НИТКАМИ ДОЛІ ДО ВЛАСНОГО СТИЛЮ

15 травня – Всесвітній день вишиванки

Кажуть, що вишиванка – це не просто одяг, а молитва, вплетена у тканину. Одягнути вишиту сорочку – це не лише про традицію, це про зв’язок. Між поколіннями, між долями, між небом і землею. І сьогодні, у Всесвітній день вишиванки, коли вся Україна одягає свою душу, ми згадуємо, що краса – це сила, що коріння – це крила, а вишивка – це мова, якою розмовляє серце нації. Саме тому «ПОДОЛЯНИН» завітав до Чемерівців, аби поспілкуватися з майстринею-вишивальницею Оксаною ГРИШИНОЮ, яка не лише відроджує давні традиції, але й вплітає в них сучасність. Світ Оксани Романівни неповторний. І починається ця неповторність уже з її оселі… Та це не просто квартира, а справжній музей! Варто лише переступити поріг – і звичний світ залишається позаду. Кожен куточок несе відбиток її майстерності, кожен сантиметр дихає творчістю господині. Перше, що впадає в око, – звичайно ж, вишивки. Їхнє розмаїття вражає: безліч тем, технік, матеріалів, форм і розмірів сплітаються в дивовижну гармонію. Тут немає улюб­лених мотивів чи кольорів, тут панує щось більше – невидимий, але відчутний дух української інтелігентності, який пронизує кожну ниточку, кожен стібок.

ЗА ЛАШТУНКАМИ ВИШИВАЛЬНОЇ ТВОРЧОСТІ

– Оксано Романівно, хто ж при­щепив любов до вишивки, до прекрасного?
– Моє дитинство минуло в селі Білобожниця, що на Тернопільщині, то між Бучачем і Чортковом. Моя бабуся привчила любові до гарного. От я, бува, одягаюся малою, а вона каже: «Обернися ззаду. Ну куди так? Спереду – стрій, а ззаду – хоч із лопатою стій». Так бабуся вчила, що потрібно доглядати за собою. Навчала красі. Вона завжди носила сорочки, вишиванки, «димки» (пишні спідниці), а коли спідниці зношувалися, то робила із них фартушки. Ніколи не ходила з розпущеним волоссям, завжди лише під білою хустинкою. І я от до цього ще змалечку була привчена.

– Коли ж уперше взялися за ви­шивку?
– Це вже тут, у Чемерівцях, десь у 25 років вишила перші серветки під чашечки. Хотілося творити щось гарне. І після цього вже почала шити і вишивати: сукні, сорочки, спідниці, скатертини, обгортки для книг і багато-багато іншого. Я люблю цю справу. Це не лише спосіб заощадити, але й можливість створити унікальні речі. Кожна вишиванка, кожна сукня, створена моїми руками, несе в собі частинку душі.

– Як життєва стежка завела до Подільського краю, до Чемерівців?
– Доля – річ непередбачувана, але, оглядаючись назад, розумію, що все склалося так, як мало бути. Після закінчення медичного інституту було розподілення, і так ми із чоловіком опинилися на Поділлі. Я з Тернопільщини, а він – із Волині, а тепер разом тут. Спочатку це було нове місце, нові люди. Але з часом я закохалася в цю землю з її багатою історією, неповторною природою та особливим колоритом.

– Пані Оксано, Ваша оселя – це не просто дім, а справжній музей рукодільного мистецтва. Як виникла така ідея?
– Сама собою, поступово (усміхається). Рукоділля завжди було частиною мого життя, моєю пристрастю. З часом мої роботи почали заповнювати простір, і одного дня я зрозуміла, що це вже не прос­то колекція, а щось більше. До ре­чі, як музей у 2000-х ми офіційно зареєстровані обласним управлінням культури.

– Розмаїття вражає. Які техніки та мотиви Вам найближчі?
– Знаєте, в мене немає улюблених орнаментів чи кольорів – усе під настрій. Та я впізнаю й розрізняю орнаменти з різних регіонів України: буковинські, борщівські, яворівські, подільські, поліські… Мене надихає сама можливість творити, передавати емоції через нитку та голку. Я експериментую з різними техніками, від традиційних українських до сучасних. Кожна робота – це окрема історія, відображення мого настрою, моїх роздумів. Але, мабуть, крізь усі мої вишивки проглядає український дух, який важ­-ко описати словами, його потрібно відчути.

ЕСТЕТИКА ЗЦІЛЕННЯ

– Але рукоділля – це лише одна грань Вашого життя. Ви також фізіотерапевт, лікар вищої категорії КНП «Чемеровецька центральна районна лікарня» та донедавна викладали в місцевому медичному училищі. Як Вам вдається поєднувати такі різні сфери діяльності?
– Якби я була не терапевтом, а, на­приклад, лікарем-урологом хірургічного відділення, як мій чоловік Микола, то, може, й не вистачало б часу на творчість… А так усе встигаю. Рукоділля дає мені енергію та натхнення для роботи з людь­ми. У лікарні, спілкуючись із пацієнтами, часто відчуваю потребу поділитися з ними красою, повернути їхні думки до чогось світлого та вічного. Мої вишивки в кабінеті – це не просто декор, це своєрідні «уроки прекрасного», ненав’язливе нагадування про наші культурні витоки.

