КОЖНИЙ ДЕНЬ – ВИКЛИК, КОЖНА ІСТОРІЯ – ПОДВИГ

У повітрі витало щось більше, ніж просто слова. Це був голос мужності, відданості й болю – історії тих, хто щодня ходить між життям і смертю, і саме в цій атмосфері 2 квітня в Центральній міській бібліотеці ім.Костя Солухи відбулася презентація другого, доповненого видання художньо-документальної книги «Сильні духом: історії саперів російсько-української війни».
Перше видання вже перекладено англійською мовою, аби продемонструвати всьому світові незламність і силу українців, а голоси Героїв закарбовані в аудіокнизі. Це не просто книга. Це жива пам’ять, зафіксована в рядках. Нове видання містить свідчення 28 саперів – тих, хто, ризикуючи власним життям, знешкоджують смерть, щоб дати життя іншим. Їхні історії – це хроніка відваги, страху, болю, але й неймовірної сили духу.

З УСТ АВТОРІВ

На презентації зібралися військовослужбовці, їхні родини, автори книги, представники громади. Це була зустріч, що зворушувала до сліз, бо кожне слово пронизувало серце. Військовослужбовці 143 Об’єднаного навчально-тре­нувального центру «Поділля» Ольга ПОВОРОЗНЮК, Галина МИХАЛЬСЬКА та Олег РАРИЦЬ­КИЙ – автори-упорядники книги, які збирали матеріали, зустрічалися з військовими, чули з перших вуст розповіді про підступні пастки війни, про вибухи, які вирішують долю за секунди. Вони говорили про страх, про втрати, про силу людей, які, попри все, продовжують боротися.

– Сьогодні ми презентуємо друге видання нашої художньої документальної книги «Сильні духом: історії саперів російсько-­української війни». Перше ви­йшло наприкінці 2023 року. Ми продовжили збирати історії, документувати літопис російсько-української війни, подвиги наших військовослужбовців для цієї кни­ги, яка є не просто літературою, а пам’яттю, котру не має бути викривлено. Це наша зброя проти забуття, – зазначила начальниця відділення комунікацій 143 ОНТЦ «Поділля» майор Ольга Поворознюк.

Про відчайдушність, нескореність, силу духу героїв книги додала старший солдат Галина Михальська: – В історіях наших героїв немає зайвого пафосу, навпаки, тут є страх і сміх, втома і віра, військовий гумор і теплі спогади. Війна – це жахливо, і чимало наших хлопців втрачають на ній здоров’я, на жаль, деякі – й життя. В цій частині видання вдалося поспілкуватися з нашими військовослужбовцями, які зазнали поранень, але не опустили рук, а знайшли в собі сили рухатися вперед, наближати Перемогу і мотивувати своїми вчинками інших.

– Насправді хлопці не все розповідають, що є в цій книжці… Вони перебувають у надзвичайно складних умовах виживання, не думаючи про своє життя, вони думають про кожного з нас, про наш спокій, – зазначив начальник методичного кабінету старший солдат Олег Рарицький.

ІЗ ВИБУХІВКОЮ І УСМІШКОЮ

Сапери-герої, які були присутні на заході, розповідали про фронтові будні, де кожен день може стати останнім. Деякі з них зазнали поранень, але не втратили бойового духу. Хтось повернувся до служби, хтось займається гуманітарним розмінуванням, але всі вони – символи незламності. Були й веселі історії, бо війна – це не лише біль, а й моменти, коли гумор стає бронею для душі. Про одну з таких розповів герой книги військовослужбовець 143 ОНТЦ «Поділля» Олексій ТКАЧУК:

– Подій відбулося доволі багато, але сьогодні розповім кумедну історію. Кінець лютого. Броварський напрямок, оборона Киє­ва. Нашому підрозділу була надана ще додаткова зона відпо­відальності. Відпрацювавши зав­дання, заїхали в супермаркет «Фора», щоб запастися харчами. Води не було, хліба теж. Ми з колегою, теж командиром групи, набрали стратегічно важливий запас ковбаси, сухариків та ще якихось харчових раритетів. І от, підходимо до каси, а перед нами жінка розраховується за свої покупки. Побачивши нас, різко розвернулася і заявила, що оплатить наш товар. Ми, звісно ж, відмовлялися, але вона була дуже наполегливою. В цей момент з’явився ще один чоловік, який теж захотів сплатити замість нас. І в них почався справжній батл, хто ж перший прикладе картку до термінала. Таки жінка перемогла (усмі­хається). Ми вийшли з магазину із відчуттям, що щойно стали трофеєм у чиємусь турнірі доброти. Насправді такі історії приємно згадувати.

