СПОЧАТКУ НА «ТИ» З МАШИНАМИ, А ТЕПЕР – ІЗ МІНАМИ
Гасло саперів – «Спроможні без зброї», і з цим не посперечаєшся. Покладаючись на інтелект, досвід і точність, приборкувачі вибухівки зупиняють ворожі колони, роблять проходи безпечними та знищують усе, що може вибухнути. Саме ця професія стала близькою для 29-річного кам’янчанина, інструктора групи знищення та розмінування вибухонебезпечних предметів Центру розмінування 143 ОНТЦ «Поділля» молодшого сержанта Ярослава СВАРИЧЕВСЬКОГО. До повномасштабної війни чоловік був на «ти» з машинами, а тепер – із мінами. Неодноразово їздив виконувати завдання в зону бойових дій, крайній раз – командиром групи. Там із побратимами встановлювали міни, підривали мости та об’єкти критичної інфраструктури, брали полоненого. Найбільшим досягненням Ярослав вважає те, що хлопці живими-здоровими повернулися додому. Упродовж усіх ротацій військовому додають сил і віри думки про родину, а від лиха рятує маленький талісман, який подарував син. З іграшковою собачкою ніколи не розлучається і завжди носить на броні.
МАШИНИ І МІНИ: ЗНАХОДИМО ТОЧКУ ДОТИКУ
Як у всіх українців, життя Ярослава розділилося на «до» і «після». «До» – спокійна робота в автосервісі, турбота про родину. «Після» – боротьба з ворогом. Базову загальновійськову підготовку він пройшов за кордоном. Каже, що їх готували інструктори-штурмовики. Фізично було нелегко, але нові знання знадобилися на полі бою. Згодом здобув фах сапера.
– У машині кожна деталь має своє місце і функцію. Якщо знаєш принцип роботи, знайдеш причину несправності. З вибухівкою те саме: потрібно розуміти, як вона працює, щоб знати, як її знешкодити або встановити, – каже Ярослав.
ЗАВДАННЯ ІЗ ПРИСМАКОМ ВІЙНИ
Справжній смак війни військовий відчув під час третьої ротації. Перша минула з мінімальним ризиком на Донбасі влітку 2023-го. Тоді саме наші Сили оборони прогнали російську наволоч. Ярослав із групою саперів перебували на лиманському напрямку, де встановлювали протитанкові мінні поля. Також працювали за 2 км від Бахмута та поблизу Часового Яру. Друга ротація пройшла на деокупованій Херсонщині, у славнозвісній Чорнобаївці. Там саперам роботи було вдосталь. Російського непотребу не злічити: снаряди, ВОГи, гранати, протитанкові та протипіхотні міни. За день, як пригадує сапер, назбирували цього «добра» по 300 кг. Ці боєприпаси залишилися після відступу ворога.
Також розміновували 140 гектарів поля на Херсонщині в с.Посад-Покровське. Село не дісталося окупантам, але пережило важкі бої та зазнало руйнувань. Поля були всіяні вибухонебезпечними предметами. Завдяки нашим саперам місцеві фермери нарешті змогли повернутися до роботи на землі.
ДРАМАТИЧНІ МОМЕНТИ ВІЙНИ
Третя ротація минула на Донеччині. Там у голові часто зринали думки: невже мій кінець у цій розбитій хаті чи цих кущах? – нині з усмішкою може згадувати пережите Ярослав, а тоді, як стверджує, було не до сміху:
– Перший виїзд на завдання запам’ятається надовго. Я тоді був водієм, і ми мали за ніч встановити 70 мін. Броньовик, яким нас везли до точки висадки, на декілька секунд пригальмував, ми спішилися, і тут побачив чимало дронів, почув мінометку. Словом, коївся хаос. Ми пересиділи обстріл і взялися до роботи. Завдання виконали, хоча періодично доводилося шукати схованку. Коли вже виїжджали, наше авто потрапило під обстріл.
