МИ МАЄМО ЖИТИ І ЗА НИХ…

«Я тебе розумію». Якщо в людини, яка стоїть навпроти й каже ці слова, так само загинув чоловік на війні, і у цих двох жінок приблизно однакові сімейні обставини, то так, вона має право таке казати, а всі інші – ні. Я спочатку намагалася бути ввічливою, але ця фраза дуже різала. І згодом, коли мені казали: «Я тебе розумію», я запитувала: «Так, у тебе теж загинув чоловік?». І коли мені казали: «Ні-ні-ні, слава Богу, все добре», відповідала: «Ну, то як ти можеш мене зрозуміти?» – це уривок із розмови з однією із, на жаль, багатьох, українських жінок, котрі втратили на війні чоловіків.
Наша співрозмовниця – відтепер кам’янчанка – Марія МАЛИШЕВА-КОЧУБЕЙ – дружина загиблого в березні 2024 року на Авдіївському напрямку захисника Івана КОЧУБЕЯ.

…У переддень літа у приміщенні соціального центру місії Caritas-Spes відбулася зустріч дружин і матерів військових, які віддали своє життя за волю України. Захід проведений у рамках проєкту «Єднання», організованого фондом «Маємо жити», учасником якого є Марія Малишева.

– «Маємо жити» – це спільнота дружин загиблих воїнів, – розповідає пані Марія. – Це жінки, які змогли свій біль перетворити в силу, які прожили та проживають досі своє горювання. Вони відчули, що можуть бути корисними для інших, стати для когось опорою.

У фонду дві співзасновниці – дружини загиблих військових Оксана БАРКУН та Юлія СЕЛЮТІНА, які змогли створити його із власного болю і попелу. Вони відроджуються самі та допомагають іншим.

Дівчата назвали фонд «Має­мо жити», бо ось це закінчен­ня «Маємо» показує приналежність, спільноту. Тобто, ти не одна, а ми всі тут такі, і ми маємо жити.

Усе починалося зі спільноти у фейсбуку. Це була закрита група для дружин загиблих, де обговорювали наболілі теми, якими ні з ким не можна було поділитися, бо їх просто ніхто не розумів. Навіть найближчі рідні або друзі, подру­ги – вони є геть далекими від того, що проживає жінка, в якої загинув чоловік. Коли я долучилася до цієї спільноти, то була дуже здивована, наскільки різні теми там порушу­валися. Приблизно 90% усіх розмов були про біль, втрату, як і навіщо жити далі, як ростити дітей без батька. Решта 10% запитань для мене взагалі були великою загадкою, бо говорилося про спільні подорожі, відпочинок, словом, стосувалися життя після втрати.

Наразі фонд «Маємо жити» має декілька напрямів своєї роботи: допомога дітям, подарунки до дня народження чи Святого Миколая, періодична гуманітарна допомога, юридична допомога, подкасти на YouTube-каналі та відео про переживання горя. До цього слід додати чат-бот у Tele­gram з актуальними новинами для нас, спільноти в телеграмі по містах, де дівчата з різних міст обмінюються інформацією, по­діями, просто запитують, як у кого справи.

Це велика спільнота на фейсбук, проєкт «Єднання» офлайн. Дуже багато справ пов’язані з пам’яттю про загиблих захисників. Багато налагодилося партнерства, наприклад, із платформою «Меморіал». Віднедавна мене запросили стати частиною команди фонду. Нині працюю з документами переважно саме у проєкті «Єднання». Я не хочу, щоб з’являлися нові жінки, які втратили своїх чоловіків, але прагну, щоб фонд набирав обертів і мав змогу допомагати іншим.

– У чому суть і призначення за­початкованого фондом проєкту «Єднання»?
– Керівницею проєкту є вже згадана Юлія Селютіна. Вона виграла грант на офлайн-зустрічі жінок у 36 різних містах України. Завдяки інтернет-спільнотам, жінки вже певний час знають одна одну. І зустрітися разом – це, по-перше, потужна підтримка, що, як на жаль, так і на щастя, ми не одні. А по-друге, це дуже великий крок до себе для жінки, яка обирає жити. Бо якщо вона не зацікавлена далі жити, то, очевидно, не прийде на таку зустріч.

