«ВПЕРЕД! ВПЕРЕД! МАРУНОВИЙ БЕРЕТ!»

Відколи 2017 року День Десантно-штурмових військ перенесли на 21 листопа­-да, 2 серпня в Україні відзначають День пам’яті за­гиблих воїнів-десантників різних часів і поколінь. Хо­ча традиційно наше місто асоціюється з інженера­ми, нині чимало кам’янчан захищають нашу державу в складі ДШВ Збройних сил України. Один із них – колишній учитель історії НВК №8 і 14, військовослужбовець 78-го окремого десантно-штур­мового полку Сергій ОМАРОВ, який демобілізувався цього року. В інтерв’ю з ним сьогодні поговоримо про його побратимів, мирне і військове життя та майбутнє України.

– Сергію Маратовичу, як Ви потрапили до Десантно-штурмових військ?
– У перший же день повномасштабного вторгнення російської армії в Україну я пішов до військкомату і потрапив до 128-ї окремої військово-штурмової бригади. Тоді там формувалися два перші її стрілецькі батальйони. Ця бригада виконувала зав­дання на донецькому напрямку. Ми були прикомандировані до 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» у місті Бахмут, де я познайомився з майбутніми побратимами. Ситуація тоді в Бахмуті була дуже важкою. Ми перебували майже в оточенні. Одного разу нас із побратимом завалило в будинку. Йому переламало хребет, розтрощило таз. Він довго не міг ходити, але головне – вижив. У шостій роті механізованого батальйону був дуже хороший командир підрозділу. Позивний у нього «Святий». Він побачив, що ми добре виконує­мо свою роботу, і запропонував мені та ще декільком людям із 128-ї бригади перейти в новий підрозділ, який тоді лише формувався. Це був 78-й полк спеціального призначення у складі ДШВ «Герць». У його лавах було дуже багато іноземців. Усе будувалося на відкритих стосунках і довірі. Мені це подобалося, адже був новий формат. Я такого раніше у збройних силах не зустрічав. Переїхав я туди, як сьогодні пам’ятаю, 2 травня 2023 року. Нас переводили за наказом тогочасного Головнокомандувача ЗСУ генерала Валерія Залужного. Буквально за день-два здав посаду, передав усі обов’язки і переїхав на Житомирщину, в навчальний центр, де формувався 78-й полк. Отак я і потрапив до Десантно-­штурмових військ.

– Чи мають десантники свої особливі традиції вшанування полеглих побратимів?
– Ну, в принципі, мають. У день, коли загинув побратим, десантники обов’язково його згадують у колі друзів. Якщо, звичайно, є можливість, то збираються за сто­лом, залишаючи порожнє місце для побратима, який загинув. 27 квітня минув рік, як загинув мій друг, напарник на псевдо «Бонд» (Андрій Бондарєв). І ми всі разом його згадували. На жаль, цього ра­зу не вдалося поїхати на могилу.

– Які принципи і вміння найважливіші для військовослужбовця ДШВ?
– Десантно-штурмові війсь­ка – це еліта Збройних сил України. Тут служать люди, від яких вимагають максимальної фізичної, психологічної та моральної підготовки. Для військовослужбов­ця ДШВ важливі дисципліна і самовіддача. І найголовніше – вміти працювати в команді, щоб до­сягти максимального результату при виконанні бойових завдань. Також цінуються витривалість і мужність, готовність діяти в екстремальних умовах (холод, спека, відсутність сну, харчів), то­вариство та братерство. Десантник завжди прикриває товари­ша. Ініціативність і рішучість. У бою часто треба ухвалювати рішення самостійно, швидко і правильно. Гнучкість мислення. Зокрема необхідно вміти діяти нестандартно, пристосовуватися до обставин, мати високу фізичну підготовку. «Ніхто крім нас!» – це не прос­то девіз, це спосіб мислення. Як кажуть – «Вперед! Вперед! Маруновий берет!».

– У найбільш важкі моменти що додавало Вам сил?
– Звичайно, сім’я. Моя родина і не тільки – дуже багато інших людей – багато молилися, щоб я живим і здоровим повернувся додому. Молитва дуже допомагає, вона додає сил. Буває, їдеш, особливо на Курщині, де було наше останнє бойове розпорядження на території росії, й молишся всю дорогу – і все добре, – продовжує Сергій ОМАРОВ. – Там узагалі дуже важка логістика, і кожен заїзд міг бути останнім. Прос­то можеш не дістатися до позиції. Знаю багато хлопців, які взагалі ні в що не вірили, але, стикаючись зі смертю один на один, починали звертатися до Бога, як тільки вміли. Насправді мені часто доводилося відчувати смерть. Можливо, хтось подумає, що це нісенітниця чи страх, самонакрут, але я добре пам’ятаю це відчуття. Вона реальна, і її присутність можна відчути.

– Як, на Вашу думку, правильно підтримати військовослужбовців, які мають почуття провини через те, що вижили, а побратими, на жаль, загинули?
– До цього треба ставитися з якогось філософського погляду. Я вважаю, все, що відбувається в цьому світі, й у тому числі все, що відбувається довкола війни, так чи інакше – воля Божа. Просто потрібно трохи більше звертатися до Бога, тоді набагато легше пережити біль від втрати близьких людей, товаришів, побратимів. Зі свого до­свіду знаю: коли з людиною дуже довго перебуваєш, живеш, ділиш, умовно кажучи, один хліб, а потім її не стає, то це дуже важко. І особливо, коли вона гине в тебе на очах. Так, як мій побратим помер у мене на руках у прямому значенні цього слова. І тільки, скажімо, віра в щось світле, добре і розуміння, що там йому добре, що він перебуває у кращому світі, ніж наш, допомагає це пережити.

