ВІН БУВ СВІТЛОМ У ТЕМРЯВІ ФРОНТУ

Кожен Герой має свою історію. Не завжди гучну, але завжди справжню. Історію, сповнену праці, любові, віри, відповідальності. У кожного українського Героя було своє життя, професія, побут. Усі вони мали мрії, будували плани, творили добрі справи. Але коли над Батьківщиною нависла загроза, вони пішли її захищати. Добровільно, свідомо, гідно. Напередодні Дня Героїв до редакції газети «ПОДОЛЯНИН» завітала Те­тяна АНДРУХОВИЧ, дружина загиб­лого Захисника – старшого сержанта Вячеслава АНДРУХОВИЧА. Вона поділилася світлою й трагічною історією свого чоловіка, котрий усе життя віддавав іншим: свою любов, турботу, фахові знання і сили. А в час найбільшого випробування віддав найдорожче. І це історія не лише про одного чоловіка. Вона уособлює тисячі життєвих шляхів наших Захисників. Таких самих сильних, щирих, відданих. Це – образ усього покоління воїнів, яке щодня боронить нас від темряви.

ЗІ ШКОЛИ – В АРМІЮ, З АРМІЇ – В ЖИТТЯ

– Я завжди з усмішкою згадую, як мій чоловік любив казати: «Я народився в мальовничому селі Гута-Чугорська Староушицької громади», – розповідає пані Тетяна. – Народився він 16 січня 1975 року, і саме там минуло його тепле й просте сільське дитинство. Там і навчався у школі, після 9 класу вступив до Зіньковецького училища. Там були його юні студентські роки. Завжди сам жартував: «Усе, що руками зробити можна, я зроблю». 1993 року його життя круто змінилося – він був призваний на строкову службу до армії. Відслужив чесно, з гідністю, вийшов старшим сержантом і повернувся додому вже дорослішим, загартованим чоловіком. Після армії він вирішив змінити напрямок життя – вступив до Житомирського базового медичного училища на зубного техніка. Закінчив його 2000 року та відразу почав працю­вати в нашій міській стоматологічній поліклініці. І працював там постійно, до самого повномасштабного вторгнення. Дуже любив свою професію і робив свою справу з душею. Люди до нього йшли не лише по лікування, а й по слова підтримки. Я це знаю, адже сама тут працюю.

– Як саме доля вас звела?
– Ми познайомилися 2000-го. Я тоді на­вчалася в Харківській області. Й наш головний лікар ще досі згадує, як мій майбутній чоловік їздив до мене «аж на край світу». Після мого повернення на Кам’янеччину 2004 року ми просто пішли й розписалися. Без весіль, без гучних святкувань – це був просто наш день. Так і все життя: ми були дуже близькі, але тільки між собою. Наше було тільки нашим. Ми не виставляли почуття напоказ, не пускали сторонніх у наше життя. Люди знали рівно стільки, скільки ми дозволяли їм знати.

– Згодом у вашій сім’ї з’явилися дітки.
– Так. 2005 року народилася донечка Діа­на – мрія чоловіка. Ще до пологів він казав: «У нас буде тільки донька, і тільки Діана». Ми навіть не питали в лікарів, хто в нас буде. Він просто знав. І був неймовірно щасливий, коли вона з’явилася на світ. У них був особливий зв’язок: тато її в садочок возив, тато забирав, тато на руках носив. А 2014 року народився синочок. І любов подвоїлася – він любив обох безмежно. Всі наші рішення, все життя – все крутилося навколо дітей.

ВІН БУВ ІЗ ТИХ, ХТО НЕ ЗАЛИШАВ ПОБРАТИМІВ НІДЕ

– Коли ж саме Вячеслав Анатолійович долучився до лав захисників?
– Ще на самому початку повномасштабного вторгнення, – розповідає дружина загиблого захисника Тетяна АНДРУХОВИЧ. – Він не чекав – уже 28 лютого 2022 року пішов до військкомату, а першого березня був у частині в Коломиї. Там була підготовка, а потім – Житомир і Донецька область. Він завжди залишався мужнім, відповідальним.

