БУТИ БАТЬКОМ – БУТИ ПОРУЧ. І НА ВІЙНІ, І ВДОМА

У дитинстві Андрій мріяв стати пілотом. Грав у «війнушку» з друзями та братом. Але тоді й припустити не міг, що мине час, і доведеться мінувати мости біля Маріуполя, вивозити саперів подалі від снайперського вогню, боронити Україну від російських загарбників. Не з чуток знає, що війна – це коли перед обличчям з’являється розтяжка і забиває подих від обстрілів. Нині Андрій – лейтенант, командир навчального взводу 143 ОНТЦ «Поділля» – викладач, наставник, товариш. Батько для трьох синів. І не лише своїх, а для цілих взводів тих, кого навчає, супроводжує, рятує. Він щодня вчить інших, як приборкати мовчазну смерть і не загинути. Андрій – один із багатьох. Але точ­но не типовий.

ПЕРШЕ БОЙОВЕ ХРЕЩЕННЯ – МАРІУПОЛЬ

Євромайдан, вторгнення росіян на схід України – все це кардинально змінило його подальше життя.

– У травні 2014-го я уклав контракт і пішов служити, – згадує сапер. – І вже у вересні поїхав у ротацію. Перше бойове хрещення – Маріуполь. Завдання: мінування територій, об’єктів, переважно мостів, щоб стримати прорив ворога. Тоді окупанти були за 2-3 км від населеного пункту, що поблизу Маріу­поля. Це був момент, коли гра у «війнушку» закінчилася назавжди. Коли не стало віртуального суперника, а з’явилися справжні кулі, вибухи, відповідальність за життя побратимів. Маріуполь – гарне місто. Правда, тоді не всі приязно ставилися до українських бійців. На мою думку, чималий відсоток маріупольців щиро вірили російській пропаганді, яка добряче промила їм мізки. Мій брат – нацгвардієць. І він стояв на блокпосту поблизу Маріуполя. Місцеві волонтери, котрі привозили їжу, ховали обличчя під масками. Демонструвати проукраїнські погляди було небезпечно.

Пізніше були ротації в Мар’їнці, Світлодарській дузі, Краматорську, Волновасі. Один з епізодів, який вкарбувався в пам’ять сапера, відбувся в селищі Касянівка, в напрямку Волновахи. Саме там протікає річка Кальміус. Місцевість має історичне коріння: назви населених пунктів зберігають відгомін грецьких поселень.

– Мета виїзду – з’ясувати, чи є цей відрізок річки танконебезпечним, адже із приходом зими рівень води знижується. Я віз групу. Під час спуску до річки почув звук, схожий на звук гонга. По нас стріляв ворожий снайпер. Реакція була миттєвою: хлопці швидко опус­тили шторки в авто, і на повному ходу задом я вивів машину в укриття. Автомобіль сховали в капонір і там чекали. Потім уже продовжили роботу – оцінили берег. Виявилося, що мінування там недоцільне – місцевість заболочена, техніка не пройде, – пригадує Андрій.

СТЕЖКА ВИВЕЛА ДО СХРОНУ

Одного разу підрозділ саперів пра­цював разом зі спецпризначенцями. Завдання – перевірити дорогу, чи не залишили вороги на ній мін або пасток. Цей шлях, як з’ясувалося, вів до схрону з боє­припасами, залишеного росіянами. Не менш напруженою, як пригадує сапер, була ситуація в Пісках – передмісті Донецька. Колись це було заможне селище, а нині – руїни. Єдиний уцілілий об’єкт – монастир на березі. Всі будівлі були знищені. Переміщення здійснювалися лише траншеями. Група саперів мала зачистити територію біля тракторного стану, де планували прокладати нові оборонні лінії. Там знайшли велику кількість вибухонебезпечних предметів: танкові снаряди, РПГ, ВОГи. Усе це збирали і зне­шкоджували.

У подальшому працювали в зоні, де пролягала межа між позиціями українських військ і окупантів. Треба було пробити новий проїзд для БТРів. Разом з Анд­рієм працював Ростислав – боєць, який неодноразово вирушав у ротації. На жаль, у квітні 2022-го він загинув.

