МИ – НЕ ТКАНИНА НА ВІТРІ. МИ – ПОЛУМ’Я ЗМІН

Червневого погожого дня міс­то, здається, функціонує у звичному ритмі: дещо переванта­жені ранкові маршрутки доправляють кам’янчан на робочі місця, на ринку відбувається жвава тор­гівля, волонтери поспішають у невідкладних справах, у навчальних закладах розпочинають репетиції випускного ве­чора, в мінізоопарку СЮТ(а) дітлашня захоплено спілкується зі страусами і поні… Життя про­дов­жується всупереч трагіч­ним подіям, що тривають уже четвертий (а точніше – одинадцятий) рік на теренах нашої держави.

Неподалік від скверу Героїв на лавці під розлогим каштаном молода мама годує немовля. А зовсім поруч, у будівлі міськ­ради, розпочинається засідання Ради (це вже третє) родин загиблих (померлих) Захисників і Захисниць України – постійно діючого консультативно-дорадчого, колегіального органу при міському голові міської територіальної громади.

З очільницею Ради Наталією ІВАНЕНКО зустрічалися на початку повномасштабного вторг­нення. Я розпитувала про колиш­нього учня ліцею №3, загиблого офіцера Захара КВАСНОГО (був одним із перших, хто загинув). Днями у вестибюлі школи побачила вже 10 фото вихованців закладу, які віддали життя за незалежність України. «Мій на цьому стенді третій», – ледь стри­муючись від сліз, каже Наталя Олексіївна.

Наразі ж триває чергове засідання Ради. Упродовж півторагодинної розмови, в якій, крім активу спільноти, беруть участь не тільки керівництво міста, а й декотрі служби (комунальники, фінансисти, соціальні працівники), а ще представники місцевої медицини, поліції… У діловому, конструктивному ключі обговорюються питання вшанування пам’яті Героїв, упорядкування та розширення Алеї Слави, виділення бюджетних коштів на встановлення пам’ятників полеглим, які не мають родин; обговорюють прикрі випадки вандалізму на Меморіалі Героїв. Безкоштовне паркуван­ня, позачергові госпіталізація та надання медичних послуг – усе це є невід’ємною частиною турботи про найвразливішу категорію суспільства, тих, для кого життя розділилося на до і після, тих, хто знаходить сили дбати про інших і робити все можливе та неможливе, аби зберегти національну пам’ять для підтримки духу в цей надскладний час для співвітчизників.

Останнє, як мені видається, має стати фундаментом, на кот­рому формується особистість високоцивілізованого світу. Цей шлях трансформації свідомості соціуму не такий уже і простий: маємо немало нюансів і дражливих моментів.

Гортаємо два томи Книги Па­м’яті упорядниці Станіслави СТАРОСТІНОЇ «Герої не вмирають – у пам’яті навічно». Мате­ріал, узятий до Книги, запозичений із сайтів, газетних публікацій, котрі через оперативність готувалися поспіхом. Тому члени спільноти помічають неправильні факти, бо ж найкращий спосіб донести історичну, біографічну правду – ретельно перевірити інформацію, користуючись не єдиним джерелом. Наразі пройшла інформація, що цю книгу більше не видають читачам центральної бібліотеки…

Є ще речі, котрі викликають не тільки досаду, а й велике занепокоєння. Наприклад, намагаючись озброїти сучасника непомірною кількістю знань, забуваємо, що з цим нині успішно справляється штучний інтелект. А ось із такою складовою, як емо­ційний інтелект (емпатія, небайдужість), у нас часом, м’яко кажу­чи, напряг. Інакше б сьогодні на Раді не розповідалося про те, як на спробу дружини Героя України зробити безкоштовно кар­діограму відповідають: «Дружина Героя? Ну, та й що?!». Чи жінці, яка втратила на війні сина і по­просила пізнього вечора при­глушити музику, що лунала з бару просто під її вікном, «порекомендували» закрити рота. Шістнадцятилітнє юнацтво, котре евакуйовували зі сходу, в потязі горлопанило російські хіти, ніби не було Маріуполя, Бучі, Харкова… Керівник групи елементарно уникала зустрічі зі мною, а мені хотілося постави­-ти їй важливі запитання. І якщо ми не об’єднаємося, а нам дуже, вкрай потрібне, за висловом класика, «чуття єдиної родини», біда може ще не раз прийти до нашої домівки.

Звісно, це лише один із чинників у ланцюжку збереження нашої нації, українського суверенітету. Один вельми відомий артист, який зажив світової слави, грузинського походження не так давно мав бесіду з патріархом своєї Батьківщини. Говорили про життя, людські вчинки… І не­сподівано він запитав поважного мудреця, що б той дописав (якби була така можливість) до смертних гріхів людства. «Невдячність», – мовив патріарх. Хіба це не актуально? Мабуть, це не має бути для нас таким склад­ним – бути вдячним тим, хто сьогодні тримає оборону країни, тим, хто пожертвував своїм життям заради того, щоб жили ми, щоб у нас було майбутнє?

Це неважко: о 9.00 залишити все, щоб хвилину помовчати, пропустити без черги згорьовану маму, дружину, порадувати чимось дітей Героя… Тож робімо це негайно. До слова, Рада опікується, щоб по місту були встановлені метрономи, щоб ми всі почули водночас, як вони від­бивають хвилини, котрі для нас рятують і рятували Захисники.

Я не знаю автора слів, винесених у заголовок цієї публікації, але вони несуть величезне патріотичне навантаження, бо «полум’я змін» на краще нам кон­че потрібне.

Леся СНІЖКО.