– Як саме Ви дізналися найстрашнішу новину – про загибель чоловіка?
– Щодня зранку і ввечері ми мали зв’язатися. Якщо не дзвінок, то хоча б смс-повідомлення: «Доброго ранку!», «Спокійної ночі!». Без цього ми не могли. 18 квітня 2023 року він подзвонив і сказав, що вирушає в нічний виїзд у Бахмутському районі. Зв’язок буде відсутній. І додав: «Зв’яжуся, як зможу». Ми говорили о 17.50, як виявилося, востаннє…

Коли не було зв’язку, я намагала­ся не панікувати. Але на ранок 19 квіт­ня вже відчувала – щось сталося. Писала, телефонувала хлопцям та їхнім дружинам, навіть незнайомим, із якими раніше не спілкувалася. Командир мовчав. І вже ввечері того дня мені повідомили, що Славік загинув поблизу с.Веселе на Донеччині вна­слідок скидання ворожого боєприпасу із БПЛА. Мій чоловік був із тих, хто не залишав по­братимів ніде. Він завжди повертався за всіма, за будь-яких умов. Він вивозив людей із пекла. І загинув, підірвавшись на вибуховому пристрої. Його слова хлопці досі передають один одному, його жарти досі живуть між ними.

«МИ – ЯК ПАЗЛ, У ЯКОМУ БРАКУЄ ОДНОГО ЕЛЕМЕНТА»

– Якою людиною всім запа­м’ятається Вячеслав Анатолійович?
– Він був не просто людиною – він був тим, кого пам’ятаєш серцем. Він ніколи не прагнув уваги, не любив говорити про себе, але кожен, хто хоч раз із ним спілкувався, його пам’ятає як побратима, як кума, як сусіда, як друга, як колегу. Кожен, хто прийшов попрощатися, встав і сказав щось своє – не загальні фрази, а справжні спогади, які не вигадати. Бо він таким і був – справжнім. Славік завжди говорив правду прямо в очі будь-кому, і його за це поважали.
Якось я почула від нього одну фразу: «Я бажаю, щоб вам у спину говорили те саме, що й в очі». І я тоді не одразу зрозуміла, наскільки це глибоко. Але тепер усвідомлюю – з моїм чоловіком саме так і було. Йому в очі говорили з повагою, і за спиною – так само. Бо просто інакше не могло бути. Він був щирий, чесний, не боявся сказати правду. І після його загибелі люди говорили не тому, що треба щось сказати, а тому, що мали що сказати. Бо він залишив слід у серці кожного.
І навіть найменші це відчувають. Синочок похресниці-племінниці
чоловіка Дамір, якому лише два з половиною роки, особливо не міг запам’ятати Славіка. Але, коли в сквері встановили пам’ятний куб
із фотографіями загиблих, він підбіг саме до фото із зображенням Вячеслава, обійняв його ручками, поцілував і сказав: «Дідусю, дякую!». Ми стояли і не могли повірити. Цю дитину ніхто не вчив такому. У нього є рідні дідусі, яких він бачить щодня, але він сказав це саме про мого чоловіка. Ніби відчув. Ніби згадав душевно.
Наш син – ще один приклад того, як пам’ять живе. Йому нині десять. Він завжди чув від тата: «Ти залишаєшся за старшого». І це закарбувалося в ньому. Він так і поводиться: допомагає мені, підтримує сестру, старається все зробити до кінця, як тато. Уже й пилку бере, щось майструє, вивчає історію, гео­графію. Він знає всі прапори країн, столиці. Каже: «Я маю знати, бо тато б цього хотів».

– Чи були в Героя мрії, які стали для Вас дороговказами?
– Чоловік завжди казав: «Діти мають бути кращими за нас. Якщо ми закінчили училище – вони мають здобути вищу освіту». І ми робимо все, щоб його мрії здійснилися. Я знаю, що він бачить. І я знаю, що він пишається. Ми будемо жити так, як він хотів. І пам’ять про нього буде жити, поки ми пам’ятаємо, поки ми говоримо, поки ми любимо.

