, відповідно стати мішенями для ворога. А при великих концентраціях отруйні речовини призводять до отруєння. Також є випадки застосування ворогом саморобних вибухових пристроїв, споряджених отруйними речовинами, які скидають з БпЛА. На щастя, бойові отруйні речовини нервово-паралітичної чи шкірно-наривної дії ворог не застосовує, однак загроза залишається. Українські воїни навчені протидіяти таким атакам – вони забезпечені засобами захисту, протигазами включно, які ефективно використовують. Фахівці підрозділів радіаційного, хімічного та біологічного захисту постійно здійснюють моніторинг небезпечних зон, а також, у разі потреби, відбирають проби, аби мати доказову базу про застосування ворогом хімічної зброї. Також відомі випадки руйнування росією підприємств хімічної промисловості, що створює додаткові екологічні загрози. Ще один аспект загрози – російська окупація Запорізької АЕС та небезпечні дії на території Чорнобильської зони. Найсвіжіший випадок трапився в лютому, коли ворожі безпілотники атакували укриття зруйнованого енергоблока на ЧАЕС, спричинивши пожежу.

– Що найскладніше в роботі?
– Дізнатися, що хтось із тих, кого я навчала, більше не повернеться. Це – як втратити частину себе. Я не просто їх навчаю, я вкладаю в них власний досвід, навички, знання, частинку душі. І хоча спочатку вони роблять помилки, нервують, але поступово стають сильнішими, витривалішими. І коли приходить чорна звістка, що когось більше немає, це завжди удар для мене. Це та рана, яка не затягнеться.

– Чи була у Вас можливість переймати досвід іноземних армій?
– Так, я проходила навчання у Франції, Чехії та Литві. Мала можливість побачити, як працюють інші, порівняти методи, перейняти досвід. У них потужний підхід до РХБз у плані забезпечення: більше приладів, більше спеціалізованого обладнання. Але найцінніше – це практика, адже вони працювали в міжнародних місіях. Правда, там загрози були більше пов’язані з тероризмом, а не війною. За кордоном робили акцент на відбір проб – точний, швидкий, ефективний. Це важливо, бо якщо правильно взяти пробу й оперативно передати на аналіз, можна швидше визначити рівень загрози та міні­мізувати наслідки. Також була на навчанні в ДП «Державний науково-технічний центр з ядерної та радіаційної безпеки». Із фахівцями виїжджали в місто Прип’ять і були неподалік від ЧАЕС. Якщо порівняти Чорнобиль і лінію зіткнення, там є чимало схожого. Але якщо на сході села і міста зруйновані внаслідок бойових дій, то в Чорнобилі природа взяла верх над усім. Ми брали проби води з річки Прип’ять, робили заміри радіаційного фону, а також відвідали лабораторію й побачили, як безпосередньо проводиться аналіз відібраних проб. Мине ще не одне століття, доки природа очиститься від наслідків Чорнобильської катастрофи. Через десятиліття після катастрофи вплив Чорнобиля не зник. Так само, як і війна, залишить слід на багато поколінь.

– Які сучасні технології допомагають у розвідці та ліквідації радіаційних, хімічних і біологічних загроз?
– Безумовно, технології в цій сфері розвиваються швидко. Якщо раніше для вимі­рювання радіації використовували прилад ДП-5В, який показував лише рівень радіації, то нині сучасні прилади можуть не просто ви­значити фон, а й тип радіоактивних ізотопів. Це дає можливість краще розуміти, що саме стало джерелом забруднення, і як діяти. Країни-партнерки передають нам сучасні засоби та прилади, які дозволяють працювати швидше, точніше і навіть дистанційно.

– Пані Олесю, що б Ви сказали жінкам, які думають про службу в армії?
– Головне – мати бажання. Військова служба – це не лише труднощі, а й можливості для розвитку. Якщо є мета – немає нічого неможливого.

– Ваша найбільша мотивація залишатися в армії?
– Перемога України. Ми всі хочемо, щоб вона настала якнайшвидше. Це дає сили працювати, навчати, передавати знання, щоб наші військові були готовими до будь-яких викликів.

Відділення комунікації 143 ОНТЦ «Поділля».