ШАНУЙМО ІСТОРІЮ ГРОМАДИ

Декілька тижнів тому до редакції надійшов лист від кам’янчан, котрі об’єдналися у Громадське самоврядування Старого міста. В ньому вони висловили власний погляд на міську топоніміку. До речі, 20 січня 2017 р. «Подолянин» у рубриці «Точка зору» розмістив статтю «Геть колоніальні топоніми!» авторства Бориса ДЕРИКОЗА, який запропонував перейменувати основні вулиці та майдани Старого міста. Виникла дискусія на шпальтах газети, де пану Борису опонували Вадим ЛЕНГА із с.Мукша Китайгородська та кандидат історичних наук, доцент К-ПНУ ім.Івана Огієнка Андрій ЗАДОРОЖНЮК.
Минуло майже 9 років. Міська рада в рамках декомунізації перейменувала левову частину вулиць і парків міста, проте Громадське самоврядування Старого міста продовжує відстоювати свої погляди. «Подолянин» завжди був відкритий для висловлювання різних думок на своїх шпальтах. Так він зробив і цього разу. Пропонуємо нашим читачам ознайомитися з дописом земляків:

ШАНУЙМО ІСТОРІЮ ГРОМАДИ

                          Історія – це те, що з людини робить особистість,
                          з народу – націю, з території – державу.
                                                                                             М.Грушевський

«Історична наука без філософії історії сліпа». «З Геродота (484-425 до р. Х.) розпочинається історія викладу подій і біографій видатних особистостей». Філософія історії називає три основні ознаки «історичності»: 1. Конкретність. 2. Зрощеність (цілісність). 3. Індивідуальність (одиничність). «Історичне»… є реальність особливого роду, особливий ступінь буття… Історичне є насамперед реальність конкретна, а не абстрактна».

Декомунізація проводиться під гаслом повернення історичних назв в український інфор­маційний простір. Повернення подій і постатей української історії в назви вулиць і майданів. Але є величезна протилежність між поверненням назв з епохи українізації чи часів УНР і назв із часів імперських окупацій: великопольської, «єдіной і нєдєлімой» тощо. Всі окупанти (московські, радянські, великопольські, турецькі, австро-угорські тощо) прагнули замовчати, перекрутити, знищити історичну пам’ять поневолених українців, знищували їхній розум, силу і мужність (етноцид). Тобто перетворювали народ на денаціоналізований матеріал, трудові ресурси, гарматне м’ясо, яничарів для імперій.

У заповіднику Старого міста ур­баноніми вул.Довга (як і вул.Ма­ла, пров.Круглий) не можуть пре­тендувати на «історичність» – абстрагування з позиції математичних якостей (народне про­з­висько), тому не є поверненням історичних назв. Вул.Татарська, Вірменська, Руська, Польський ринок є абстрагуванням за ознакою національності, а не цілісно-багатогранними одиничними реальностями, відносяться до географії народонаселення (підміна історії географією). Топоніми вул.Поштова, Старопоштова, пров.Гімназичний є абстрагуванням за утилітарним призначенням, прославленням імперії та її архітекторів (пошта і гімназія збудовані за «царя-батюшки»). Тобто ці назви за критеріями філософїї історії не є історичними, прославляють завойовників. Вул.Троїцька, пров.Ми­хайлівський, згідно з філософією історії, є позаісторичними (підміна історії теософією). Історія вивчає реальність, що розгортається в часі, цінності «відрізків»-подій, фрагментів на осі часу, дільність людей, що викликали до життя конкретну історичну подію.

Отже, слід розрізняти «історичне минуле» – найголовнішу, суспільно важливу частину минулого, актуальну для сьогодення – цілісні конкретні індивідуа­льні «кристали» – факти, одиничні події (унікальні – багатогранні «діаманти») і частину минулого, що віджила, застаріла – «реліктове минуле», втратила свою актуальність, «смітник історії». Про що висловив думку і Святослав Вакарчук: «Не потрібно плутати історичну пам’ять і минуле. Історична пам’ять – це факел для руху в майбутнє, а минуле – це намул, який заважає рухові вперед. З минулого слід брати вогонь, а не попіл». Що і передбачено принципом історизму: дивитися на минуле з позицій сучасного і з прицілом на майбутнє, з позицій інтересів і назрілих практичних завдань сучасної епохи та нації. Історична картина створюється істориком шляхом відбору подій та формування кута зору, потрібного ракурсу, «щоб вона була повчально і морально корисною».

Комуністичні ідеологи ста­вили завданням заповідника «формування радянського (яничарського) патріотизму, інтернаціональне (антинаціональне) виховання». В нашій державі проголошена «Концепція національного виховання», якою повинні керуватися всі навчальні заклади, заклади культури, заповідники і топонімічні комісії. Серцевиною національного виховання є патріотичне виховання (національно-патріотичне).

