«СПОЧАТКУ ВІЙНА ЗЛАМАЛА МЕНЕ, ТА ПОТІМ Я СТАЛА СИЛЬНІШОЮ»

Маріуполь. Місто, яке жило яскравим і насиченим життям, доки в його двері не постукала війна. Пані Наталя все своє життя прожила в Маріуполі, з 2014 по 2017 роки була військовою волонтеркою. Вона – звичайна продавчиня з місцевої крамниці, яка опинилася в самому вирі воєнних подій, відчайдушно боролася за своє життя і перемогла.

ЖИТТЯ ДО ВІЙНИ: МИРНІ БАРВИ МАРІУПОЛЯ

З усмішкою на обличчі вона згадує спокійні та мирні часи до вторгнення:

– Життя вирувало. Робота, дім, прогулянки по набережній. Місто наше було неймовірно красивим, особливо після 2015 року, бо раніше весь місцевий бюджет відправляли на Донецьк і Луганськ, а потім кошти йшли на покращення нашого міста. У нас завжди проводилися фестивалі, приїжджали іноземці, влаштовували ярмарки. Було дуже добре, гарне, світле та чисте місто.

Війна вже була поруч, вибухи долітали до Маріуполя, але мешканці звикли до постійних звуків прильотів.

– Ми знали, що наші азовці є, і вони нас захистять. 13 червня 2014 року азовці звільнили Маріуполь від бандюків. На їхню честь ми проводили паради, організовували кроковий марш від Центральної вулиці аж до драмтеат­ру, – розповідає пані Наталя.

ДЕНЬ, КОЛИ ЖИТТЯ ОБЕРНУЛОСЯ НА 380 ГРАДУСІВ

Передчуття біди витало в повітрі.

– Ми знали, що буде війна, ми відчували це, ми зрозуміли це, коли путін заявив, що буде захищати ДНР, – каже пані Наталя.

Того ранку 24 лютого жінка збиралася на роботу, як і завжди. Вона зізнається, що навмисно уникала новин, вдягла навушники, бажаючи відгородитися від тривожних думок і, як виявилося, від перших звуків війни. Під роботою привітно привіталася з охоронцем, не підозрюючи, що її звичний світ щойно зазнав нищівних змін. Його слова прозвучали, як грім серед ясного неба: «А чого ти радієш, у нас війна почалася!».

Уже по обіді того ж дня ситуація змінилася.

– Весь комунальний транспорт почав їздити безкоштовно, в суспільстві відчувалася паніка. До кінця робочого дня з полиць магазину розкупили все, люди почали запасатися. Наступного дня події розгорталися стрімко. Разом із чоловіком ми пішли у волонтерський пункт, щоб запро­понувати свою допомогу. Вдома в нас були термо­одяг, москітні сітки – всі ці речі ми принесли туди. Об’єднавшись, чоловік разом з іншими виходили в місто, щоб знайти харчі або речі, які в майбутньому нам знадобляться. Мені дали завдання готувати для наших тер­оборонців. Волонтери приносили різні напівфабрикати: пельмені, котлети – я їх варила, обсмажувала. Я готувала, дуже багато готувала. Всю їжу ми розкладали у відра, по них приїжджали і забира­ли, – пригадує жінка.

«ТАК ВИГЛЯДАЄ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ»: ПЕРШІ ЖАХИ ОКУПАЦІЇ

27 лютого Маріуполь опинився в облозі. Окупаційні сили підійшли впритул, замкнувши місто з одного боку. Пані Наталя з гіркотою констатує, що вирватися ще було теоретично можливо, але шанси танули з кожною годиною. Тим часом у місті панував хаос. Місцеві колаборанти вдавалися до підпалів магазинів та руйнування продуктових складів, що спровокувало масове мародерство. Люди, охоплені панікою, розбивали вітрини, хапаючи все, що потрапляло під руку.

– У місті був хаос… Місцева поліція не справлялася з людьми, – згадує пані Наталя, додаючи, що якщо в центрі ще можна було знайти якийсь порядок, то на околицях запанувало беззаконня.

Першим по-справжньому тривожним сигналом стала зупинка промислового серця Маріуполя – доменних печей. Інформаційний простір заполонили повідомлення про захоплення інших українських міст, але тоді ще жевріла надія.