– Пані Тетяно, що допомагає триматися і жити далі?
– Триматися мені допомагають діти. Після загибелі чоловіка я зрозуміла, що найбільша сила – це наші діти. Вони не дали мені впасти. Вони щодня нагадують мені про нього: в поглядах, жестах, словах. Вони – його продовження. Наш син – уже як справжній чоловік: відповідальний, рішучий, добрий. А донька – ніжна, виважена, розумна. Вона часто фотографувала тата, знімала відео, і тепер ми розуміємо, яку велику цінність це має. Іноді разом передивляємося ті записи, і він ніби знову поруч. А ще інколи думаю: якби ми знали, що все станеться саме так, то знімали би кожну секунду життя. Бо тепер кожне фото, кожне відео, кожен його жарт, кожен погляд – безцінні. Діти переглядають ці кадри, впізнають, запам’ятовують. Навіть найменші речі – його шрами, родимки, голос – усе закарбовується. Це наш скарб. Це те, що залишилося, коли найдорожча людина стає пам’яттю, – па­м’ять стає скарбом.

Я вдячна кожному, хто пам’ятає його. Побратимам, які приїжджають, розповідають, як він вивозив їх із найгарячіших точок. Людям, які згадують його добрим словом. Усім, хто ставить квіти, хто вчить дітей шанувати пам’ять, хто береже його ім’я. Це важливо. Бо поки пам’ятають – він живе. І я знаю, що він хотів би, щоб ми жили далі. Щоб ми не зламалися. Щоб ми пам’ятали його, але гідно йшли вперед. І ми так робимо. Живемо далі – за нього. За наші спільні мрії. За нашу любов. І за Україну, яку він так любив. Ми залишилися втрьох: я і наші діти. І ми – як пазл, у якому бракує одного елемента. Але ми тримаємося, ми разом. І домальовуємо цей пазл щодня – любов’ю, пам’яттю, вірою в те, що недаремно. Його життя було великим прикладом – бути чесним, бути вірним, бути собою. І ми живемо, щоб продовжити це світло далі.

ЗГАДУЮЧИ ГЕРОЯ, ПАМ’ЯТЬ НЕ ЗГАСАТИМЕ

У серцях тих, хто знав Вяче­слава Андруховича, живе світла пам’ять про нього. Ім’я Героя згадують із теплом і щирою повагою всі, кому пощастило розділити з ним миті життя.

– Ми зі Славком дружили з 95-го року. Його проста життєва філософія і вчинки для мене будуть вічним прикладом порядності, вірності, мужності, відваги, відданості, – розповідає кум Захисника Ігор СЕВАСТЬЯНОВ. – Це була людина, яка ніколи не вагалася ставати на захист справедливості. Саме його загострене почуття справедли­-вості прибивало в нього страх і зму­шувало лізти у вогонь. Він вірив у справедливість і боровся за неї. Славко був неймовірно харизматичним. Його дотепні жарти врівноважували і змушували усміхатися, навіть самих лютих. Він завжди допомагав. Допомагав усім у всьому. У нього була просто якась необхідність бути корисним.

До нього завжди йшли люди, зверталися по допомогу. І мені невідомі випадки, щоб він комусь відмовив. Був хорошим сім’янином. Неймовірно пишався своїми дітьми, любив дружину. Я не впевнений, що він міг красиво словами висловити почуття, але висловлював їх так, як уміють лише справжні чоловіки. Дбав про тих, кого любить. Дбав про їхні добробут і майбутнє. Слава був дуже відповідальним. При всій своїй жартівливості був людиною справи. Брав і робив. Якщо хату будувати, то брав лопату і копав фундамент. Якщо країну захищати, то пішов воювати. Кажуть, що війна забирає найкращих. Це правда. Але це не тому, що війна якась вибіркова. Ні. Це тому, що тільки найкращі здатні на сильні вчинки. Тільки найкращі беруть відповідальність на себе. Тільки найкращі можуть свідомо йти на захист інших. І мій кум найкращий. Мій кум гідно жив. Мій кум гідно вою­вав. Мій кум гідно загинув.