Видання книги стало можливим завдяки підтримці мецената Ярослава ЛАЗАРЧУКА, який допоміг втілити цей важливий проєкт у життя. Саме завдяки таким небайдужим людям ми можемо зберегти історії справжніх Героїв для майбутніх поколінь.

Прочитати книгу «Сильні духом: історії саперів російсько-­української війни» можна в місь­ких бібліотеках. Вона точно не залишить байдужим нікого. Ад­же книга про справжню мужність, про тих, хто не шкодує сво­го життя і здоров’я для май­бутнього України. На п’ятій сто­рінці цього номера «ПОДОЛЯНИНА» ми публікуємо одну з розповідей цієї книги, її герой – Василь КАЛИНЮК.

Сюзанна СИРОТЮК.

Отже, пропонуємо одну із розповідей, що ввійшли до другого видання книги «Сильні духом: історії саперів російсько-української війни», презентованої 2 квітня в Центральній міській бібліотеці ім.Костя Солухи.

ВАСИЛЬ КАЛИНЮК, 30 РОКІВ. НАГОРОДЖЕНИЙ МЕДАЛЛЮ «ЗА ВІЙСЬКОВУ СЛУЖБУ УКРАЇНІ».

– Василю, розкажіть про життя до армії!
– Закінчив сільськогосподарський університет, працював на приватному підприємстві, що займалося виробництвом сиру. 2019-го, коли стало зрозуміло, що ситуація на сході України може погіршитися, вирішив долучитися до ЗСУ, аби самому подивитися, що там коїться, а не спостерігати за всім із новин. Пройшов серію навчань, тренувань і курсів. Потрапив до Центру розмінування і 2020-го поїхав брати участь в ООС. Це був мій перший бойовий досвід.

– Чим займалися?
– Основне завдання – перевірка та знешкодження мін і вибухонебезпечних пристроїв. Перевіряли, чи справні міни, які раніше ставили наші сапери. За потреби замінювали підривник. Також знаходили і знімали розтяжки, які встановили бойовики. Я мав декілька ротацій на Донеччину та Луганщину. Але, в порівнянні з повномасштабною війною, там було спокійно. Стріляли, але далеко і не так часто, як після 2022-го. Також брав участь у ліквідації наслідків вибухів на складах боєприпасів у Калинівці. Я добре пам’ятаю цей момент. Тоді склалася дивна ситуація: багато складів підривалися один за одним, і це все відбувалося в дуже короткі терміни. Так, мабуть, ворог готувався до чогось більшого. І повномасштабна війна це підтвердила.

– Де зустріли велику війну?
– У пункті постійної дислокації. Готувався до ротації на схід, речі були зібрані. 24 лютого 2022 р. більша частина підрозділу виїхала на захист Києва, інших, і мене зокрема, залишили на місці. Нам довелося реагувати на численні виклики. Проводили перевірку підозрілих предметів, можливих диверсантів, оглядали мости та інші об’єкти критичної інфраструктури. У березні вирушив на виконання бойових завдань у Донецьку область. Мешкали ми на фермі в одному із сіл Покровського району. Мали дах на головою, стіни, електрику, щоб зарядити телефони, і раділи цьому. А на завдання доводилося виїжджати на значні відстані, адже працювали на Донеччині, Луганщині, Харківщині. Підривали мости, щоб сповільнити рух ворога. Все робилося в екстремальних умовах, адже ворог був недалеко, тому мали діяти швидко.

Адаптувалися до нових умов. Усі ми розуміли, що ситуація стає все серйознішою, і кожен із нас повинен бути готовим до всього. Обстріли стали частиною нашого життя. Попри всі труднощі, відсутність належного побуту та постійну загрозу від ворога, важливо було дія­ти швидко та ефективно. Завдання було зрозуміле – підривати мости та мінувати місця, щоб окупанти не могли просунутися далі. Є моменти, які залишилися в пам’яті. Наприклад, коли ворожі літаки все зносили. Буквально за декілька годин село зникало з карти. Підходиш, а там лише залишки фундаментів, і все. Але ми продовжували свою справу, бо знали, що від цього залежить безпека тих, хто позаду нас.