У посібнику для екскурсоводів «Путівник. Кам’янець-Подільський: Погляд у минуле. 2016 р.» повідомляється, що теперішня «декомунізована» назва головної історичної вулиці української громади «Зарванська» означає «безлад», «хаос», що ніяк не презентує реальний суспільний розвиток минулого громади, дає односторонню абстрактну характеристику за суб’єктивним критерієм. З позиції вимог фі­лософії історії не є історичною назвою, а народним «прозвиськом», пов’язаним із торгівлею. У спритно «декомунізованій» томоніміці української частини Старого міста маємо факт замовчування історії корінного населення: ні одного героя, ні однієї події, ні одного світоча, ні одного лідера з усієї надзвичайно багатої на події та видатні постаті міста й Поділля (Кам’янець-­Подільський віками був столицею Поділля!) – Кліо-цид. Повний розгром державної «Концепції національного виховання», його серцевини національно-патріотичного виховання, зачистка національного інфор­маційного простору, підміна історії географією часів окупації, позаісторичними сутностями, заміна історичних назв на прозвиська. Тобто ні одного урба­ноніма, що відповідає вимогам історичності.

Українська громада міста дала за цей період діячів європейського рівня: це батько і син, письменники і вчені Герасим та Мелетій Смотрицькі, полководець і вчений брати Северин і Данило Наливайки, філософ Яким Кам’янчанин. Причому український магістрат, де працював писарем Герасим Смот­рицький, розташовувався на старому фундаменті будинку, «здекомунізованого» на Зарванській, 1, а перша в Кам’янці брат­ська школа, де, ймовірно, навчалися брати Наливайки – на подвір’ї Троїцької церкви. Натомість «Путівник» замовчує це історичне минуле, а рекомендує екскурсоводам широкий матеріал про повій за «царя-батюшки». Головна вулиця (як і інші вулиці) української громади Старого міста має топонімічно віддзеркалювати головні історичні досягнення, багатовікового минулого українців, виконувати проголошену державою місію національно-патріотичного виховання.

Нестор Гоморак – приват-доцент Кам’янець-Подільського університету (1918-1921 рр.), ініціатор і організатор садіння парку над каньйоном, міського ботанічного саду. Автор низки підручників, якими користувалися і за кордоном. Розстріляний як «ворог народу» в застінках НКВС 1937 р. Степан Руданський, коли навчався в Кам’янецькій семіна­-рії, жив на квартирі в каньйоні біля річки, щоденно на заняття і з занять крокував через Вітряну браму по «Старопоштовому спуску». Кушнірську вежу історично безпідставно кругом презен­тують як «Стефана Баторія».

А знайдені малюнки турецького торговця ХVI cт. вказують на те, що ця вежа вже існувала за 66 років до Баторія. Історичним балансом між невмирущим фейком про башту Стефана Баторія та історією української громади Кам’янця-Подільського буде вулиця Івана Підкови, що пролягає впритул. Козаку Поділля, уславленому герою, борцю з турецькими загарбниками турецька маріонетка Баторій у Львові наказав відрубати голову, безпідставно звинувативши у зраді.

Олександр Довженко неодноразово відвідував Кам’янець (знімав епізод одного зі своїх кінофільмів. Є версія, що в Кам’янецькій петлюрівській школі старшин Довженко читав естетику). Олександр Кошиць зі своїм хором із Кам’янця поїхав знайомити світ з українською пісенною культурою. Протягом років виступав із хором країнами світу і з честю виконав свою роль культурного дипломата України.

Геніальний хірург Микола Пирогов був і інспектором з освіти. Він курирував гімназію, що розташовувалася в корпусі сучасного історичного факультету. Неодноразово приїжджав сюди. В гімназії була стипендія його імені для бідних, але талановитих студентів. Як хірург, працював у Кам’янці під час Балканської війни, винахідник наркозу і гіпсових пов’язок.

Павло Житецький, викладач Кам’янець-Подільської гімназії, український мовознавець, лексикограф, педагог, фольклорист. Член-кореспондент Петербурзької АН (1898), дійсний член Історичного товариства Нестора-літописця, Наукового товариства ім.Т.Шевченка (1903), один із основоположників українського мовознавства.

Гетьман Петро Дорошенко і його 10 000 козаків у союзі з турецьким султаном визволяли Ка­м’янець від польсько-шляхетських загарбників 1672 р. Із султаном була домовленість, що турецьке військо визволяє спочатку Правобережну Україну від польської окупації, а потім Лі­вобережну – від московської, й Україна як автономія ввійде до складу Османської імперії. Плани Дорошенка про звільнення і об’єднання України не були здійснені. Але поряд зі спогадами про турецький Кам’янець – мечеть, турецький бастіон, турецький міст, про героїчну оборону Кам’янця поляками – па­м’ятник Володиєвському, барельєф Сінкевичу. Потрібно згадати про гідну боротьбу українців за свою незалежність. Вулиця Гетьмана Петра Дорошенка, що проляже поряд (Кузнечна – назва географічна – не відповідає критеріям історичності, викладеним вище), буде справедливим історичним балансом до мінарету та пам’ятника колаборанту Володиєвському і буде нагадувати про віковічну боротьбу українців за незалежність.

