КОХАННЯ В ПІКСЕЛІ

15 травня – Міжнародний день сім’ї

Сім’я – це коли разом. Але через агресію росії сьогодні разом – не завжди під одним дахом. Сьогодні реальність інша. Мати й син, які служать у різних бригадах. Двоє братів, котрі воюють у різних ротах. Батько і син – на різних напрямках. Подружжя, яке замість фото з відпустки надсилає одне одному щемливі повідомлення. За понад три роки великої війни українські родини зазнали випробувань розлукою. І сьогодні, в Міжнародний день сім’ї, коли весь світ говорить про сімейні цінності, в Україні ці цінності наразі носять піксель. Бо саме на таких родинах і тримається Україна. Сьогодні розповімо про подружжя – Ілону та Віктора. Вони познайомилися напередодні повномасштабного вторг­нення, побралися під час війни й нині разом служать у Збройних силах України.

«ГОЛОВНЕ – ПОВЕРНИСЯ!»

«Він – мій тил, я – його форпост», – так каже про спільне сімейне життя Ілона.

Із чоловіком Віктором вона вже три роки крокує по життю. Їхнє знайомство онлайн за декілька днів до повномасштабного вторгнення стало початком щирої історії кохання. У розпал війни Ілона здійснила свою заповітну мрію та долучилася до лав ЗСУ. Цього прагнула з дитинства, адже її батько майор Аркадій МУЛЯР – сапер. На жаль, він загинув під час повномасштабного вторгнення, виконуючи бойове завдання. Як вдається поєднувати службу з родинним життям, зберігати ніжність на відстані, та чому неділя – найважливіший день у тижні, – ці та інші питання обговорили під час душевної розмови.

– Познайомила мене з Віктором моя подруга Ольга, – з теплотою в голосі розповідає Ілона. – Це було 1 лютого. Він мені з першої розмови сподобався: мудрий, справжній, приємний, із глибокими поглядами на життя та багатим внутрішнім світом. Але 24 лютого змінило все. Мені не залишалося нічого іншого, як че­кати, молитися, жити в надії, що він повернеться. Спілкувалися щодня. Він був у Краматорську, потім – у Соледарі та Часовому Яру. Фактично з перших хвилин Вітя на війні, адже вони одними з перших пережили прильоти туди, де базувалися. Я не запитувала, коли приїде. Казала тільки одне: «Головне – повернися!».

ПЕРША ЗУСТРІЧ І МІЦНІ ОБІЙМИ

Ранок 6 квітня 2022-го запа­м’ятався закоханим на все життя. Нарешті тоді вони вперше побачилися та міцно обійнялися. У ту зворушливу мить обидвоє відчули: «Це – моя людина».

– Щодня з Ілоною спілкувався. Вона мене вразила з першої розмови. Здалася щирою, чесною, відвертою, цілеспрямованою, позитивною, розумною, спортивною. А ще напрочуд красивою. Вона постійно думає про саморозвиток і ніколи не пасує перед труднощами. 24 лютого почалася неочікувана війна, але спілкування не обірвалося. Яким би втомленим не був, завжди знаходив декілька хвилин, щоб написати їй повідомлення. Відчув, що ця дівчина мене чекає по-справжньому, хвилюється за мене, і її повідомлення – це не гра і не порожні слова. На війні дуже важлива підтримка близьких людей, – розповідає Віктор. – Щойно повернувся з ротації, купив величезний букет червоних троянд і поїхав до Ілони. Хвилювався, адже розумів, що спілкування онлайн і наживо – зовсім різні речі. Але ж я – військовий, а військові перед труднощами не здаються.

– Коли почула стук у двері, серце тьохнуло. Зазирнула у вічко і побачила квіти. Вітя стояв на порозі. Здався мені дуже худим, виснаженим. Тоді ми вперше побачилися наживо, адже до того не було навіть відеодзвінків, – згадує жінка.

Закохані одразу вирішили жити разом. Як зізналася Ілона, тоді в неї з’явилося відчуття спокою та надійного плеча поруч:

– Своїми вчинками, турботою, вмінням дотримуватися слова Вік­тор довів, що він надійний. Я зрозуміла, що це людина, з якою я хочу будувати спільне майбутнє. Що я із ним, немов за кам’яною стіною. Через декілька днів Вітя щиро сказав: «Ілоно, я починаю серйозно закохуватися!».

Пара має чимало спільних захоплень, обидвоє спортивні, люб­лять читати, мандрувати.

ЯК У КІНО!