– Кажуть, на війні не до сентиментів. Чи були моменти, які зворушували?
– Діти, які підбігали до військових. Боляче дивитися, як росія вкрала в них дитинство. Замість того, аби спокійно ходити до школи, безтурботно проводити час із друзями, вони змушені здригатися від вибухів і сидіти в укриттях. Коли була можливість, ми їм купували сік, солодощі, бо в тих умовах навіть найменші радощі були чимось важливим. Їхні батьки не виїжджали, і діти змушені були залишатися там, де вирує війна. Із часом ротації перетворюються на рутину. Спочатку нові місця, нові ситуації, нові емоції, але швидко звикаєш і не бачиш «нічого нового». Війна стає буденністю: постійні розмінування, вибухи, обстріли і небезпека.

– З якими мінами працюєте на війні?
– Із найрізноманітнішими: американськими, китайськими, японськими, французькими, англійськими і, звісно, радянськими. Кожна міна має свої особливості. Ідеальних мін не існує, але кожна з них ефективна в певних умовах. Вони створювалися для різних конфліктів, тому важливо знати, як і коли їх використовувати. Наша війна – це масштабне протистояння, величезний фронт. Наші запаси мін швидко вичерпуються. Нам потрібні будь-які міни і якнайбільше, щоб перекривати дороги, мінувати позиції, сповільнювати наступ ворога. Тільки так можемо тримати оборону і протистояти загарбникам.

– На яких напрямках ще працювали?
– На Херсонщині займалися розмінуванням територій, які були контрольовані ворогом. Це небезпечна і відповідальна робота. Протипіхотні міни можуть бути сховані в найнеочікуваніших місцях – на полях, у лісах, біля будівель. І це вимагає великої обережності та до­свіду. Ми розміновували території для облаштування позицій нашим військовим. Бачили покинуті росіянами окопи. Коли вони відступали, залишали за собою не лише військову техніку, а й різні предмети побуту: валялася форма, пляшки від води, обгортки від їжі. Треба було перевірити все, що залишили росіяни, аби не пропустити нічого, що могло б становити небезпеку. Після того, як територія була окупована, багато земель, де колись вирощували пшеницю, соняхи тощо, стали місцем воєнних операцій. Відповідно там залишалося чимало російського вибухонебезпечного мотлоху. На полях знаходив чимало залишків від ПТУрів, «Ураганів», «Смерчів», «Градів», деякі залетіли на 4 метри в землю. Траплялися нерозірвані боєприпаси і підривники. Ми знищували це «сміття», і фермери дякували за те, що могли повернутися до землі, орати, сіяти і вирощувати.

– Далі всі Ваші ротації були на Донеччині?
– Так. Виконував завдання на складних напрямках, зокрема наприкінці 2022 – на початку 2023-го в Бахмуті, околицях Часового Яру, в с.Іванівське. Ситуація постійно змінювалася, фронт рухався, напруга не спадала ні на хвилину. Наші завдання були різні: прикривати стежки, дороги, посадки. Кожен вихід був небезпечним, ми це знали і були готові.

Пам’ятаю один момент. Заїхали ми на околицю Бахмута, висадилися. Раптом бачимо: чоловік ходить із ліхтариком. Подумали, що мародер. Він стукав по блясі, воротах, світив ліхтариком у небо. Минуло декілька хвилин, і почали прилітати міни та снаряди від «Градів». Ми ховалися на одному подвір’ї, а прилетіло в хату позаду нас. Росіяни її просто розгатили. Нам треба було йти вперед. Снай­пери прикривали, допомагали просуватися. Наше завдання було замінувати передній край, встановити декілька сотень ТМок (протитанкові міни). Це був важкий шлях. Ішли по двоє, бо групами пересуватися було неможливо. Звернули не туди і заблукали. Вже почали нервувати, але, на щастя, побачили бійця з бригади, до якої були прикомандировані. Він показав нам дорогу.

