МИ ЗНОВУ ЗНАЄМО, ЩО ТАКЕ ВІЙНА

8 травня – День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні

«Ніколи знову» – під цим гаслом із 2014 р. відбувалися вшанування в Дні пам’яті та примирення в Україні. Цей день відзначався 8 травня, символом його була квітка маку – червона, наче кров після потрапляння в тіло ворожої кулі. «Ніколи знову» звучить гіркою іронією для нас сьогоднішніх. Наприкінці цього року тривалість повномасштабного вторгнення росії перевищить тривалість радянсько-нацистської війни. Ми знову знаємо, що таке війна. Тому у 80-ту річницю перемоги світу над нацизмом хочеться говорити не про битви. Хочеться говорити про врятовані життя.

ПРАВЕДНИКИ, ЯКІ СТАЛИ ОЛИВАМИ

Україна посідає четверте місце у світі за кількістю праведників народів світу. Так ізраїльтяни називають людей, які в роки Другої світової рятували іудеїв у часи Голокосту. Їх були тисячі. І вони врятували тисячі людей. Найчастіше такий подвиг ставив під загрозу життя і самих праведників, і їхніх родин.

Далеко не всі такі випадки відомі й задокументовані. Та серед праведників 2673 українців. Із них 89 – наші земляки з Кам’янець-Подільської області (нагадаємо, що край так називався до 16 січня 1954 р.). Вже немає серед живих жодного з подільських праведників народів світу. Та на честь кожного росте в Ізраї­лі олива. Таких дерев там уже чималий ліс. 150 тисяч євреїв загинули в області у Другу світову. Перший масовий розстріл відбувся са­-ме в Кам’янці-Подільському 28 серп­ня 1941 р. На той час міс­то вже місяць було під нацистською окупацією. Протягом того чорного дня було вбито близько 23 600 євреїв. Серед них – пів тисячі дітей. Цей злочин став одним із наймасовіших за всі роки Другої світової на українських теренах. Більше загинуло лише в Бабиному Яру.

Цей розмах жаху нам важко уявити навіть нині, в розпалі ще однієї кривавої війни. Нацисти мали за мету повне знищення циганів, іудеїв, людей із психічними хворобами з лиця землі. Тому кожне врятоване життя тих, хто опинявся під смертельною загрозою, – Подвиг з великої літери.

ІСТОРІЯ ТОГО, ХТО ВИЖИВ 28 СЕРПНЯ

Мало кому з єврейського населення Кам’янця вдалося пережити страшне 28 серпня 1941 року. Та такі все ж були. Страшного літа 1941 року кам’янчанину Іллі КЕЛЬМАНОВИЧУ було лише 11. Тоді він побачив і пережив те, що не повинна бачити і переживати жодна людина. Як потім згадував, того дня «вбивали весь Кам’янець-Подільський». В яму, що спливала кров’ю і наповнювалася передсмертними стогонами, впали його мама з татом, 10-річний брат і сестрички. Їм було шість і чотири.

Сам Кельманович розмовляв українською без акценту і переконав поліцейського, що він – українець, і потрапив на місце розстрілу випадково. Втік. Але куди було подітися далі 11-річній дитині, коли на кожному кроці були вороги? «Я мав спати на вулиці, я стояв днями в лісах, я ходив лісами, яких ніколи не знав», – згадував на присмерку віку Кельманович ті страшні дні. Треба було щось їсти. Блукав селами навколо Кам’янця, від­шукував візуально найбіднішу хату, стукав туди. Називався українцем, сиротою Жорою Власюком. Просив поїсти і переночувати. Заможних обминав: у таких хатах могли мешкати поліцаї або сільські старости.

