«ЗАКЛАДКИ» ЗАЛЕЖНОСТІ

– Орієнтовно від першого березня, відколи потепліло, в дендропарку на вулиці Шевченка з’явилися підозрілі молодики й дівчата, які ходять із палицями та риють землю, немовбито щось шукають. Коли бачать перехожих, одразу метушаться, відходять або ж узагалі тікають, а потім знову повертаються. Весь парк уже переритий. І саме на тих місцях неодноразово було помічено прозорі порожні пакетики. Підозрюю, що це можуть бути якісь заборонені речовини… Чи справді наше місто стало частиною великої проблеми розповсюдження «закладок»? – днями таке повідомлення надійшло до редакції газети від занепокоєної читачки. Вона запропонувала «Подолянину» написати про цю ситуацію та запитати в поліції, чи надходили до них такі повідомлення, і як вони реагують на це.

– Із першого березня цього року офіційно на 102 повідомлень щодо підозрілих осіб у парку на вулиці Шевченка не надходило, – прокоментувала інспекторка з комунікації Кам’янець-Подільського райуправління поліції Наталія ВІНЦАРСЬКА.

Також правоохоронці закликають місцевих жителів бути пильними до таких ситуацій, а в разі виявлення підозрілих осіб або поведінки, що можуть становити загрозу, громадянам рекомендують повідомити про це на лінію 102. Щоб застерегти громадян від небезпеки наркотичної залежності та показати реальну картину цієї проблеми, у ході журналістського розслідування «Подолянин» вийшов на зв’язок із чоловіком, який наразі проходить через пекло наркотичної залежності. Він погодився анонімно розповісти про реалії «закладок», небезпеку заборонених речовин і власний гіркий досвід. Його історія – це застереження для тих, хто залишається лише на порозі цього шляху або вже зробив перші кроки.

– Мені було 16 років, коли вперше спробував «заборонений плід»… – розповідає наш інтер­в’юєр. – Друзі запропонували, сказавши, що мені сподобається, і нічого не станеться. Спочатку мені не сподобалося, схопила «панічка». Спробував пізніше знову. От тоді мені зайшло, був класний ефект. Відпочинок здавався яскравішим. Через деякий час я вже не уявляв свого відпочинку без прийняття дози.

– Як виглядає типовий день лю­дини, залежної від наркотиків?
– Уранці прокидаєшся з єдиною думкою: «Де знайти дозу?». Якщо є гроші – добре, якщо ні – починаються пошуки: треба щось продати, позичити, десь «намутити». Береш дозу – на якийсь час полегшення. А потім усе спочатку.

– Чи легко дістати наркотичні речовини, враховуючи, що вони перебувають під забороною та переслідуються законом?
– Дозу дістати нескладно, якщо знати, де шукати. Найпростіший спосіб – пошук в інтернеті, а саме в Telegram-каналах, оскільки Tele­gram не розкриває особу власників заборонених чатів, правоохоронці не можуть вжити жодних заходів для того, щоб знайти продавця наркотиків. А ми цим і користуємося. У таких чатах я зв’язуюся із продавцем, який надсилає фото з локацією, де захована «закладка». Зазвичай їх ховають у малолюдних місцях. Це можуть бути непримітні місця в парках, скверах, квітниках. Але буває, що «закладки» ховають у найнеочікуваніших місцях: дитячі майданчики, парковки, під лавками у громадських місцях, у дуплах дерев, навіть під вікнами житлових будинків.

– Що стало переломним моментом, коли зрозуміли, що у Вас залежність?
– Коли вперше відчув ломку. Тоді вже зрозумів, що просто так зупинитися не вийде. Організм бук­вально кричить, що йому потрібна нова доза.

– Чи намагалися позбутися залежності?
– Так, спроби були, але це не так просто. Спочатку я не усвідомлював, що вже маю залежність. Думав, що зможу відмовитися в будь-який момент. Потім почав виправдовувати свої дії: «Я ж не пропагую, це ж тільки для себе». І не помітив, як уже потрапив у пастку.

– Чи зверталися до лікарів?
– Ні, сам не звертався. Але ко­ли ставало погано, бо не отримав вчасно дози, мене «накривало». Як мені потім розповідали рідні, я до них дзвонив і говорив різні нісенітниці, після чого до мене викликали швидку.

– Яку допомогу Вам там надавали?
– Здійснювали різні медичні маніпуляції: кололи препарати, ставили крапельниці, щоб вивести наркотичні речовини з організму. І коли вони виводилися, справді ста­вало краще, але залежність нікуди не зникала. А пройти лікування я наразі не можу, відкладаю цей момент на потім. Ще слабкий для цього. І це усвідомлюю, але вдіяти нічого не можу. Я вже не володію своїм тілом.

– Що відбувається з організмом, коли він не отримує дозу?
– Ломить усе тіло: пітливість, підвищена температура. Інколи бувають галюцинації, наприклад, що мене переслідують, і я знаходжуся у страшній небезпеці. А коли даєш дозу, стає легше. Та ненадовго, бо щоразу потрібна більша кількість.

– Який найбільший Ваш страх?
– Самотність. Ти втрачаєш друзів, сім’ю, тебе починають уника­ти. А ще – страх не знайти дозу, боїшся поліції, боїшся за своє здоров’я.

– Що б порадили тим, хто думає спробувати наркотики?
– Застерігаю. Не варто. Немає такої людини, яка б сказала: «Доб­ре, що я це зробив». Це дорога в нікуди. Спочатку здається, що це весело, але закінчується все дуже погано. Цей шлях затягує, а потім дуже важко вибратися. Самому майже нереально. І я цьому приклад. На жаль, поганий приклад. Через багаторічну залежність у мене немає ні дружини, ні дітей, жодної мети, крім пошуку нової дози.

Сюзанна СИРОТЮК.