– Чесно кажучи, тоді я думала, що це фейк, та й хлопці з ТРО казали, що в нас усе добре, і ми тримаємося. Але реальність виявилася жорстокішою. Другого березня остаточно зникли світло, мобільний зв’язок, вода, залишився лише газ, і то – ненадовго. Відчуття було, ніби ми застрягли в середньовіччі…

ПІСЛЯ 5 БЕРЕЗНЯ: ПЕКЛО НА ЗЕМЛІ

– Після 5 березня почалося найстрашніше… Якщо раніше ми чули вибухи далеко, то того дня вони почали ставати дедалі ближчими. Тоді почалися прильоти, дуже страшні прильоти. Слідкувати за календарем не було часу. Телефони тримали лише для термінових викликів, а щоб подзвонити, місце було лише біля «Київстару», та через те, що воно було дуже далеко, ніхто не хотів ризикувати життям. Важливішою проблемою залишалася їжа і те, де її можна знайти, адже магазини всі розбиті, склади зруйновані, а їжу порозкрадали, – розповідає Наталя.

У цій ситуації люди проявляли неймовірну винахідливість. Пані Наталя згадує сьоме березня, коли було розбито відділення «Нової пошти» і склад кондитерської фабрики «Рошен». Бійці тероборони звернулися до небайдужих мешканців із закликом допомогти врятувати вцілілі продукти, доки пожежа повністю не знищила будівлю.

– Гуртом ми побігли просто у вогонь і дим, витягали звідти печиво і шоколад. Затуляючись руками, люди просто йшли в полум’я, щоб винести звідти хоча б шматок їжі.

«СТРІЛЯЮТЬ З УСІХ БОКІВ…»

– Обстріли ставали інтенсивнішими. Якщо сьомого числа стріляли з мінометів, то вже наступного дня почалися авіанальоти, на місто почали скидати бомби та ракети. Спершу ракетами розбивали школи і дитячі садки, електричні розповсюджувачі та підстанції, а тоді почали бити просто по будівлях, їм було байдуже, в який дім вони попадуть, – із сумом згадує жінка.

Відсутність належних бомбосховищ лише посилювала паніку серед цивільного населення. Пані Наталя розповідає, що спеціально обладнаних укриттів у міс­ті практично не було. Натомість люди намагалися знайти захист у так званих «совонах» – колишніх приміщеннях для гуртків, секцій і клубів. Проте, як із гіркотою зазначає співрозмовниця, власники цих приміщень не завжди були готові пускати туди людей, які шукали порятунку. Відчайдушний страх змушував маріупольців силою прориватися всередину, зламуючи двері. Через брак місця навіть у цих імпровізованих укриттях багато хто був змушений ховатися у власних підвалах, сподіваючись, що хоч там вони будуть у відносній безпеці.

ІЗ НЕБА ЛЕТІЛА СМЕРТЬ…

9-10 березня стали чорними днями в календарі Маріуполя. Пані Наталя згадує, як, зібравшись у дворі, люди намагалися приготувати їжу на мангалі. Дровами слугували зламані гілки дерев і навіть книги – газу в місті вже не було. У хід йшли підручні матеріали: з цегли майстрували подобу печей, решітки з холодильників використовували для смаження. Раптово мирне заняття обірвав тривожний крик: «Воздух!». Інстинкт само­збереження миттєво змусив усіх розбігтися. Пані Наталя, тікаючи до будинку, почула наростаючий гул літака, який стрімко знижувався. Страшний звук наближення смерті паралізував. Не встигнувши добігти до безпечного місця, вони з другом забігли до багатоповерхівки і впали на сходах між першим і другим поверхами. Наша співбесідиня ніколи не забуде, як її друг закрив її своїм тілом, міцно тримаючи за голову.

– Коли літак випустив ракету, шум був дуже потужний, страх був шалений… – із трепетом згадує вона. – За мить пролунав жахливий тріск, а потім – вибух неймовірної сили. В цей момент повітря просто зникло. Ти пробуєш зробити вдих, а дихати немає чим, відчуття, ніби ти – риба у воді, яка задихається. Ударна хвиля була такою потужною, що повилітали вікна та двері, а нас кинуло від однієї стіни до іншої.