Так тривало понад рік. У грудні 1942-го Ілля прийшов до Слобідки-Рахнівської. Постукав до хати. Пустили. Залишився на декілька днів. Про це довідався сільський староста Михайло УЖИЦЬКИЙ. Він був етнічним поляком, католиком, та в документах записав себе, дружину Броніславу і двох доньок українцями: поляків радянська влада переслідувала. У 1930-х рр. Михайло Вікентійович був головою колгоспу в селі Ганнівка. Як потім згадувала його внучка Вікторія, знесиленим голодним селянам давав по жмені зерна з кожного мішка, вважаючи, що таку нестачу ніхто не помітить. У Нестерівцях, поруч із Ганнівкою, в Голодомор померли 52 людини. У Ганнівці – дев’ятеро людей. Та 1933 року Ужицького засудили на два роки за «розбазарювання колгоспного майна».

Але повернімося у грудень 1942 року. Ілля сказав старості, що він – сирота, евакуйований німцями зі Сталінградської області. Той доповів про хлопчика в районну жандармерію в Дунаїв­цях. Жандарми вирішили відправити його на примусові роботи в Німеччину, та Ужицький відмовив: мовляв, ще зовсім дитя. Тоді наказали привезти 12-річного підлітка в Дунаївці. На допиті цікавилися, чи він не єврей, та староста запевнив офі­церів, що Ілля – українець.

«В жандармерії Ужицький, як староста сільуправи, отримав до­звіл мене приписати до себе. Коли ми повернулися з Дунаївців, то донька Ужицького Ядзя батьку сказала, щоб він мене лишив жити в себе. Ужицький лишив мене в се­бе вдома, і я жив у нього, пас його худобу і працював по сільському господарству в нього весь окупа­ційний період, тобто до березня 1944 року». Ця цитата – з протоколу свідчень Іллі Кельмано­-вича у справі проти Михайла Ужицького.

Родина Ужицьких називала хлопчика Жоржиком, він їх – вуйком і цьоткою. Навчили його католицьких молитов. Дитина час­то кричала уві сні. Броніслава розпізнала у криках ідиш. Навесні 1943 р. Михайло Вікентійович впевнився, що хлопчик – єврей. Найбанальнішим способом: зняв із хлопчини штани. Це нічого не змінило в родинному укладі. Єдине, що просили менше з’являтися на людях. Коли відбувалися обшуки, Ілля тікав у Гниловоди, де мешкала старша донька Ужицьких Людмила.

На Ужицьких таки донесли. Поки двоє поліцаїв прийшли до хати Михайла, Ілля заховався. Староста покликав німецьких солдатів, звинувативши поліцейських, ніби ті хочуть пограбу­вати його хату. Поліцаїв вигнали. А селянам Михайло Ужицький сказав, що перевірив Іллю, і він – таки українець.

У квітні 1945 р. 56-річного Ужицького мобілізували до Червоної армії, та на фронт він не потрапив: війна закінчилася. Повернувся за декілька місяців. Весь цей час Кельманович продовжував жити з Ужицькими, аж поки з евакуації не повернулися його дядьки з родинами, які забрали дитину до міста. Час від часу Ілля навідувався до своїх рятівників. У червні 1948 р. 59-річного Ужицького арештувала радянська влада за звинуваченнями у сприянні примусовому відправленню селян на роботи в Німеччину. Ужицький провини не заперечував, хоча і вказав: за планами, із сіл, які йому підпорядковувалися, мало бути відправлено 260 гастарбайтерів.

А поїхали лише 16. Серед них був його син Теофіл. Ужицький мав знайомих у лікарській ко­місії і виготовляв для селян фальшиві довідки про непрацездатність.

12 липня 1948 р. Михайла Вікентійовича засудили на 25 років із конфіскацією майна та позбавленням громадянських прав на 5 років. Арештант потрапив до «інвалідної колонії» в Острозі на Рівненщині, звідти – до ГУЛАГівського табору в Карлагу в Казахстані, врешті – до табору Єнісейстрою в селищі Сора у Красноярському краю. Родина висилала Михайлу посилки, Ілля додавав від себе гроші.

Михайло писав із заслання, а в січні 1951 р. надіслав свій порт­рет, за котрий заплатив табірному художнику половину зар­платні. Цей малюнок досі висить на стіні будинку Ужицьких, у котрому проживає наймолодша внука Михайла Вікторія.