Під час одного з таких виїздів Ростик виявив міну МОН-90. У посадці, вже на виході, знаходили гранати типу «Ф-1», а одна з розтяжок ледь не спрацювала:

– Я тоді глянув на дерево, – згадує Андрій, – згоріле, чорне, виділялося на тлі лісу. А за мить щоки торкнулася розтяжка. Ще б крок – і все могло бути інакше. Обійшлося. Потім дізнався, що такий слід на дереві залишила сигнальна міна.

Саме такі виїзди – основа того, що час­то залишається за кадром, але врізаєть­ся в пам’ять назавжди. Після повернення з ротацій військовий зазвичай мов­чить. Каже – не з тих, хто розповідає про пережите.

Певний період військовий служив кінологом. Оскільки має ветеринарний фах, був начальником групи селекції. Під час АТО на Донеччині з мінно-пошуковими собаками щоденно перевіряли територію на наявність вибухонебезпечних предметів.

КОМАНДИР, ЯК ГУГЛ

Із 2020 року Андрій – викладач. Після початку повномасштабного вторгнен­ня у складі мобільно-тренувальних груп їздив навчати ТРОшників. І нині його головна місія – вчити. Більшість його учнів – на передовій. Деякі, на жаль, загинули:

– Кажу хлопцям, що тут у вас все є. Їжа, дах над головою, час. Вчіться. Бо потім – або знаєш, або тебе немає. Це навчання – про життя. У прямому значенні. Я добре закар­бував у пам’яті слова полковника, в якого навчався. Він наголошував: «Не знаєш – не лізь. Знаєш – тим більше не лізь. Безпека – понад усе».

Андрій не соромиться казати: «Не знаю». Адже саперна справа – професія творча та ще й постійно вдосконалюється. І у пригоді стають як книги 1960-х років випуску, так і сучасні електронні. Для курсантів командир – як ходяча енциклопедія. Якщо чогось не знає, перекопає все друковане від А до Я у пошуках відповіді.

ГОЛОВНЕ В ЦЬОМУ СВІТІ – НАБУТИСЯ РАЗОМ

До лав ЗСУ після вторгнення долучилася і дружина Андрія – Катерина. Нині вона піклується про морально-психологічний стан (інструктор циклової комісії психологічної підготовки) військово­службовців. Маючи відповідну фахову освіту, досвід роботи, вона сповна віддається службі. Правда, вдома робочі питання – під табу. Деякі службові моменти обговорюються за вечерею, але не більше. Бо ж на батьків чекають троє синів – найбільша радість подружжя. Про синів військовослужбовець розповідає з гордістю.

Найстарший – 20-річний Максим. Спортсмен, курсант Одеської військової академії. Професійно займається спортом, є чемпіоном області зі змішаних єдиноборств ММА. Середущому Сергію – 16 років. Наступного року закінчуватиме школу. Теж полюбляє спорт, а ще – юний айтішник: уже сьогодні його комп’ютерне захоп­лення приносить перші гонорари. Найменшому Івану – 14 років. Він полюбляє куховарити, часто побачить рецепт і одразу втілює його практично. Рідним найбільше смакують ліниві суші від Івана. Батько жартує:

– Коли ми допізна на службі, діти голод­ними не залишаться. Іван нагодує. Головне, щоб продукти в холодильнику були. Коли Іван був маленьким, з однієї ротації я по­вернувся з бородою. То він мене не впізнав (сміється). Я дітей не балую, але й не тисну. У нас демократичний стиль виховання. Спілкуван­ня – головне. У нас діє таке правило: якщо щось не так – кажи. Не мовчи. Адже бути батьком – це не означає кричати: «Я головний», і бити по столу. Потрібно бути поруч. Пояснювати. Бути чесним, справедливим.

У цій родині панує гармонія. А ще тут започатковані сімейні традиції, які батьки хочуть передати синам:

– Перше – це бути разом. Проводити всі свята в родинному колі. Бо родина – це тил, опора. Хочу, щоб і мої діти в майбутньому мали міцні родини, берегли їх і цінували. Ми з дружиною разом уже 22 роки. Думаю, це хороший приклад для синів.

Для Андрія День батька – це не гучні слова. Це про те, щоб побути поруч із родиною, посміятися разом за вечерею, обійняти синів і відчути, що я – щасливий батько!

Відділення комунікацій 143 ОНТЦ «Поділля».