20 РОКІВ МІЖ ВИБУХАМИ

29 травня – Міжнародний день миротворців

Ігор Олександрович – майс­тер-сержант, котрий пройшов гарячі піски Лівану та Іраку, захищав Україну на Донбасі ще з 2014-го, давав відсіч оку­пантам під Києвом 2022-го, там пережив підрив на міні, одужав і знову повернувся у стрій. Сьогодні він ділиться безцінним бойовим досвідом із новоприбулими воїнами у 143 Об’єднаному навчально-тренувальному центрі «Поділля». Має 24 нагороди, серед яких – ордени «За мужність» ІІ та ІІІ ступенів. Напередодні Дня миро­творця спілкуємося з Ігорем Олександровичем, який в армії вже понад 20 років. Говоримо про його миротворчі місії та цікавимося, чому обрав небезпечну, але таку потрібну саперну справу. Його історія про шлях, де помилятися не можна.

– Строкову службу проходив у лавах ЗСУ в середині 90-х, але потім повернувся до цивільного життя, – розповідає військовослужбовець. – 2000 року уклав контракт і розпочав службу сапером. Чому сапером? Бо ця професія напрочуд цікава. Тут немає місця випадковості, тут усе вирішують точність, витримка й інстинкт. Кожен рух має значення, а час іноді вимірюється не в секундах, а в ударах серця. Для сапера тиша не спокій, а концентрація. Це професія, в якій кожна місія, як гра з самим чортом, тільки на реальних ставках. Тут завж­ди є ризик, і саме в цьому – адреналін. Сапер не кидає виклик небезпеці, навпаки, його боротьба – за життя, за безпеку інших, за кожен метр української землі.

Його перший бойовий досвід був за мир під палючим сонцем Лівану. Вперше довелося побу­вати у країні, де стовпчик термометра часто перетинав позначку плюс 50 влітку, а взимку йшли затяжні дощі. В кишені – карта мінних полів, у руках – міношукач:

– 2001 року я долучився до миро­творчої місії в Лівані. Український контингент працював під егідою Тимчасових сил ООН у Лівані (UNIFIL). Працювали з військовими із багатьох континентів. Ми, сапери, зачищали території для облаштування позицій миротворців. Звільняли землю від залишених смертоносних «подарунків» попередніх війн. Часто знаходили пластикові протипіхотні міни натискної дії ізраїльського виробництва. Позначали їх, а пізніше все знищували. Робота хоч і пов’язана з ризиком, але отримав там безцінний досвід та відточив навички.

Після повернення з Лівану Ігор Олександрович був у складі саперної групи Центру розмінування, яка ліквідовувала залишки боєприпасів часів Другої світової війни.

Зазвичай небезпечні знахідки виявляли селяни на горо­дах чи в садках та викликали саперів. Наші хлопці обслуговували Хмельницьку область і частково Тернопільську й Чернівецьку. І навіть тоді, в мирні часи, було декілька ситуацій, які лоскотали нерви. Переважно через необізнаність цивільних із небезпекою, яку приховують вибухонебезпечні предмети. Селяни могли ногою чи лопатою штуркнути боєприпас або взяти в руки заржавілу гранату. Але все це ніщо в порівнянні з тим, що згодом довелося побачити і пережити співрозмовнику.

– 2004 року вирушив до Іраку. Там ситуація була куди напруженішою, – пригадує сапер. – Майже щоденні виїзди, робота в бронежилетах, мінування, розмінування, охорона колон. Бувало, що йдемо колоною: один тутешній поважний чоловік махає рукою, все ніби добре. А ззаду виходить чоловік з автоматом і відкриває вогонь. Нам пощастило: в нашу зміну такого не траплялося, але інші колони потрапляли під обстріли.

