НАША ІСТОРІЯ ДАЄ НАСНАГУ РУХАТИСЯ ВПЕРЕД

Щороку 15 липня українці вшановують подію, що визначила духовну та культурну траєкторію нашого народу – Хрещення Русі.

Українці вшановують подію, що визначила духовну та культурну траєкторію нашого народу. Це не просто дата в церковному чи державному календа­рі – це символ нашої цивілізаційної приналежності, нашого історичного вибору, який був зроб­лений понад тисячу років тому, але залишається надзвичайно актуальним і сьогодні.

Саме цього дня ми згадуємо святого рівноапостольного князя Володимира Великого, правителя Київської Русі, який 988 року охрестив державу, офіційно запровадивши християнство. Це рішення мало далекосяжні наслідки: воно стало основою для духовного єднання народу, для розвитку освіти, культури, архітектури, писемності, для утвердження моральних і правових норм.

У сучасних реаліях – у час, коли українське суспільство протистоїть військовій, інформаційній і духовній агресії – звернення до своїх витоків набуває нового змісту. Хрещення Русі – це не лише далеке минуле, а й історична основа української ідентичності, яку сьогодні ми маємо відстояти й захистити.

Відзначаючи День Хрещення Русі, ми не просто згадуємо одну подію. Ми вшановуємо момент, коли Русь зробила вибір на користь світла, культури й цивілізації, вибір, що лунає в нашій мові, в наших звичаях, у наших храмах і в нашому прагненні бути вільними й гідними.

Під Хрещенням Русі зазвичай розуміють офіційне прийняття християнства князем Володимиром Великим і його народом 988 року. Але ця подія не лише обряд чи символічний жест. Це – глибока трансформація всієї системи цінностей, яка торкнулася не лише релігії, а й суспільного устрою, культури, освіти, міжнародних зв’язків.

До того часу Київська Русь була багатобожницькою державою з пануванням язичницьких культів. Кожне плем’я мало своїх богів, жертвоприношення були кривавими, моральні норми – племінно-замкнутими. Християнство ж принесло нову етику – милосердя, любов до ближнього, шанування людської гідності, захист слабких, культ сім’ї та праці. Воно дало поштовх до формування єдиної духовної традиції, що об’єднала різні етнічні спільноти в межах Русі.

Про хрещення народу князем Володимиром ми дізнаємося насамперед із «Повісті временних літ» – головного літопису Русі, складеного на початку XII сто­ліття монахом Нестором. У ньому описується, як князь шукав «істинну віру», вивчав релігії інших народів, приймав послів із різних країн. Зрештою його вибір упав на візантійське християнство – і в цьому рішенні поєдналися духовний, політичний і стратегічний розрахунки.

Саме князь Володимир Великий виступив ініціатором і провідником цієї реформи. Він не просто сам охрестився, а й зробив усе, щоб нова віра пустила коріння в народі: наказав знищити язичницьких ідолів, збудував перші церкви, запросив священників, започаткував навчання грамоти. Володимир став не лише хрестителем, а й національним будівничим, який зрозумів, що єдина віра – це єдність народу, його сила і майбутнє.

На перший погляд, дата 15 лип­ня може здатися випадковою. Але вона має чітке історичне й релігійне підгрунтя. У церков­ному календарі Православної церкви день пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира Великого – хрестителя Русі – припадає на 28 липня за юліанським (старим) стилем. У світському ж календарі це відповідає 15 липня за новим (григоріанським) стилем – саме тому й обрали цю дату для святкування Хрещення Русі.

2008 року цю дату на державному рівні визначив третій президент України Віктор Ющенко, видавши Указ №668/2008 «Про День хрещення Київської Русі-України», і встановив 28 липня як пам’ятний день. Проте в липні 2023 року Верховна Рада України ухвалила зміни, зокрема перенесення святкування на 15 лип­ня, що відповідає новому стилю і календарю Православної церк­ви України.