– Як Ви опинилися в Кам’янці-Подільському?
– Приїхала з міста Глухова Сумської області пів року тому. Це був вимушений переїзд. Не можу наразі сказати, що остаточно закріпилася, але Кам’янець мені вже не такий чужий і холодний. У серпні 2024-го моє місто почало зазнавати знач­них обстрілів, нас із сином тоді не було вдома, ми були на реабіліта­-ції. Мала квитки додому на 17 серпня, але ми повер­нулися аж 14 лис­топада. А 18 лис­топада 2 шахеди вдарили в п’ятиповерхівку, і загинули 12 людей. Коли серед ночі написали, що з-під завалів дістали маму з 8-річним сином, я відчула, що не зможу жити в постійному страху за дитину. Моя мама на той момент уже переїхала до Кам’янця, і через декіль­ка днів я відправила сина, а через кілька тижнів і сама приїхала. До речі, багато хто переїжджає після втрати, бо не може жити в тому місті, де раніше були з чоловіком…

– Зустріч для дружин і матерів загиблих Героїв саме в Кам’янці була одноразовим заходом. Чи плануєте їх проводити на постій­ній основі?
– Коли з’явилася можливість провести в Кам’янці-Подільсько­му таку зустріч, трохи вагалася, чи вдасться за такий короткий час зібрати групу, бо мене майже ніхто не знає, я майже нікого не знаю, чи буде це взагалі людям цікаво. Але нам вдалося, – розповідає дружина загиблого захисника Марія МАЛИШЕВА-КОЧУБЕЙ. – Зустріч тривала понад 4 години, і нам навіть не хотілося розходитися. Було декілька напружених моментів між дружинами і матерями загиб­лих. Але це нормальна ситуація. Нам погодили проведення ще од­нієї зустрічі в рамках проєкту «Єднання» трошки в іншому форматі.

Зі свого боку буду наполягати, щоб у Кам’янці такі зустрічі тривали. Можливо, не щотижня, бо будь-яка людина має своє життя і плани. Але такі заходи вкрай необхідні для гуртування, для єднання, для обміну емоціями та досвідом. Наприклад, хтось знає, як швидше подати документи, а інший знайомий із лікарем, який пропускає без черги родини загиблих. Найважливіше, що це безпечне коло спілкування, яке тебе не засудить і з тобою порадіє. Не засудить, якщо захочеться плакати, співати або сміятися. І порадіє, якщо жінка змогла усміхнутися, прийшла нафарбованою. Бо не всі знають, яких сил жінці потрібно, аби мати гарний вигляд у такий час і в такому стані.

– Пані Маріє, що Вам допомог­ло пережити втрату чоловіка?
– Я і досі з цим не змирилася. Досі не прийняла. І, напевно, ще у процесі проживання втрати. Цей процес не має термінів. У мене додалися супутні обставини: обстріли, втрата роботи, переїзд. Але можу сказати, що нас із сином дуже багато підтримували. Як матеріально, так і морально. Нам дуже пощастило з друзями-волонтерами.

Особливо з волонтером із Волині Русланом ТЕЛІПСЬКИМ, який має благодійну організацію «Меценати для Солдата» і проєкт «Віднова». Завдяки цьому, напевно, почала трохи оживати, поринула у спільноту жінок, які всі були на різних стадіях горювання через загибель чоловіка. Дивилася і думала: якщо вони змогли, то, напевно, і я зможу. Через місяць після поховання чоловіка почала займатися з психотерапевтом. І це був величезний внесок у своє психологічне здоров’я та здоров’я моєї дитини.

Раджу всім, хто переживає втрату, можливо, не одразу, але все одно знайти свого психолога, свою лю­дину, яка допоможе знайти внут­рішні опори, за які можна зачепитися і жити далі. Особисто мені психотерапія дуже допомогла. Це був такий один із тих стовпів, на яких я трималася.

Ще мене рятують подорожі. За 2024 рік побувала в багатьох міс­тах України і за кордоном. Це сталося частково за моїм бажанням, частково через вимушені обставини та обстріли. Але мандрівки справді дуже відволікають. Вони змушують думати про щось інше, крім чоловіка, втрати та війну. Елементарно: мусила купувати квитки, збирати речі дитини, складати аптечку, замовляти таксі. Це все-все-все вимагало дуже багато уваги та концентрації.

– Які найбільш поширені помилки робить оточення під час горювання, або, іншими словами, як не потрібно підтримувати близьких після втрати?
– Існують фрази, яких варто уникати. Звичайно, все залежить від жін­ки, яка має втрату. Але є фрази-­табу, яких суспільству варто уникати.