Нагадую всім, що війна триває. Якщо хтось думає, що вона його мине, то я вас розчарую. Війна торкнеться кожного, – продовжує пан Ігор. – Мій кум загинув немарно. Він віддав життя, щоб хтось не воював. Якщо боїтеся воювати, то шануйте пам’ять загиблих і допомагайте тим, хто воює. Хай пам’ять про Славіка служить нам натхненням. Ми повинні зберегти його в серцях, брати приклад із його життя, щоб продовжувати його справу. Справу боротьби за волю, справедливість і за нашу свободу. Вічна пам’ять нашому Герою! Спочивай із вірою, брате! Слава Україні!

Згадує Вячеслава АНДРУХОВИЧА і побратим – старший солдат Дмитро АРАМА, для якого він був не просто товаришем по службі, а братом за духом, опорою в найважчі миті війни, людиною, яка своїм прикладом надихала ніколи не здаватися і завжди йти до кінця – за побратимів, за рідну землю, за життя.

– Із великим сумом і болем ми постійно з побратимами згадує­мо Славіка. Вячеслав Андрухович із початком повномасштабного вторг­нення вступив до лав 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Обіймав посаду во­дія-сапера. Перший бойовий до­свід здобув у боях на території Київ­ської та Житомирської областей. Піс­ля відступу ворога з цих районів наша бригада вирушила на схід – до Бахмутського району Донецької області, де й нині побратими ге­роїчно захищають українську землю, – згадує пан Дмит­ро. – Зі сторо­ни цивільних війна виглядає інак­-ше. Але насправді її тримають хоробрі воїни – розвідники, піхотинці, сапери, кулеметники, танкісти…

І серед усіх цих героїчних професій є одна, про яку часто забувають. Це – військові водії. На жаль, ця професія недооцінена. Їм рідко дякують, ще рідше вручають нагороди. А якщо й отримують, то здебільшого посмертно. Але жодна інша військова професія не могла б існувати без водіїв. Хто довезе побратимів на позиції? Хто доправить боє­комплект, продукти, евакуює поранених? Військова логістика – це водії. Побратим Вячеслав Андрухович був саме таким водієм – відповідаль­ним, безвідмовним, сміливим. Він завжди був готовий до виїзду в будь-­яку пору доби. Здебільшого – вночі, без світла, з увімкненим РЕБом, крізь випалені та пошматовані артилерією поля, всіяні уламками.

На старенькому L200 він возив саперів на завдання. Часто працював по декілька діб без сну та відпочинку. Побратими поважали Славіка за ясний розум, урівноваженість, доброту та щирість. Він ніколи не відмовляв у допомозі. І завжди казав командирам: «Треба – то треба, я заїду». Хлопці любили їздити з ним, бо він був не тільки досвідченим, але й сміливим – довозив далі, ніж дозволяв наказ. Сотні разів, ризикуючи власним життям, підвозив побратимів майже під самий ніс до ворога. Йому завжди було шкода побратимів, казав, щоб ті менше йшли пішки, несучи важкі міни, зброю, амуніцію. Славік дуже любив техніку, мав «золоті руки», постійно ремонтував авто власним коштом і силами. Попри те, що машина часто була вкрита донбаським чорноземом, у салоні завжди була чистота. Вячеслав був найкращим із найкращих. Такі йдуть першими в цій війні. Бо саме вони виконують найважчу роботу. Вічна пам’ять тобі, побратиме! Ми ніколи не забудемо. Ми ніколи не пробачимо. Ти загинув за нашу волю. А в кого є воля – в того є доля.

Сюзанна СИРОТЮК.