«Веселою», як пригадує, видалася нічка на 10 травня. Москалі ніби показилися, святкуючи «пабєду». Село Парасковіївка, де працювали наші сапери, окупанти розносили з усього, з чого тільки можна.
– Нас засік дрон, – пригадує молодший сержант. – Я заховався в хатинці. Глиняна така, товщина стін у мою долоню, і одна четверта даху залишилася. Сиджу, слухаю какафонію пострілів. Прилітати починає все ближче і ближче. Я вибіг надвір, і секунд через 10 приліт у ту хатину. Інтуїція не підвела. Коли біг до місця нашої зустрічі, заблукав і впав по груди у воду. Ніч видалася божевільною. Через технічні проблеми не працювала рація. Один побратим відбився від групи, але, на щастя, всі ми вийшли. У ніч на 12 травня під час виконання бойового завдання я зламав руку, тому змушений був поїхати на лікування.
У наступну ротацію на Донеччину Ярослав поїхав командиром групи. Каже, що більше хвилювався за своїх хлопців, ніж за себе:
– Завдання виконували переважно з мінування. Пишаємося тим, що наші міни спрацювали, й окупанти потрапили туди, де їм і місце. Якось прилетіло завдання підірвати міст. Треба було закласти 700 кг вибухівки, замінувати і підготувати все до детонації. І, що найголовніше, це потрібно було зробити швидко. Зробили за добу, починаючи від транспортування до установки та з’єднання. У той час паралельно з цим нам надійшло ще одне важливе завдання – розставити міни. Ми розділилися на дві групи: двоє хлопців пішли працювати з мінами, а я з побратимом завершували роботи на мосту.
У декількох населених пунктах на Донбасі саперам довелося мінувати об’єкти критичної інфраструктури, щоб не лише убезпечити їх від можливого захоплення ворогом, а й з метою швидкої нейтралізації в разі наступу.
– Це було важливе завдання, – каже Ярослав. – Ми повинні були переконатися, що ці стратегічні об’єкти не потраплять до рук противника і не будуть використані ним. Нині не можемо розкривати всі деталі цих операцій, але, щоб зрозуміти масштаби виконаної роботи, скажу лише, що для одного з таких об’єктів нам знадобилося 20 тонн вибухівки, і на це пішло дві доби роботи.
КОТА ВРЯТУВАЛИ, ПОЛОНЕНОГО ВЗЯЛИ
Одного разу група саперів переховувалася від ворожих дронів у покинутому будинку. Чи то в пошуках їжі, чи людського тепла до хлопців прийшов чорний кіт. Найменший у групі Діма заховав його в рюкзак і привіз у місце, де вони проживали. Муркотун не прогадав, адже отримав не лише харч, а й обійми та ласку. Під час крайньої ротації наші сапери взяли в полон росіянина. Вони саме виконували завдання в с.Українка.
– Я з Юрою вирушили на один край села встановлювати міни, а Діма з Віталіком – на інший. Вони мінували перед нашою передньою позицією, в п…рів під носом. Вони повинні були встановити «сюрпризи» в таких місцях, де ворог часто пересувається. Коли поверталися, на зворотному шляху помітили незнайомого чоловіка, який спрагло пив воду.
Хлопці не розгубилися, стволи були напоготові, але незнайомець сів, підняв руки й тихо сказав: «Я – Коля, раненый, русский. Сдаюся в плен». Згодом під час розмови він розповів, що два дні пролежав між нашими та їхніми позиціями, зазнав поранень – два кульові і три осколкові. Крепкий чортяка, вижив. Коли зрозумів, що підмоги від своїх не дочекається, вирішив здатися в полон. Він був старшим сержантом, командиром танка. Але, як зізнався, ніколи не сидів за кермом танка, бо їх у його частині просто не було. Він розповідав про участь у київській операції. Що воювати пішов заради грошей, жив у селі, з дружиною розлучився, мав двох дітей, перебивався підробітками та дуже пиячив. Ми передали його відповідним службам, які безпосередньо займаються полоненими.