По-перше, фраза «Я тебе розумію». Якщо в людини, яка стоїть навпроти й каже ці слова, так само загинув чоловік на війні, і у цих двох жінок приблизно однакові сімейні обставини, то так, вона має право таке казати, а всі інші – ні. Я спочатку намагалася бути ввічливою, але ця фраза дуже різала. І згодом, коли мені казали: «Я тебе розумію», я запитувала: «Так, у тебе теж загинув чоловік?». І коли мені казали: «Ні-ні-ні, слава Богу, все добре», відповідала: «Ну, то як ти можеш мене зрозуміти?».

Наступне – це порівняння. Тут я розумію, що люди, принаймні хочу в це вірити, не зі зла, а просто від свого невігластва порівнюють втрату чоловіка під час війни з тим, як померла бабуся, якій було 70-80 років. Це теж жахливо, але в жодному разі не можна порівняти, коли хворіє і вмирає навіть дуже близька людина, яка прожила багато років, із загибеллю чоловіка в розквіті життя, у 20, 25, 40, 45 років.

Наступне: «Ти ще молода, ти ще вийдеш заміж». Це не просто табу, це взагалі червона лінія для багатьох жінок. Це таке знецінення всього попереднього шлюбу, кохання, сім’ї, стосунків. Я знаю дів­чат, у яких загинули чоловіки, коли їм було по 20, 21, 23 роки. Сподіваюся, що вони ще будуть коханими, але це не скасовує того, наскільки їм боляче. Я разом зі своїм чоловіком із 17 років. Але в мене не було відчуття, що це якесь студентське юнацьке кохання. У нас трохи було часу побути разом, але є сім’ї, де все склалося по-іншому. Казати жінці будь-якого віку, що ти ще ви­йдеш заміж, що ти ще когось собі знайдеш, – це просто реальне дно.

Наступна фраза – «Тримайся!». Це дуже такий узагальнений вислів, його інколи хочеться сказати, але він не має нічого спільного з підтримкою. Це така собі ввічлива галочка, як «Добрий день!», коли ми заходимо в магазин, або «До побачення!», коли виходимо звідкись. Вона викликала логічне запитання і риторичну відповідь: «За що триматися?». Мені казали: «За дитину». А те, що дитина апріорі не може бути опорою для дорослої людини, про це далі ніхто не думав. Цієї фрази краще уникати, бо вона не про підтримку. Запитання «Як ти?» також дуже болюче, бо людям не завжди зрозуміло, як реагувати, наприклад, на мою відповідь: «Паршиво».

Мене запитували: «А що трапилося?». На слова, що в мене загинув чоловік, реагували: «Та то ж було три місяці тому?». І після такої розмови на запитання «Як ти?» я почала відповідати: «Більш-менш». Бо нікому насправді не цікаво, як ти.

Якщо люди хочуть насправді ді­знатися про стан жінки, краще ставити інші запитання: «Ти сьогодні їла?», «В тебе є якісь бажання?», «Хочеш кудись сходити?», «Я можу прийти тобі допомогти вдома з дитиною чи забрати її зі школи», «Я мо­жу принести вам їжу», «Якщо хочеш, можеш зі мною поговорити».

Наступне – це не казати: «Якщо потрібна буде допомога, будь-що, в будь-який час, я тут, поряд». Якщо людина це каже, то насправді не готова до цього. Часто ці слова кажуть у перші дні після втрати, коли всі реагують емоційно. Але може бути момент, коли жінка насправді звернеться по допомогу, а люди зайняті. І не лише сьогодні, але й завтра, післязавтра і завжди. Тому перед тим, як розкидатися такими словами, треба чітко зважити. Краще сказати, що я не знаю, як тобі допомогти, але зараз хочу тебе підтримати. І взагалі, якщо людина не знає, що сказати, краще підтримати словами, що «Я не уявляю, як тобі», «Я не знаю, звідки ти береш сили, щоб це все витримати. Я просто хочу тебе обійняти, якщо можна. Просто можу погуляти, помовчати з тобою».

Ще одне безумовне табу – це фінансове питання. А саме про виплати, які отримують родини після загибелі чоловіка. По-перше, не всі знають, але ці виплати є не в кожної родини. Там дуже багато нюансів.