Удар був по сусідньому будинку, що розташовувався в сімдесяти метрах:

– Від того будинку залишилися лише дві стіни. Люди, які перебували там у підвалі, там і залишилися… Їх просто завалило плитами і все. З-під завалів лунали відчайдушні крики, але допомоги чекати не було звідки. Рятувальників не було, пожежу ніхто не гасив. У цій моторошній тиші панував лише біль і безсилля. Ти просто закриваєш вуха і тікаєш із того пекла, – з гіркотою підсумовує пані Наталя, передаючи той нестерпний жах, коли розумієш, що нічим не можеш допомогти іншим, а єдиний інстинкт – це врятувати власне життя.

ВТРАТА ДОМУ ТА ПОШУК НОВОГО ПРИХИСТКУ

11 березня родина пані Наталі наважилася повернуися до своєї квартири. Вони спробували хоч якось захистити оселю від руйнувань, заклеївши вікна скотчем і забивши їх дошками. Проте доля приготувала нове випробування.

– І от одного разу в нашу квартиру влітають дві міни: одна – в балкон, а інша – просто у вік­но. Миттєво наше житло перетворилося на руїни. Ми залишилися без вікон, дверей і балкона, в кімнатах – наче пролетів буревій, усе було вперемішку, – із сумом констатує жінка.

Зрозумівши, що залишатися там небезпечно, подружжя ухвалило рішення переїхати до центру міста:

– Чомусь тоді ми думали, що центр міста обстрілювати не будуть, але тоді почали стріляти скрізь. Не гаючи часу, ми зібрали найнеобхідніше, насамперед теплий одяг та їжу, і вирушили на пошуки нового прихистку. Ним стала порожня та холодна квартира, в якій із меблів були лише два дивани, два стільці та стіл.

ПІД ОБСТРІЛАМИ: УКРАЇНСЬКИЙ РЮКЗАК – ЯК СИМВОЛ

12 березня Наталії та її чоловікові довелося знову вирушити до своєї розбитої квартири – цього разу, щоб спробувати знайти вцілілі речі.

– Зі мною був мій рюкзак з українським пікселем, – згадує вона. – Шлях пролягав під постійними обстрілами, змушуючи нас час від часу шукати тимчасові укриття. Зізнаюся, що в моїй скептичній душі промайнула мо­литва: «Господи, якщо щось, то тільки зразу».

Проте справжня небезпека чекала попереду. Біля площі Свободи вони натрапили на палаючий танк із літерою «V», який спочатку помилково прийняли за свій. Невдовзі їх зупинили озброєні люди в нечіткій формі.

– Побачивши нас, вони в ту ж секунду направили на нас автомати і почали розпитувати: а ви хто, куди йдете. Я зібралася з духом і відповіла, що ми йдемо додому. Раптом один з озброєних помічає мій рюкзак, направляє на мене автомат і перезаряджає його. Почався напружений допит. Його цікавило походження рюкзака. Ну, я йому й кажу: «Що було в магазині, те і купила, це єдине з речей, що маю». У відповідь почули лише образи і наказ негайно йти геть. Поки нам дали дорогу, ми побігли звідти. Робота волонтером дала мені знання, завдяки яким я можу відрізнити нашу форму від окупантської. Перед нами стояло ДРГ кацапів. Чоловік одразу і не зрозумів, що то були рашисти.

ЧОРНІ ТУФЛІ – ЯК СИМВОЛ ВТРАЧЕНОГО ЖИТТЯ

Повернувшись до понівеченої оселі, серед розрухи пані Наталя натрапила на пару своїх туфель.

– Коли ми дісталися до своєї квартири, шукали вцілілі речі. Й от я натрапляю на свої чорні туфлі, які вдягала лише два рази… Ця, здавалося б, дрібниця в ту мить стала уособ­ленням втраченого мирного життя. Сідаю біля них і починаю плакати. Мої бігають по квартирі, метушаться, а я сиджу на землі й плачу. Вся та напруга, весь пережитий жах цих днів вирвалися назовні гіркими сльозами, що капали на холодний бетон біля нікому не потрібних чорних туфель…

Зібравши рештки вцілілих речей, вони остаточно покинули цю квартиру, яка відтепер існувала лише в їхніх спогадах.