Прильоти були постійними. Па­м’ятаю, як по Іванівському прилітало безупинно. Ворог засік наших хлопців. До ранку село згоріло вщент, росіяни зрівняли його із землею. Боляче дивитися, як ці кляті нелюди руйнують мою країну. Ми працювали і в самому місті Бахмут, яке на той час утримували Сили оборони. А вже під кінець ротації довелося відступити на околиці. Там мінували територію та встановлювали міни на радіопідриві. Пульти передавали нашим піхотинцям, щоб ті могли сповільнити ворожий наступ одним натисканням кнопки. І це спрацювало – трохи зупинили росіян. Їхня піхота була вже за якихось 150 метрів, просто за парканом.

Бахмут був повністю зруйнований. Усюди вирви, будинки перетворилися на руїни. Та, попри все, ми трималися до останнього. Якось на його околицях ішли через зруйнований міст, переходили через кригу, але вона не витримала, і ми провалилися у воду. Хтось – по коліно, хтось – по пояс. Вибралися, але відступати не було часу. Пішли далі, виконали завдання. Я встиг поставити ще десять мін. Хвилин 40 на морозі мокрими чекали машину. Після такої «акваманд­рівки» тиждень лежали з високою температурою. Але, як завжди, відчухалися і повернулися до роботи. Головне – на дно не пішли (сміється).

– Ви їздили переймати досвід до країн-партнерок?
– Після повернення в пункт постійної дислокації мене відправили на навчання до Німеччини. Проходив підготовку як сапер, хоча це більше нагадувало обмін досвідом: іноземні інструктори дивилися на те, як працюють українські сапери. Я показував, як на війні виявляємо вибухонебезпечні предмети. Німці уважно спостерігали, все записували, переймали наш досвід.

На полігоні навчання були максимально наближені до реальних умов. Наприклад, звичайний сарай, доріжка до нього. Ти повзеш на колінах, руками перевіряєш кожен сантиметр, підходиш до будівлі. Дивишся крізь щілини, підсвічуєш ліхтариком, шукаєш замасковані розтяжки. Особливо важливо вміти розпізнати небезпеку в іграшках або інших предметах, які виглядають неприродно або лежать не на своєму місці.

– Після цього повернулися на схід?
– Так, у Часів Яр. 17 січня на війні зустрів 30-річчя. На початку зими 2024-го тримали росіян за 5 кілометрів від міста, вони закріпилися за Богданівкою. Наша робота – суцільне мінування та встановлення невибухових загороджень, як-от «ягоза» та інші малопомітні бар’єри.

Одне з найскладніших завдань – замінувати посадку від Часового Яру. Потрібно було пройти п’ять кіло­метрів відкритою дорогою. Укриттів не було. Думали, що дрони, які з’явилися над нами, наші, але то були ворожі. Я йшов попереду із групою. Щойно почався обстріл, ми скинули міни і залягли. Все летіло в наш бік, над головами – рій дронів. Хлопці з іншої бригади не встигли – їх накрило вже біля посадки. Зав­дання не виконали, командир повідомив про відміну.

Ще один випадок запам’ятався. Несли міни, я мав у рюкзаку МОН-90. Перейшли поле, присіли й лише повідомили, що на місці, як за три мет­ри від мене впала 120-та міна. Нас розкидало вибухом, але дивом жоден осколок не зачепив. Ремінь автомата розірвало, рюкзак перелетів через мене. Забігли в посадку, там знайшли окоп. Утрьох забилися в якусь лисячу нору і пересиджували обстріл. Коли все стихло, повернулися до завдання. Чули постріли – ховалися, затихало – знову працювали. Між залпами в нас було не більше як десять секунд, щоб встановити міну і встигнути в окоп. Без підготовки таке неможливо зробити.

Від дронів теж часто доводилося тікати. Почули звук – біжимо. Мороз допомагав, було легше рухатися. Пам’ятаю, як між нами розірвалася граната з ВОГа. Пролунали два вибухи, але знову жоден осколок нас не зачепив. Відсиділися у бліндажі, віддихалися і повернулися до роботи.

Після таких виходів м’язи просто відмовляли. Крепатура була неймовірна. Бігти в повному спорядженні, під обстрілом, коли адреналін зашкалює, важко. Але головне, що залишилися живими. Дякувати Богу, жодного разу не зачепило. Хоча я постійно ходив по лезу ножа, на краю прірви.