І, по-друге, це взагалі тема-табу, яка не має нікого стосуватися. Абсолютно. Інша справа, коли це запитують близькі люди з бажанням допомогти. Наприклад: «Чи ти вже отримуєш виплати, чи тобі потрібна фінансова допомога?». А коли люди просто цікавляться: «А скільки ви­платили?», «А що ти будеш робити з цими грішми, а де ти їх збері­гаєш?», то взагалі сторонні люди не мають права порушувати ці питання.

Наспраді є ще дуже багато тем, які варто обходити при спілкуванні з родинами загиблих. Це і ухилянти, і проблеми з ТЦК, скандали при владі. Більшість жінок загиблих захисників і так слідкують за інформацією, продовжують жити війною більше, ніж інші люди, які не дотичні до війни. Хоча вже мають право нічого не робити. Взагалі, тут має бути максимальна тактовність. Ще бажано було б провести якісь курси для працівників адміністративних установ, як-от соцзахист, ЦНАП тощо, аби вони мали якусь повагу, толерантність до людей загалом. А для родин загиблих тим більше.

– Як правильно говорити з діть­ми про загибель батька?
– Дитина заслуговує знати правду. Це має бути правдива інфор­мація відповідно до віку. Дитині трьох років ми, наприклад, не скажемо в категоріях медичних термінів чи пояснень, що батько загинув унаслідок вибухової травми. Їй це ні до чого, але пояснення, що батько помер, є дуже важливим. Маленьким дітям не можна казати, що тато заснув, бо, ймовірно, вони будуть боятися засипати. Чим дитина старша, тим більше подробиць можна розповісти, але приховувати смерть, казати, що тато поїхав, що колись повернеться, – це дуже-дуже неправильно. Єдине, що б порадила: якщо можливо, то робіть це в першу половину дня, а не ближче до ночі, у спокійній атмо­сфері, щоб ніхто поруч не заважав.

Найкраще – це має сказати мама або інша дуже близька люди­на. У дітей, старших як 5 років, уже мож­на запитувати, чи хочуть брати участь у похованні батька. Після отри­мання повідомлення про смерть мого чоловіка Вані я запитала в сина, чи хоче він побачити батька. Йому на той момент було 7 ро­ків. Він захотів і був на похованні, у дворі та в церкві. На кладовище я його вже не брала. Він зовсім не боявся, тримав Ваню за руку, намалював йому малюнок, який потім поклали чоловікові у труну. Син дуже плакав, кричав у церкві. Але це прощання було необхідне.

– Чи можуть до вас долучитися рідні військовослужбовців, які переживають невизначену втрату, коли їхній близький зник безвісти, перебуває в полоні або не підтверджено його загибель?
– У спільноті «Маємо жити» присутні жінки з невизначеною втратою, жінки, чиї чоловіки загинули, але не підтверджено загибель. Але, якщо є надія, що чоловік живий, я не раджу доєднуватися до спільноти, бо буде важко, адже переважно всі розмови там точаться навколо смерті.

– Як вас знайти і отримати інформацію про майбутні заходи?
– Найпростіше через спільноту в фейсбуку «Маємо жити». Дуже така потужна назва. Фраза «Маєш жити», «Ти повинна жити», «Ти мусиш жити» – це друга за частотою після «Ти маєш бути сильною». До речі, це теж табу, бо жінка військового вже апріорі сильна. А яка, крім того, ще мати, ще й під час війни, то це взагалі страшна, сильна суміш. Це спільнота, куди можна долучитися. Якщо це Кам’янець-По­дільський, то можна мені написати. Я відповім на всі запитання. Підкажу, вислухаю, якщо матиму сили й можливість. Якщо будемо проводити наступні заходи, то оголошення розміщуватимемо на своїх сторінках. Так само в чатах фонду.

– Наостанок: що порадите робити жінкам, які навіть не мають елементарних сил зробити перший крок через біль, що носять у серці?
– Перше, що я пораджу жінкам, які щойно-щойно стикнулися із втратою чоловіка, – це обрати шлях жити. Не заради дітей, а заради себе. І тоді вже заради дітей. Заради себе і пам’яті про свого чоловіка. Жити для себе, для майбутнього.

І взагалі обрати саме цей шлях. Бо тоді поступово можна буде навчитися жити далі. Я ще до кінця не знаю як. Ще досі не знаю, де мені жити. Але я навчуся. Я теж на цьому шляху.

Олександр БУЧКОВСЬКИЙ, військовослужбовець ЗСУ.