ДЕЖАВЮ ПІД ОБСТРІЛАМИ

На жаль, навіть на новому місці спокою не було:

– Після того, як ми облаштувалися в новій квартирі, в один жахливий момент знову ціляють дві міни, одна знову ж таки попадає у вікно, а інша розбила балкон. І знову ми опинилися серед руйнувань, без вікон, дверей і балкона, – згадує жінка. – В березні почалися сильні морози, холод був неймовірним, у квартирах було страшенно холодно. Звичні зручності зникли, і люди змушені були вдаватися до примітивних способів виживання. Ми обігрівалися, набираючи в цинковане відро вугілля, яке горіло надворі, накривали його, ставили на цегли і так грілися біля нього. Навіть сон не приносив повноцінного відпочинку. Ми лягали спати одягнені з ніг до голови, під декількома ковдрами.

БОМБОСХОВИЩЕ: ЖИТТЯ ЦІННІШЕ ЗА СТРАХ

Після чергової втрати даху над головою єдиним варіантом стало спуститися в бомбосховище.

– Коли ми втратили ще одну квартиру, тільки тоді спустилися в бомбосховище. Це було невелике приміщення, де вже перебувала 21 людина, серед яких двоє маленьких дітей – Даня та Анжеліка, а також несподівані співмешканці: шестеро котів та одна собака. Незважаючи на тісноту, для моєї родини знайшлося місце. Всі спали на підлозі, тісно притулившись одне до одного. Кожен приніс із дому килими, ковдри та подушки, щоб хоч якось облаштувати сиру підлогу. Були такі моменти, коли навіть ворухнутися не вистачало місця, – розповідає Наталя. – Перша ніч для мене була страшною: багато людей, брак місця, закрите приміщення, страшенна темнота, в якій не було видно нічого, всі сплять, хтось десь плаче. У цій задушливій атмосфері страху та невідомості в мене почалася панічна атака. Лише підтримка чоловіка допомогла трохи заспокоїтися, хоча нав’язливе відчуття небезпеки мене не покидало. Здавалося, що зараз туди прилетить ракета, нас засипле, і ми звідти вже не ви­йдемо.

Наступного дня її найгірші побоювання ледь не стали реальністю:

– Наступного дня, перебуваючи ще у сховищі, ми почули гучний вибух, він був настільки потужним, що наш дім сколихнуло. Хоча епіцентр вибуху був приблизно за кілометр, його руйнівна сила відчувалася навіть під землею..

Того страшного дня російська армія завдала удару по драматичному театру Маріуполя.

ВИЖИТИ ЗА БУДЬ-ЯКУ ЦІНУ

У пеклі окупованого Маріуполя головним стало виживання. Пані Наталя розповідає про відчайдушні походи по їжу до обгорілих магазинів, які відбувалися під безперервними обстрілами з автоматів, мінометів і кулеметів.

– По нас били з артилерії, з моря, з літаків із неба. Ми все одно йшли, щоб знайти хоча б якусь їжу. Бували дні, коли через інтенсивність обстрілів люди не могли вийти зі своїх укриттів і голодували по декілька днів. У ті часи почало дуже цінуватися золото. Щоб купити їсти, люди мусили віддавати прикраси. Я віддала своє золоте кільце, і за нього ми змогли придбати дві банки тушонки, одну буханку хліба і пачку сигарет. Така була ціна трьох із зайвим грамів золотого кільця. Води в Маріуполі майже не було, – згадує пані Наталя. – Справжньою радістю став сніг, що випав 8 березня. Ми збирали його в усі можливі ємності, наповнювали ванни. Під час відлиги воду збирали з ринв. Проте вона була жахливо брудною через вибухи та випаровування. Просто чорною. Ми гріли її на багаттях, цідили, пропускали через вату. На допомогу прийшла винахідливість. Друг Ігор розібрав витяжку і дістав звідти вугільні фільт­ри, через які разом із ватою ми фільтрували воду, щоб хоч якось її пити. Воду надзвичайно берегли, ділили між собою. Чоловікам давали попити більше, адже тоді вони були нашою охороною, два ковтки і все.

Дістатися до міських джерел води було майже неможливо через величезні черги та прицільні обстріли окупантів. Іти туди – це означало йти на смерть. Гігієна стала недосяжною розкішшю. Щоб помитися, люди використовували шматки тканин: підігрівали на вогні воду, мочили цю тканину і так милися. Антисанітарія була жахливою.