Ольга Пламеницька у своїх публікаціях називала «історичною помилкою» те, що центр давнього українського міста псевдодекомунізатори назва­ли Польським ринком. Уперше вислів польський ринок (із малої букви) зустрічається в документах 1604 р. в розумінні того, що керуюча польська громада має пільгу для торгівлі на центральній площі. Саму центральну площу тоді називали або Кам’янецький ринок, або Центральний ринок. Замовчувана радянськими істориками Синьоводська битва 1362 р. була європейським вибором України, закінченням татаро-монгольського панування, раніше вигада­ної Куликовської битви. До 75% війська Ольгерда складали українці, серед них багато по­долян, серед них були і князі Коріатовичі. Центральна площа давнього українського міста має право носити історичну, а не географічну, безпідставно ви­гадану назву.

Євгенія Пламеницька стверджувала, що площа, по краях якої стояли дві православні церк­ви – Івано-Предтеченська і Вознесенська, не могла називатися Вірменською. «Якщо площа із такою назвою існувала, то вона була в іншому місці».

На правому березі р.Смотрич, за Водною баштою, біля Зіньковецького потічка, було знайдене скіфське поселення. Ця історична епоха Поділля має бути топонімічно представлена в екскурсійному історичному заповіднику (вимога «цілісності ланцюга історичних подій») як вулиця «Скіфська» в розумінні зрощеної назви тієї епохи. Святослав Хоробрий писав грекам-візантійцям: «Ми – скіфи-руси…». «Рукопис Ора» – релігійне послання скіфів хазарам, написаний давньоукраїнською мовою, є «пас­портом» українства.

Аналогічно, за вимогою цілісності (філософія історії) історичної картини міста, трипільська епоха має бути представлена вулицею «Трипільська».

Юхим Сіцінський писав, що Кам’янець ніколи не втрачав характеру українського міста. Ліна Костенко порівнювала топоніміку із дзеркалом, в якому народ бачить себе, та інші народи сприймають його адекватно. Криві дзеркала колоніальної топоніміки Старого міста не є історичними, а відверто перекру­чують і викривляють історичну пам’ять, виривають сторінки ка­м’янецької та подільської історії, саботують державну «Концепцію національного виховання», а зокрема патріотичне виховання, таке актуальне завжди і особливо в теперішній час.

Наполегливо пропонуємо змінити колоніальні – географічні та позаісторичні назви й прозвиська (підміна історії – «ланцюга одиничних подій» за визначенням філософії історії). І на вшанування та популяризацію українських героїв, світочів, лідерів, визначних подій нашого краю перейменувати:

вул.Зарванську на Смотрицьких, вул.Троїцьку на Байди Вишнивецького (мученики Віри), вул.Кузнечну на Петра Дорошенка, узвіз Поштовий на Івана Підкови, вул.Вали на Святослава Хороброго, вул.Довгу на Олександра Довженка, узв.Старопоштовий на Степана Руданського, вул.Онуфріївську на Нестора Гоморака, вул.Затунську на Павла Житецького, пр.Гімназійний на Миколи Пирогова, пр.Михайлівський на Олександра Кошиця, вул.Татарську на вул.Трипільську, вул.Руську на вул.Скіфську, Польський ринок на майдан Героїв Синьоводської битви, пл.Троїцьку на Братів Наливайків (мученики Віри), пл.Вір­менську на «400-річчя Хотинської битви». Для мешканців дати дозвіл документи викорис­товувати без переоформлення старих назв.

Голова громадського самоврядування Старого міста Леонід ГУСЛЯКОВ, Борис ДЕРИКОЗ, Олександр КОРНИК.

ЛІТЕРАТУРА
1. Енциклопедія сучасної України. Т.11. Київ, 2011.
2. Габріелян О. та ін. Філософія історії: підручник. К. 2010.
3. Мачківський М. Древо триєдине. Кам’янець-Подільський, 2020.
4. Майор Р. Старенький І. Хоп­-тяр І. Кам’янець-Подільський: Погляд у минуле. Путівник. 2016 р.
5. Пламеницька О. Фортеця Ка­м’янець. Кам’янець-Подільський. 2012.
6. Сицинский Е. Город Каменец-­Подольский. 1893.
7. Янагида Кендзюро. Философия истории. М. Пер. с японского. Прогресс, 1969.
8. Ящук Т. Філософія історії. К. 2004.