Таким чином 15 липня – це не просто дата, це день історичної пам’яті й духовної єдності, який поєднує церковну традицію і державний символізм. Ця дата відлунює через століття, нагадуючи нам, що ми – спадкоємці князя Володимира, який заклав основи духовності, культури і власної державності.

Хрещення Київської Русі 988 року – це не лише зміна релігії. Це був усвідомлений цивілізаційний вибір, який визначив подальший розвиток нашої держави. Князь Володимир Великий обрав не просто віру, а модель світу, систему цінностей, до якої прагнула Русь. І цей вибір був однозначно європейським.

Вибір християнства в його візантійському варіанті означав не ізоляцію, а інтеграцію у спільний духовний і культурний простір Європи. Саме через християнство Русь отримала першу писемність, храми і школи, закони, нову етику, новий тип влади, що не зводилася лише до сили меча. Християнство стало каталізатором змін у свідомості людей, формуючи нове ставлення до людини, родини, праці, милосердя.

Прийняття віри від Константинополя, а не від варварських чи східних держав, означало приєднання до високорозви­неної цивілізації Візантії, яка на той час була центром православного світу та одним із провідних осередків науки, культури й мистецтва. Через Візантію Русь отримала те, що сьогодні ми називаємо європейським гуманітарним спадком – пошану до права, освіти, державності, відповідальності правителя перед народом і Богом.

Отже, Хрещення Русі було набагато глибшим явищем, ніж просто зміна релігійного обряду. Воно стало історичним вододілом, що визначив культурну, політичну та духовну траєкторію на століття вперед. І саме в цьому полягає його актуальність: у час, коли Україна знову виборює своє місце серед вільних європейських народів, ми вкотре підтверджуємо той самий вибір, який зробив князь Володимир понад тисячу років тому.

Хрещення Київської Русі стало не лише духовною подією, а й ключовим етапом формування української культурної та національної ідентичності. Воно вплинуло на всі аспекти суспільного життя – від особистої моралі до державного управління – і стало основою для об’єднання різних племінних, мовних і культурних елементів у спільність, яку згодом ми назвемо українським народом.

Християнство принесло з собою писемність і освіту. Впровадження церковнослов’янської мови та створення шкіл при храмах і монастирях дало поштовх до розвитку літератури, літописання, юридичної думки. Так виникли перші писемні пам’ятки, зокрема «Руська Правда», що заклала підвалини вітчизняного права. У християнстві також укорінився новий тип світогляду, який сприяв гуманізації суспільних відносин. Жінка, дитина, раб – ті, кого в язичницькому світі часто не вважали повноцін­ними суб’єктами, отримали гідність у християнському розумінні. Сім’я стала благословенним союзом, а не лише соціальною чи економічною домовленістю. Соціальні чесноти – любов, милосердя, співчуття, відповідаль­ність – набули суспільної ваги.

Важливим наслідком Хрещення стало також об’єднання розрізнених земель Русі під єдиною духовною традицією. Християнська віра стала спільним знаменником для різних регіонів, що сприяло формуванню уявлення про спільну державу, єдину історію та загальні цінності. Саме в цій тяглості духовної традиції з часом укріпилася українська етнокультурна самосвідомість.

Отже, хрещення стало не прос­то «точкою старту» християнської історії Русі. Воно було вихідною точкою українського світу, в якому мораль, культура, освіта, спільна пам’ять і національна гідність стали основою нашого буття. Тому, коли ми говоримо про хрещення як про «наше», ми говоримо про себе – українців, спадкоємців тисячолітньої традиції.

Хрещення Русі – це не лише дав­ня історична подія, а й мораль­на і духовна вісь, яка з’єднує покоління українців у тисячолітній спадкоємності. Патріотичний зміст цього свята полягає не в пафосі, а в усвідомленні: ми – народ із глибоким духовним корінням, із власною давньою традицією, а не «молодша гілка» чийогось «єдиного» минулого.

Сучасна наука переконливо доводить: саме Русь була колис­кою української державності, а її спадщина – основою української культури, мови, права, релігії. Проте впродовж століть ми були свідками спроб присвоєння спадщини Русі з боку росії, яка, не маючи ані історичного, ані територіального стосунку до Києва десятого століття, намагалася підмінити правду політичними міфами.