14 жовтня 1955 року справу Ужицького переглянули, скоротили строк ув’язнення до 10 років і амністували. Місяць після того тривала бюрократична переписка з пошуку в’язня в системі ГУЛАГу. Нарешті з’ясувалося, що Михайло помер у вересні 1951 р. Ілля Кельманович регулярно навідував родину рятівника аж до від’їзду в США, куди перебрався в часи перебудови. Та і з Америки Кельманович регулярно писав Ужицьким.

15 листопада 1999 р. «Яд Вашем» надав звання «Праведників народів світу» Михайлові Ужицькому, його дружині Броніславі та старшій доньці Людмилі. Останній – прижиттєво. Хоча Кельманович наполягав, щоб праведницею визнали наймолодшу в родині, Ядвігу, йому відмовили: дітям це звання не надають.

ЗІНАЇДА МЕКЕЛІТ: ПРАВЕДНИЦЯ-КАМ’ЯНЧАНКА

Однією з праведниць народів світу була вчителька Зінаїда МЕКЕЛІТ (за іншими даними – Мекеліто, 1900, Кам’янець-Подільський – 1990, Жовква на Львівщині). Її батько Дмитро КАВЕЦЬКИЙ був настоятелем собору Олександра Невського – останнім парохом храму до його знищення. Родина виховувала трьох доньок. Зінаїда була найстаршою. Ходила до приватної жіночої гімназії Степаниди Славутинської. Засновниця закладу і викладала в її класі. Мекеліт отримала фах учительки російської мови та літератури.

У Немирові на Вінниччині познайомилася з галичанином за походженням, викладачем німецької мови Василем МЕКЕЛІТОМ (1893 року народження). Доля першого чоловіка майбутньої праведниці була непрос­тою: він походив із села Бутини, розташованого біля Великих Мостів на північному заході Львівщини. Вступив до Української галицької армії, дослужився до офіцерського чину. Коли після Перших визвольних змагань усі сподівання на українську незалежність були поховані, й більшість бойових побратимів вирушили в еміграцію, покинути Україну не зміг. Але й жити під польською владою на Галичині теж не хотів. Вступив до радянської Червоної армії. Саме в бійця-червоноармійця і закохалася випускниця «Славутинки». Він по закінченню служби повернувся до неї в Немирів, де пара і побралася. 1923 р. в них народилася донька Любов.

Родина часто переїжджала і 1933 р. оселилася в Кривому Розі. Зінаїда викладала у школі №25, а Василь був завідувачем партійної школи та викладачем на кафедрі іноземних мов у Гірничому інституті. Саме в Кривому Розі Зінаїда Мекеліт дізналася страшну правду про родину, котра залишилася в Кам’янці.

І батько, і чоловік однієї з сестер були репресовані. Під коток репресій потрапив і Василь Ме­келіт. Батько, Дмитро Кавецький, був змушений зректися сану, після чого вирушив у заслання. Собор, зведений на честь 300-річчя династії царів Ро­манових, злетів у небо. Чоловіка ж заарештували 1934 р. Пощастило вижити. Та він втратив обидва робочі місця. Тому Василь Касіянович на короткий період влаштовується вчителем німецької в ту ж школу №25, де викладала і Зінаїда.

Та чи то у квітні 1938 р., чи ще 1937 року він був заарештований повторно. Звинувачували у «створенні націоналістичної диверсійно-повстанської організації». Що сталося з Василем, Зінаїда не знала аж до 1956 р., коли після смерті Сталіна хрущовська влада почала реабілітаційний процес жертв комуністичного терору. Тоді жінка і дізналася, що вже майже 20 років удова: Василя Мекеліта розстріляли невдовзі після другого арешту.