До речі, до місії освідчення Віктор підготувався дуже ретельно. Адже, як і в саперній справі, так і в житті, не поспішав, обмірковував кожен крок і най­дрібніші деталі:

– Я маю достатньо добре роз­винуту фантазію, тому для мене продумати будь-який сценарій не проблема. Планував нешаблонне освідчення. Долучив до цієї спра­ви побратимів, з якими повернувся з Донеччини. І ми організували освідчення. За задумом, мою майбутню дружину та її військовослужбовиць-колег командир підрозді­лу терміново викликав до кабінету та поставив завдання прибути на практичне заняття на навчальний полігон. Мій побратим як інструктор проводив заняття. Я в цей час був одягнутий у костюм сапера EOD 9 і працював як сапер зі зне­шкодження саморобного вибухового пристрою. У цьому костюмі мене не впізнала б навіть рідна мама. Побратим Сергій ефектно влив­ся в роль, наголошував на тонкощах роботи сапера, своєчасно зупиняв заняття, ставив запитання з теми. Я відчув, що майбутня дружина перебуває в ролі студентки, і її увага на 100% була прикута до навчання. Її це справді зацікавило. Врешті викликав Ілону зі строю, нібито щоб краще розглянути комп­лектність костюма. І в цей найнеочі­куваніший момент, коли її мозок був сконцентрований на на­вчанні, я розвернувся, підняв забрало, підійшов до неї, став на коліно, простягнув каблучку та зробив пропозицію вийти за мене заміж. Слова, до речі, обдумував не один день. І це її зворушило. Потім під’їхав робот із квітами та підбіг службовий собака з коробкою цукерок у зубах. Її «Так» пролунало для мене щиро. А я радів, що все вдалося.

– Історію освідчення згадуємо найчастіше, – долучається до роз­мови Ілона. – Маємо на згадку фото, відео та незабутні емоції. Це було дуже романтично!

МЕДОВИЙ МІСЯЦЬ ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ!

Весілля у військових було скромне, але щире. Без помпезності, без гучних гулянь. У суботу – розписалися, в понеділок – уже на службі. Через війну не до святкувань. Та й у весільну подорож планують поїхати вже тоді, коли в Україну повернуться мир і спокій. Бо саме тоді буде справжній медовий місяць. Не забарився лелека і згодом приніс найбажаніший подарунок молодятам. Родина поповнилася маленьким козаком, який щодня робить батьків щасливішими. Маючи надійний тил – маму, Ілона раніше вийшла з декретної відпустки.

Нині вона – капітан. Служить інспектором відділення сертифікації і управління центру сертифікації та інспектування. Відповідає за планування і організацію виконання заходів щодо сертифікації процесів гуманітарного розмінування. Віктор – майор. Він – начальник підготовки розрахунків вартових (сторожових) собак навчального кінологічного центру. Тому часто у службових питаннях їздить у відрядження і на виконання завдань.

– Я – військовослужбовиця, тому все розумію, – продовжує Ілона. – І знаю, що Віктор – гарний сапер. Він відповідальний, урівноважений, за ним тягнуться люди. Обов’язковий ритуал – телефонний дзвінок. Не дай Бог, він мені не подзвонить чи не візьме трубки (усміхається). Романтика – у словах підтрим­ки. Коли не було синочка, то розлука здавалася нестерпною. Тепер є дитина, яка щодня дарує сенс та теп­ло. І знаю, що навіть попри відстань чоловік думками зі мною.

– Вважаю найкращим, щоб сучасна сім’я працювала в одній сфері. Це люди, які пливуть в одному човні та розуміють специфіку роботи одне одного. Їм набагато легше порозумітися та підтримати в потрібний момент, – додає Віктор.

Ілона – мама, дружина і військова. Сильна, весела, витривала. Вміє миттєво перевтілюватися, чим ще більше закохує в себе чоловіка:

– Я можу ввечері бути у вишуканій сукні на заході, а вдень – копати город. Я не білоручка, можу все! Знаю, де служу і що маю обов’яз­-ки. І що моя сила – це сила нашої родини.

На запитання про сімейну традицію закохані відповідають майже в один голос:

– Щонеділі, якщо не в наряді, в нас день родинного затишку. Без друзів, без дзвінків – лише ми троє. Прогулянки, морозиво, футбол, обійми. День, що заряджає на весь тиждень.

І обоє мають спільне бачення перемоги – і на особистому, і на національному рівнях:

– Перемога для нас – це коли ми чуємо одне одного. Коли виростимо дітей і дочекаємося внуків – тоді життя прожите недаремно. А для України перемога – це коли весь світ визнає: ми є, ми вистоя­ли, ми були і будемо! От тоді ми мріє­мо зібрати за одним столом ба­гатьох наших друзів з-за кордону і просто подякувати їм за підтримку. Відсвяткувати нашу Перемогу, бо це буде справжнє свято для всіх нас.

Відділення комунікацій 143 ОНТЦ «Поділля».