ВІЙНА ЯК ТЕСТ НА ЗРІЛІСТЬ ДЕРЖАВНОСТІ

15 липня – День Української Державності

Сучасна війна – це не лише екзистенційне випробування для держави, але й своєрід­-ний індикатор її внутрішньої стійкості, легітимності та інс­титуційної зрілості. Збройна агресія, розпочата російською федерацією 2014 року, та її пов­номасштабне вторгнення в Україну 2022 року поставили українську державність перед безпрецедентним викликом, що охопив усі сфери суспільного життя – від військово-політичної до гуманітарної та інформаційної. В умовах таких загроз державність виявляє себе не стільки як формально-правова конструкція, скільки як динамічний політичний феномен, що передбачає мобілізацію ресурсів, консолідацію суспільства, здатність до стратегічного планування та адаптації.

Традиційно державність аналізується крізь призму історичної спадкоємності, інс­титуційного оформлення та правової легітимності. Проте в сучасних умовах зростає потреба осмислення її як політичної якості – здатності держави ефективно гарантувати безпеку, справедливість і сталий розвиток навіть в умовах тотальної загрози. У цьому сенсі війна є не лише випробуванням на виживання, а й тестом на політичну зрілість. Чи здатна держава виконувати свої базові функції, зали­шаючись водночас інструментом довіри, а не лише механізмом примусу, – ключове питання сьогодення.

У контексті сучасної України війна постає не лише як зовнішній шок, але й як політичний тест, що виявляє надійність функціонування державного апарату, здатність до мобілізації ресурсів, збереження управлінської вертикалі, підтримання правопорядку та одночасного виконання функцій соціальної справедливос­ті. Сукупність цих чинників демонструє рівень інституційної зрілості держави.

Більше того, війна транс­формує соціальну природу державності, актуалізуючи такі концептуальні виміри, як «держава-гарант», «держава-­солідарність» чи «держава-захисник». Ці образи виходять за межі традиційної адміністративно-правової моделі, підкреслюючи зростання ролі етичного та ціннісного виміру в сучасному державотворенні.

Функціонування української держави в умовах повномасштабної війни стало ключовим індикатором її інституційної зрілості. Якщо вона здатна забезпечувати базові управлінські функції, підтримувати правопорядок, здійснювати оборону та гарантувати со­ціальний захист в умовах глибокої деструкції – це свідчить про її системну стійкість і адаптивність. Інституційний вимір української державнос­-ті в 2022-2025 роках демонст­рує не лише збереження функціональності, а й трансформацію управлінських практик у напрямі підвищення гнучкості, швидкої мобілізації ресурсів і стратегічного мислення.

Попри початкові очікуван­ня агресора щодо швидкого колапсу державного апарату, Україні вдалося оперативно адаптувати діяльність всієї вертикалі державної виконавчої влади до умов воєнного часу, забезпечити стабільне функціонування парламенту, підтримувати безперервність роботи основних державних сервісів, зокрема цифрових платформ Дія, eHealth, єЧерга тощо.

Згідно з результатами досліджень, близько 70% українців упродовж перших років повномасштабної війни оці­нювали дії держави у сферах оборони, дипломатії та управління кризовими ситуація­ми ефективними чи помірно ефек­тивними. Водночас дані опитування Центру Разумкова, оприлюднені в березні 2025 року, засвідчують, що значна частина населення вважає, що Україна загалом рухається у «правильному напрямку».

Здатність держави утримувати довіру суспільства та забезпечувати ідентифікацію громадян із нею є не менш важливим показником, ніж ефективність її інституцій. Якщо інституційна зрілість ви­являється у функціональній спроможності, то соціально-­ідентифікаційна – у глибині лояльності, солідарності та готовності громадян визнавати державу своєю. В умовах війни ці чинники набувають особ­ливого значення, оскільки йдеться не лише про дотримання законів, а про активну участь у спільних зусиллях задля збереження національної цілісності.

Важливим індикатором соціальної легітимності держави виступає рівень довіри до ключових державних інституцій. За даними дослідження Центру Разумкова (березень 2025 р.), найвищу довіру громадян отримали: Збройні сили України (93,5%); Національна гвардія України (79%); Служба безпеки України (64%); Президент України (57%). Такий розподіл демонструє наявність якісної легітимності, що грунтується не лише на формальній правовій підста­-ві, а й на реальних діях та авторитеті.

Війна також сприяла переосмисленню громадянами своєї ролі у взаємодії з державою. Замість очікування допомоги – готовність до активних дій. Замість пасивної критики – включення у процеси. Ці змі­ни можна кваліфікувати як перехід від пасивного до суб’єкт­ного типу громадянства, що є фундаментом сталої державності.

У суспільній свідомості дедалі більше закріплюється уявлення про державу як форму колективної відповідальності, а не лише як механізм управління. Повномасштабна війна суттєво посилила національну ідентифікацію. В Украї­ні спостерігається відхід від пострадянських ідентичностей, зростає значення української мови як символу національного самовизначення, орієнтація на політичний патріотизм і ціннісну єдність. У результаті формується більш однорідна й консолідована українська політична нація, згуртована навколо спільних ідей, символів і практик громадянської солідарності та відповідальності.

Війна стала моментом глибокого переосмислення ідентичності України як держави та українців як політичної нації. Через активну участь громадян у благодійній діяльності, волонтерстві, донатах і безпосередньому збройному спротиві поступово формується уявлення про державу як спільне зусилля. У цьому новому вимірі влада і народ постають у якос­ті не опонентів, а союзників, об’єднаних спільною відповідальністю за власне май­бутнє.

Таким чином, війна не лише не зруйнувала українську державність, а, навпаки, актуалізувала її глибинні змістові виміри. Вона виявилася каталізатором суспільної консолідації, пришвидшила відмову від пострадянських моделей мислення та значно посилила відчуття громадянської відповідальності за спільне майбутнє. В екстремальних умовах держава виявила не лише функціональну спроможність, а й здатність бути простором солідарності, взаємної довіри та ціннісної єдності.

Політична нація, що формується в умо­вах війни, демонструє новий тип взає­модії між громадянами та державою – горизонтально-партнерський, заснований на принципах взаємної відповідальності, суб’єктності та спільної діяльнос­ті. Хоча цей процес ще далекий від завершення, вже сьогодні очевидно, що україн­ська державність дедалі менше ототожнюється з формально-правовою конструкцією та дедалі більше постає результатом колективних зусиль, інституалізованим виявом свідомого вибору, громадянської участі та національної солідарності.

У цьому сенсі війна стала не просто випробуванням на міцність, а точкою неповернення – моментом, коли політична зрілість перестала бути абстрактною категорією й набула конкретного втілення в діях, рішучості та солідарності мільйонів громадян. Саме тому українську державність можна розглядати не лише як витриману інституційну структуру, а як живий, адаптивний і ціннісно наповнений феномен, здатний до відтворення та оновлення навіть у найекстремальніших історичних обставинах.

Вадим МАРКІТАНТОВ, кандидат політичних наук, доцент кафедри політології та філософії К-ПНУ ім.Івана Огієнка.