Зінаїда продовжувала викладати у криворізькій школі та виховувати доньку Любу. У серпні 1941 року місто потрапило в нацистську окупацію. З перших місяців владарювання нова адміністрація взялася розшукувати місцевих євреїв. Розстріли почалися в жовтні. Тоді перервалося життя близько 7000 осіб, котрі завинили лише національністю. У ті чорні дні Зінаїда Дмитрівна зустріла свого колишнього учня Веніаміна ГДОЛЕВИЧА, котрому ледве виповнилося 20. У перші дні війни він був мобілізований, потрапив у оточення німецьких військ та був поранений у плече. Дивом вибрався з оточення. Юнак, чия рана все ще не загоїлася, нишком повернувся до рідного міста. Шукав родину. Дізнався, що сім’ї вдалося вчасно евакуюватися на схід. Діватися в окупованому місті людині з важким пораненням було нікуди – і він звернувся до колишньої вчительки. На її будинку висіло оголошення: кожен, хто переховує євреїв або червоноармійців, буде розстріляний. Гдолевич був євреєм-­червоноармійцем. Жінка обробила рану. Далі було потрібно вирішити, де ж сховати учня. Мекеліт спочатку заховала його в шафі з одягом. Потім Веніамін перебрався на горище. Та й цей варіант був непевним. Улітку 1942 року Зінаїда з Любою у дворі нишком викопали напівземлянку – напівканаву. Укріпили її зсередини дош­ками та цеглою. Там і переховувався Веніамін Гдолевич.

А згодом у нього з’явилися су­сіди. Неподалік від помешкан­-ня Мекелітів переховувався Борис РЕЙНІШ – у квартирі родичів його дружини-українки. Та коли починалися облави і обшуки, у квартирі ставало небезпечно. Борис із доньками Іриною та Надією перебирався в канаву в дво­рі Зінаїди.

Далі доля звела Зінаїду Мекеліт зі старим знайомим Борисом Муравським (1910 р.н.). До війни він був директором криворізької школи: за одними даними – №1, за іншими – №25, тієї ж, де викладала Зінаїда. Його теж мобілізували на початку війни, він теж був поранений, а далі потрапив у німецький табір для військовополонених. Борис зумів звідти втекти. 32-річний чоловік за тижні поневірянь змарнів, схуд, заріс густою чорною бородою так, що Мекеліт не від­разу його впізнала.

Щоб мати достатньо коштів на продукти для себе і чоловіків, яких вона переховувала, Зінаїда Дмитрівна була змушена розпродувати власне майно. Вона розуміла, що її сусіди були в курсі ситуації. На її щастя, вони не видали ні жінку, ні чоловіків-євреїв окупаційній владі.

Коли поранення Муравського загоїлося, він вирішив тікати з міста у східному керунку, за лінію фронту. Зінаїда Мекеліт спорядила його в дорогу і поклала у клунок із речами гроші, а ще документи свого репресованого чоловіка. З документами українця в Муравського було більше шансів вижити. Гдолевич же пробув у землянці до визволення Кривого Рогу 22 лютого 1944 року, після чого приєднався до радянської армії. Обидва чоловіки завершили війну в Німеччині та отримали нагороди.

За даними ізраїльської організації «Яд Вашем», Зінаїда Мекеліт із донькою Любов’ю ЦВІРКО також надали притулок сестрам СІЧКАР. Коли війна завершилася, Зінаїда з донькою бідували. Радянська влада вважала їх людьми другого сорту як родину ворога народу. Допоміг Мекелітам Борис Муравський, який повернувся у Кривий Ріг героєм війни та написав про подвиг своєї рятівниці в армійську газету «Крас­ная Звезда».

Пізніше Зінаїда Дмитрівна перебралася до Жовкви, народила сина, котрий потім став лікарем. Донька Люба обрала фах учительки. Зінаїда Мекеліт отри­мала звання «Праведниці народів світу» посмертно 1997 р. На фасаді колишньої школи №25 у Кривому Розі (нині це цент­рально-міський ліцей міс­та) встановлена на її честь ме­мо­ріальна дошка.

За матеріалами Андрія Усача та Вікіпедії підготувала Ірина ПУСТИННІКОВА.