Один із моментів, що запам’ятався, – знищення боєприпасів. Невеличкі ракети – ймовірно, вертолітного типу – вели себе непередбачувано. Щось пішло не так, і вони почали розлітатися неподалік від нас. Довелося терміново окопуватися. Спрацювала реакція, загартована роками небезпечної служби. Уперше довелося працювати з італійськими мінами. Усі інші «сюр­призи» – переважно радянського виробництва. Їх знаходили скрізь. Знищували все, що могло вбити. Адже місцеві, на жаль, часто ви­копували боєприпаси. Хтось, аби здати на метал, інші – щоб використати в боротьбі проти миротворчого контингенту, який прагнув миру. Працювали майже безперервно: знайшли – знешкодили, аби не вибухнуло і не відібрало життя.

Ще одна небезпечна ситуація трапилася вже під кінець ротації, менш ніж за добу до відправлення додому. Виїхали, щоб передати маршрути новоприбулим. Та ворог відкрив вогонь, снаряд влучив у БТР, загорілося колесо. Уже все було зібрано, сумка спакована… А тут знову – пісок і вибухи.

Після повернення з Іраку Ігор Олександрович недовго гостював удома. За декілька місяців вирушив у третю миротворчу ротацію, і знову до Лівану. Після завершення контрак­-ту 2012-го Ігор Олександрович попрощався з військовим життям. Але, як з’ясувалося, ненадовго. Через події, які розгорнулися на сході України 2014-го, чоловік не зміг сидіти вдома. Того ж року знову одягнув піксель і досі не знімає.

– У Самборі формували полк, і я потрапив туди служити. У 2014-2016 роках саперна група вико­нувала завдання в Маріуполі. З 2017-го працювали в районі Бахмута, а вже з 2018-го – поблизу Сіверськодонецька Луганської області. Зона відповідальності включала Щастя, Станицю Луганську та інші ділянки лінії розмежування. Завдання залишалися незмінними – знищення боєприпасів, які не розірвалися під час обстрілів, перенесення мінних полів у разі зміни тактичної ситуації, а також мінування важливих об’єктів і підходів до позицій українських військ, – каже майстер-сержант.

Повномасштабне вторгнення його група зустріла під Києвом. Мінували мости, щоб зупинити наступ російських окупантів. Підривали дерева, щоб перекрити ворогам дорогу.

– Досі перед очима стоїть марш­рутка, понівечена, з розбитими шибками. А в ній сидять налякані люди, які залишили рідні домівки і майже ні з чим змушені шукати прихистку в безпечніших регіо­нах, – із сумом пригадує події перших днів війни військовий.

8 квітня 2022 року під час виконання завдання він зазнав поранення. Лікування у шпиталі, реабілітація та повернення у стрій. Цього разу – в Запоріжжя. Завдання – незмінні: мі­нування мостів, будівель, позицій, шляхів, тобто всього, що могло стримати ворога. Був мо­мент, про який захисник нині розповідає з усмішкою, але тоді було не до сміху. Сапери працювали, аж раптом розпочався мінометний обстріл. Усі кинулися до машини, а «залізний кінь» не заводиться. Тоді секунди здавалися годинами. На щастя, двигун загуркотів і вивіз подалі від небезпеки.

У розпал контрнаступу 2023 року група саперів перевіряла шляхи, аби вранці наші піхотинці могли безпечно пройти. Часто саперам надокучали звуки дронів у нічному небі. Потім – Покровськ. Там було ще важче. Дрони без упину, обстріли без пауз. Але найбільшим надбанням для Ігоря Олександровича як командира саперної групи є те, що всі його хлопці повернулися додому.

Багато разів співрозмовник дивився смерті в очі. Вижив піс­ля підриву на міні й тепер навчає новобранців. Передає знання та досвід, які сам виніс із боїв: кожен сантиметр рідної землі вартий захисту.

– Моя мотивація одна – вигнати ворога з рідної землі. Вони прийшли нас знищити. Але ми незалежні. І не дамо себе захопити.

Відділення комунікацій 143 ОНТЦ «Поділля».