– Виходить, Ви лікуєте не лише тіло, а й душу?
– Саме так. Часто розмови з пацієнтами виходять за межі медичних питань. Ми говоримо про культуру, історію… Мені не байдужа доля України, тому багато читаю, аналізую і завжди готова поділитися думками. Я вірю, що знання та розуміння нашої історії й культури також мають цілющу силу.

– І до того ж Ви – ще й активна мандрівниця.
– Так, подорожі – це ще одна моя велика пристрасть, особливо манд­рівки історичними місцями Украї­-ни. Ми з чоловіком намагаємося знаходити час для цього. Я ретельно планую кожну поїздку, вивчаю об’єкти, які хочемо відвідати. Чоловік завжди за кермом, а я збоку із картою. Та найцінніше в цих манд­рівках – це зустрічі з неймовірними людьми, народними майстрами, справжніми патріотами своєї землі. Ці зустрічі надихають мене не менше, ніж саме рукоділля.

ФОРМУЛА УСПІХУ – НАПОЛЕГЛИВІСТЬ

– Оксано Романівно, Ви згадували про свій наполегливий характер і прагнення досягати поставленої мети. Це, мабуть, допомагало в житті?
– Так, я завжди знала, чого хочу, і вірила, що все мені під силу. У школі була відмінницею, любила співати, виступати на сцені, закінчила музичну школу. Перші серйозні випробування почалися при вступі до медичного інституту. Тоді без фінансової підтримки це було дуже складно. Поїхала вступати – не вступила. Працювала в бібліо­теці. До речі, перечитала все, що можна було. Це мені дуже допомог­ло в розвитку. Три роки поспіль подавала документи, і моя наполегливість урешті була винагороджена – стала студенткою.

– Ваше особисте життя також склалося щасливо, знайшли своє кохання – Миколу Олексійовича. Як саме познайомилися?
– Так, мені пощастило зустріти справжнє кохання. Це велике щас­тя мати поруч людину, яка розу­міє, підтримує в усіх починаннях, розділяє захоплення. Ми з чоловіком – однодумці, й це робить наше життя більш насиченим і гармонійним. А познайомилися ми, будучи студентами. Зустрілися на вечір­ці – гучній, молодіжній, з гітарами й піснями. І ось раптом він заходить, бере гітару і починає співати «Ciao Bambino Sorry» іноземною мовою. Я одразу подумала: «Нічого собі, який сміливий, талановитий…». Спершу увагу на мене звернув його друг, але щось мені підказало, що то не моя історія. А ось Микола… Він був інший: спокійний, серйозний, надійний. Навчався спершу в Ковельському медучи­лищі, а потім вступив до Черніве­цького медінституту. Після п’ятого кур­су ми побралися. Відтоді разом – у житті, пісні, любові.

ВІД ПОДИВУ ДО ЗАХОПЛЕННЯ

Майстриня Оксана Гришина – жінка, яка не «вбирається на вихід», а живе у стилі. Її вишиті сорочки, капелюшки з вуаллю, мереживні рукавички, елегантні спідниці – це не елементи сценічного костюма, а щоденна мова її присутності. У невеличкому селищі її появу колись зустрі­чали з подивом: інтелігентна пані у вишуканому вбранні, ніби з іншого століття, серед буденності сільських вулиць здава­лася чи то загадкою, чи то викликом. Але з часом вона стала тут знаковою постаттю, мов живий символ неповторності та витонченості. Її образ – не екстравагантність, а послідовна життєва позиція: бути собою, нести красу в повсякденність, не чекати події, щоб виглядати ефектно. І що найважливіше – робити це без жодної претензії, лише з природною гідністю, при­таманною справжній українській інтелігенції.

– Можливо, колись, на початку, було здивування серед містян. Чемерівчани, мабуть, звикали до моїх незвичайних образів поступо­во, – продовжує майстриня. – Але для мене ніколи не було соромно чи ніяково одягнути вишиванку або прикрасити себе бабусиними ду­катами. Це моя гордість, моя самоідентифікація. І, знаєте, з часом люди не просто звикли, а, здається, почали сприймати це як щось цілком природне. Дама в елегантній сукні, капелюшку з вуаллю та вишуканих рукавичках на вулицях міс­течка – чому б ні?

– Ваш гардероб неповторний. Ви самі створюєте багато своїх вишиванок. Скільки ж їх у Вашій шафі?
– Так, значна частина мого гардероба – це мої витвори. Є вишиванки святкові, є ніжні – білим по білому, а є такі, які носили в моєму рідному Чорткові – з чорною вишивкою. Кожна сорочка – це відображення мого настрою, моєї любові до різних регіонів України, до їхніх унікальних орнаментів. До речі, в мене вишиванок 25, а в чолові­ка – 19.

– А Ваша пристрасть до капелюшків – це ж окрема історія!
– О, капелюшки – це моя слабкість! Не можу пройти повз магазинчики з ними. Але ніколи не за­лишаю їх такими, як є. Обов’язко­во додаю якісь свої деталі – пір’я, стрічки, мереживо тощо. Кожен капелюшок стає унікальним відображенням моєї фантазії.

– Пані Оксано, що для Вас є од­ним із найголовніших чинників у житті?
– Свобода. Передусім – внутрішня. Свобода вибору, свобода слова, свобода думки. Можливість бути собою, мислити незалежно, творити щиро, не озираючись на чужі очікування. Це – не про вседозволеність, а про гідність. Про те, щоб залишатися вірним собі, навіть коли навколо – галас чужих думок. Свобода для мене – це як повітря: її не завжди видно, але без неї душа задихається.

Сюзанна СИРОТЮК.