У цьому контексті вшанування Хрещення Русі – це акт історичного самоствердження, твер­да відповідь на виклики інформаційної війни. Патріотизм проявляється тут у визнанні власного шляху, в опорі на автентичну традицію, а не нав’язані наративи. Ми не запозичуємо ідентичність – ми її успадкували.

Важливо розуміти, що спадкоємність не є застиглою формулою – вона оживає через дії, через освітні проєкти, збереження пам’яток, плекання мови, культуру пам’яті, через незалежну церкву. Автокефалія Православної церкви України, надана 2019 року, стала не лише релігійною подією, а й історичним підтвердженням цієї спадкоємності: ми повертаємося до свого духовного коріння, а не слі­дуємо чужим канонам.

Патріотична складова Хрещення Русі – це не лише вшанування князя Володимира, а й усвідомлення відповідальності перед його спадщиною. Бути українцем сьогодні – означає бути гідним спадкоємцем тієї духовної та державної традиції, яку започаткували в Києві ще в Х столітті.

Хрещення Русі – це не лише далеке минуле, яке належить підручникам. Воно залишаєть­-ся живою подією, що безпосередньо торкається сьогодення. Особливо нині, коли Україна проходить через історичні випробування – війну за збереження незалежності, цінності, культурну самобутність та європейський вибір.

Сьогодні ми усвідомлюємо, що боротьба ведеться не лише за території, а й за історичну па­м’ять, за право бути собою. І в цій боротьбі символ Хрещення Ру­сі – як вибору світла замість тем­ряви, правди замість страху – набуває особливої сили. Українці знову підтверджують той самий вибір, який зробив князь Володимир: бути частиною вільного світу, нести духовні цін­ності, зберігати свою гідність.

Не менш важливою є роль Хрещення Русі в релігійному та культурному оновленні нашого суспільства. Створення незалежної Православної церкви України, яка є спадкоємицею Київської митрополії доби князя Володимира, – це не розрив, а повернення до витоків. Це ще одне підтвердження того, що ми здатні відновити тяглість власної історії, звільненої від зов­нішнього диктату.

Свято Хрещення Русі щороку стає нагадуванням про нашу єдність, про спільні витоки, про ду­ховну основу, на якій можна будувати майбутнє. Воно об’єднує віруючих і невіруючих, науковців і звичайних громадян, молодь і старші покоління. Усі, хто відчуває себе частиною українського народу, знаходять у цьому дні щось важливе – як пам’ять про витоки, що дають силу жити, боротися і творити далі.

День Хрещення Русі – це не просто історична дата, а жи­вий символ нашої національної ідентичності, духовної сили і цивілізаційного вибору. Понад тисячу років тому князь Володимир Великий зробив доленосний крок, який визначив шлях України – шлях у світ культури, освіти, моралі та державності.

Сьогодні, в умовах нових викликів і загроз, пов’язаних із збройною агресією росії проти України, пам’ять про Хрещення Русі надихає нас бути гідними спадкоємцями цієї величної традиції. Українці ведуть не лише військову боротьбу за свою територіальну цілісність, а й духовну війну за збереження власної ідентичності, мови, культури і свободи вибору. У цій боротьбі Хрещення Русі є символом непохитної волі народу не поступатися своєю історією і правом бути собою.

Це свято єднає нас у розумінні, що ми – частина великої історії, і що наше майбутнє будується на глибоких витоках. День Хрещення Русі – це заклик берег­ти пам’ять, шанувати предків і твердо стояти на захисті власної державності, віри і національної гідності. Нехай ця дата служить нагадуванням про незламність українського духу, про силу єдності та про те, що наша історія – це наше надбання, яке дає нам наснагу рухатися вперед.

Ігор ОПРЯ, кандидат історичних наук, доцент, завідувач кафедри Всесвітньої історії К-ПНУ ім.Івана Огієнка.