ТОНКОЩІ САПЕРНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ
Ярослав каже, що найважче в роботі сапера – це логістика, боротьба з часом і фізичними можливостями. Коли ти мусиш багато носити, багато встановлювати, багато робити – на все це потрібен час. А часу, особливо на відкритій місцевості, майже немає. І чим більше проводиш часу просто неба, тим більше шансів, що тебе можуть помітити.
– І це не просто питання часу – це питання життя. Як тільки ти вийшов на поле і почав працювати, то повинен діяти швидко. Бо не просто ставиш одну міну тут, іншу – там. Це складно, і все робиться за певною схемою. І навіть коли здається, що зробив усе правильно, завжди є ймовірність, що доведеться повернутися і доробити. Не завжди є можливість завершити роботу з першого разу. А ще, якщо раніше ми могли заїхати на машині та вивантажити все необхідне буквально в декількох сотнях метрів від потрібного місця, то нині часто доводиться носити міни на собі. І це не лише одна чи дві міни, буває, що за раз треба нести по три, а то й більше.
Крім фізичної витривалості, потрібна ще велика концентрація і здатність до швидкого ухвалення рішень. Якось сам ледь не впав у ступор. Тоді по нас почали стріляти з автомата. Всі ми попадали на землю, хлопці кричать: «Що робити?». А я оглядаюся навколо, бачу «скошені» дерева, і в голові думка – невже я тут і залишуся? Хотілося чогось епічнішого, а тут гола посадка в полі (усміхається). Я дивлюся на нашого водія Юру. Від природи він смуглявий, але в той момент був білим, як стіна. А 2-метровий Віталік, навпаки, був спокійним, немов удав.
Але, попри всі ризики, Ярослав зізнається, що саперне ремесло стало близьким для нього. У тих, хто приборкує смерть, відзначає такі найголовніші якості:
– Професіоналізм – це основа. Ти повинен розуміти, що кожна міна, яку ставиш, може змінити життя. Кожен крок, кожен вибір місця – це не просто робота, це питання життя чи смерті. Тому важливо враховувати, як та чи інша міна вплине на людину, техніку, місцевість.
Серед саперів, як і всюди, цінуються відповідальні люди. Вони завжди знають, що робити у критичній ситуації. Повномасштабна війна у країні триває понад три роки. І Сили оборони потребують нових сил і кадрів. Для тих, хто бачить себе сапером, Ярослав дає такі поради:
– Фізична підготовка – це першочергове. Перші тижні будуть важкими, і якщо ти не підготовлений, є ризик травмуватися. Також важливо досконало опанувати свою професію. Вивчати карту, боєприпаси, знати, де знаходишся, що потрібно зробити, і, найголовніше, завжди залишатися допитливим. Чим більше знаєш, тим краще орієнтуєшся. Не забувай, що на війні все змінюється дуже швидко, тому важливо бути готовим до будь-яких ситуацій, бути гнучким і креативним у своїх діях.
НАДІЙНИЙ ТИЛ – НЕВИДИМА ОПОРА САПЕРА
У військового є надійний тил – його родина:
– Дружина Неля сприймає мою професію з розумінням. Вона виросла в сім’ї військових і розуміє, що я в армії заради сім’ї та нашої країни. Однак, коли їду в ротації, вона дуже хвилюється. Син теж дуже серйозно ставиться до цього, і маленька донечка переживає, коли тато поїхав далеко.
Війна змінює людей. Особливо військовослужбовців, які, переживши страхіття, навчилися цінувати кожну мить:
– Після того, що я пережив, ставлення до життя змінилося. Раніше я міг відкласти якісь справи на потім. Тепер так не роблю. Життя може змінитися в будь-який момент, і я не знаю, чи буду завтра вдома, тому намагаюся цінувати кожну мить, кожен момент із родиною. Якщо є можливість щось змінити або купити, не відкладаю це на завтра – роблю зараз. Життя – це лотерея, і треба його цінувати, попри всі труднощі. Війна навчила мене жити!
Відділення комунікацій 143 ОНТЦ «Поділля».