– Як це все витримували психологічно?
– Гумор допомагав. Є в нашій роботі й кумедні моменти. Наприклад, навіть у машині треба їздити в шоломі. Канадські бронеавтомобілі «Roshel Senator» – машини міцні, але вузькі й низькі. Якщо їдеш без каски, на першій же вибоїні ризикуєш головою стелю протаранити або зуби повибивати. Ще треба завжди дивитися під ноги. На сході вирви можуть бути глибокими, можна «булькнути» в болото чи калюжу. Якось десантувався з машини, зачепився і полетів у вирву з болотом. Покрутився там, повалявся… Нічого, вибрався, відпрацював. Пройшов таке собі «болотне бойове хрещення».

– Ваш побратим Володимир, з яким добряче побігали Часовим Яром, розповів історію порятун­ку пораненого бійця. Знаю, що Ви часто рятували побратимів.
– Та кожен би так вчинив. Ми ж не москалі, щоб залишати наших хлопців напризволяще. Коли обстановка дозволяє, треба витягувати. Йшли на завдання в околицях Часового Яру, але побачили пораненого. У нього рука висіла буквально на шматку шкіри. Ми на санях, які опинилися під рукою, дотягнули його до найближчого бліндажа. Там боєць стабілізував військового, але його потрібно було доставити до точки евакуації. Ми взяли його під руки й повели. Пам’ятаю, що він – мій тезко. Дорогою часто непритомнів, але до місця призначення дійшли. Загалом тягнули його близько двох кілометрів. Мороз, зима, сил у нього майже не залишалося, а ще постійно кружляли дрони. Добре, що нас не засікли.

Улітку 2024-го теж евакуювали декількох хлопців. Одного пораненого знайшли в гаражі – він загубився. Три дні якось тримався. Розповів, що потрапив у полон до кацапа, той забрав у нього всю їжу і, на диво, відпустив. Він знайшов дорогу і сховався в гаражі, біля якого ми проходили щодня. Після виконання завдання забрали його. Був цілий, але дуже наляканий. Якось ішли повз розтрощену хату і раптом почули з подвір’я: «Паляниця, укрзалізниця, полуниця!». Там був хлопець із осколковим пораненням ноги. Дали йому води, енергетик, щоб трохи підбадьорити. Він майже сам ішов, спираючись на паличку, і ми змогли його евакуювати.

– Крайня ротація восени 2024-го видалася складною для Вас.
– Так, бо сам зазнав поранення. Було непросте завдання: ми мінували стратегічно важливі об’єкти інфраструктури, аби вони не дісталися окупантам. У разі захоплення ворог отримав би ідеальні позиції для снайперів, артилеристів і навідників. Ми замінували три ключові об’єкти. Головне в цій ситуації було не поспішати, не робити зайвих рухів і не світитися. Наприкінці вересня ситуація на фронті загострилася. У Курахівці мінували крайню позицію – кацапи були за півтора кілометра. Дорогу цю закрили для наших бійців. Маю надію, що ворог там підірвався.

Ті дні працювали на межі, але з фортуною. Коли їхали на завдання, машина застрягла в ямі. І в цей момент ворожий FPV-дрон завдав уда­ру біля машини. Це нас врятувало. У Курахівці дороги просто не було – все у вирвах, а їхати доводиться вночі з вимкненими фарами. То і у стовп в’їжджали, і дроти на колеса намотували. Було жорстко, але проривалися. Жовтень видався найскладнішим. Їхали у Велику Новосілку мінувати, і FPV-дрон завдав удару прямо в машину. Від вибуху двері проламалися всередину, і ми вибралися через діру. Контузія, шум у голові, темнота – перше, що роб­лю, – обмацую себе. У нозі дірка, кров. Встав на ногу – хрустить. Дотягнувся до найближчої хати і там упав. Хлопці наклали турнікет. Доб­ре, що на евакуацію довго чекати не довелося. Через пів години приїхала машина.

А далі операція за операцією. Гомілкова кістка зламана, осколки витягнули, шкіру пересаджували, бо велика ділянка на нозі була пошкоджена. Нині лікуюся у Кропивницькому. Лікарі кажуть, що заживає добре, але потрібен час. Кальцій п’ю, потрохи встаю на милиці, але ногу не навантажую. Важко лежати, адже звик постійно бути в русі, кудись бігти і щось робити. А тут незапланована відпустка та ще й довготривала. Але впевнений в одному: коли одужаю, повернуся у стрій. Без армії вже себе не уявляю.