– Коли окупанти оточили все місто, на вулицях почало з’являтися дуже багато людей, які вже залишаються тільки у спогадах. Вони були повсюди: під будинками, на лавочках, у власних автомобілях… Вони були скрізь… – із болем констатує жінка.

ШЛЯХ ДО СВОБОДИ: ДОПОМОГА ЄВРЕЙСЬКОЇ ГРОМАДИ

Шлях до порятунку з обложеного Маріуполя виявився надзвичайно складним.

– Зеленого коридору не було. Усі, хто мав машину, виїжджали самі, – розповідає пані Наталя. – Люди, які відчайдушно прагнули вирватися з пастки, збиралися біля руїн драмтеатру і на свій страх та ризик вирушали в дорогу. Комусь, хто знав безпечніші шляхи, вдавалося прорватися, але для ба­гатьох ці спроби закінчувалися трагічно.

Родина пані Наталі не мала власного автомобіля, тож вони залишалися відрізаними від зовнішнього світу. Проте їм усміхнулася несподівана удача:

– Нам пощастило, що мій чоловік за на­ціональністю – єврей, саме тоді Єврейська спільнота викуповувала своїх людей та їхні сім’ї. І тільки завдяки цьому нам вдалося виїхати з окупації.

ЩАСТЯ У ДРІБНИЦЯХ… КІНЕЦЬ ЖАХУ?

Шлях до омріяної свободи виявився довгим і сповненим перешкод. На одному з блокпостів їх ледь не затримали через протерміновану перепустку в супроводжуючого.

– Шлях до вільної України… Ох, який же він був довгий. Ми ледь вибралися пішки з Маріуполя. Нас не хотіли випускати, бо в чоловіка, який мав нас вивезти, пропуск того дня закінчився. Уявляєте? На щастя, він знав якісь об’їзні дороги, і ми дісталися до Нікополя. А там… табір фільтрації. Поселили нас у хостелі, і ми ще й платили за це – сто гривень у день. Але я так вдячна господарю – пану Андрію. Він так про нас піклувався… Світло було, чайник електричний, телефон можна було зарядити. Чай, коли захочеш, – це було таке щастя після всього, – розповіла жінка. – Ми ж до нього прийшли, ну, просто в жахливому вигляді. А він за свій велосипед виміняв для нас бойлер, щоб ми могли помитися гарячою водою. Я тоді розплакалася… Ми раділи таким простим речам, яких раніше й не помічали. Гаряча вода у XXI столітті – ну, це ж звично, правда? А тоді це здавалося таким дивом. Коли я вперше зайшла в туалет і спустила воду… Двічі спустила! Я просто дивилася і думала: невже це правда? Бо до того ми в підвалі… Ну, ви розумієте, на відро ходили. Сорому вже не було… Потім ми ще тиждень чекали, коли вийде зміна, яка взяла за нас гроші, а далі довго їхали, проїжджали через Василівку, полями, долинами.

У переповненій машині сім’я разом з іншими вимушеними переселенцями пробиралася крізь розбиті дороги. І ось, нарешті, після останнього ворожого блок­поста за декілька кілометрів почалася сіра зона.

– Ми вийшли з машини, аби зачекати інших наших, які за нами їхали. І я тоді вдихнула повітря… Боже мій, яке ж воно було свіже! Пахло свободою, справжньою свободою.
А потім ми всі разом поїхали далі. І за декілька кілометрів знову блокпост. Але цей… був наш. Із синьо-жовтими прапорами. Ми як побачили їх, кинулися до хлопців, обіймали, плакали просто їм у груди. А вони сміялися, заспокоювали: «Все добре, вже все добре, ви вже вдома!». Після всього того жаху побачити своїх, свій прапор, свою форму… Це словами не передати. І ось я тепер тут, – каже Наталя.

Історія пані Наталі – це лише одна з багатьох історій українців, чиє життя назавжди змінила війна. Її розповідь сповнена болю та жаху, але водночас – неймовірної сили духу та віри в майбутнє. «Спочатку війна зламала мене, та потім я стала сильнішою», – ці слова пані Наталі є символом незламності всього українського народу.

Сьогодні 55-річна жінка проживає в Кам’янці-Подільському, де працює продавчинею в місцевій крамниці. Як і в минулі роки, жінка не залишилася осторонь від війни, вона активно продовжує волонтерити, займається благодійністю і допомагає ЗСУ.

Ангеліна ДЕЛИЧУК.