– Ви як історик можете спрогнозувати, що найімовірніше очікує нашу державу найближчим часом, і чого українцям слід найбільше остерігатися, щоб не повторити помилок попередніх поколінь?
– Для себе дуже часто роблю аналізи тих чи інших політичних і військових подій, щоб щось прогнозувати. Втім важко передбачити щось, особливо за теперішніх умов, але спробую плюс-мінус дати поради пересічним українцям, щоб легше пройти або принаймні покращити ситуацію, яка складається в державі. Ми нині зайшли в такий період, коли війна, думаю, найближчим часом не зупиниться. Нам треба максимально мобілізуватися, щоб зупинити ворога, бо тепер їм немає сенсу йти на якісь перемовини. Це просто замилювання очей для того, щоб далі робити свої справи.

У них все добре, вони просуваються, мають величезні успіхи в розбудові власного військово-промислового комплексу. Незначні, але все ж серйозні успіхи на полі бою. Вони весь час захоплюють території, тому найближчим часом нас не чекає завершення війни. Потрібно готуватися до гіршого, і, як кажуть латиною «Si vis pacem, para bellum», якщо хочеш миру – готуйся до війни. Так було завжди. І хоча змінюються часи, війни часто повторюються.

Хочу, щоб люди, особливо в тилових містах, як, наприклад, мій рідний Кам’янець, зрозуміли, що потрібно максимально мобілізувати всі сили та ресурси, щоб допомогти стримати ворога. Тому кожен має зробити свій внесок.

Перемога для кожного буде різна. Для одних це просто закінчення бойових дій, а для інших перемоги ніколи не буде. Особливо для тих, хто втратив багато в цій війні: рідних, друзів, домівки. Проте зупинити ворога непросто. Особливо, коли одні воюють, а інші жодним чином не хочуть брати участь у цій спільній справі. Тому ситуація буде тільки погіршуватися. Якби вся держава повністю працювала на загальну мету, то, можливо, війна б не закінчилася вже завтра, але ситуація, безперечно, була б набагато кращою.

На жаль, коли від’їжджаєш буквально на 100-150 кілометрів від зони бойових дій, то там усе по-іншому, і нічого не нагадує, що це та сама держава, в якій триває війна. І насправді це дуже-дуже погано, бо ці самі люди невдовзі можуть дуже постраждати. Тому основний прогноз у тому, що ситуація буде лише погіршуватися. Я не можу точно сказати, скільки будуть продовжуватися бойові дії. Я не такий експерт, як Арестович, але найближчим часом війна не закінчиться. Максимально потрібно мобілізувати всіх і будувати власний військово-промисловий комплекс. Будуть чи не будуть якісь перемовини і результати від них, але нам обо­в’язково треба мати багато вітчизняної зброї. І тільки таким чином зможемо забезпечити для себе якісь гарантії в майбутньому.

– А як зберегти єдність між українцями, аби не втратити те, що здобули такою дорогою ціною?
– Росія часто використовувала стародавню політику «divide et impera» – розділяй і владарюй. Вони спеціально сіють розбрат, а потім дуже легко все руйнують. Ну, як від цього вберегтися? Я думаю, що насамперед має бути потужна державна лінія. На жаль, у нас такої немає. Зазвичай у нас вибирають якісь одні маркери і намагаються на них побудувати всю національну політику, але воно так не працює. Наприклад, до цього часу не зрозуміла історія з російською мовою… І таких речей є дуже багато. І річ не тільки в цьому, є багато інших моментів, коли національні інтереси відходять на другий план. Так не має бути. Ми нині майже від початку формуємося як нація. Все, що було до того, вже фактично не має значення, тому що нам доведеться заново будувати нашу державу, нашу національну ідею. І, на жаль, держава не приділяє цьому достатньої уваги. Тому що при владі немає належної кількості саме державницьких осіб. Є дуже багато популістських політиків, які виголошують гарні слова, а на ділі все зводиться до інших речей. Як кажуть, бізнес і нічого особистого.

– Які найбільші перешкоди в ресоціалізації демобілізованих військових у цивільне життя?
– Напевно, важко передусім психологічно. Звикати до тилового безпечного життя, коли пересіч­ним українцям насправді все од­-но, чи ти воював, де перебував останнім часом, що пережив. Головне – щоб ціни на ринку не підвищувалися. На жаль, більшість населення, особливо в далеких тилових містах, абсолютно байдуже ставиться до військових чи ветеранів. Немає належної підтримки від слова взагалі… Дуже прикро, що і держава, і місцева влада дуже мало дбають про ветеранів. Пе­ресічні громадяни переймаються тільки тим, де ТЦК, коли вони когось бусифікують, до кого прийдуть тощо. Ставлення до військових дуже змінюється, і думаю, що далі буде ще гірше.

– Сергію Маратовичу, які плани на найближче майбутнє: хочете повернутися до викладання у школі?
– Нині мені дуже важко психологічно бути у школі, тому що після всього пережитого складно працювати з дітьми. Тому, думаю, в майбутньому буду пробувати займатися якоюсь власною справою. Поки ще не вирішив, чим саме, але маю декілька ідей.

І хочеться якось жити по-іншому, більше подорожувати, побачити багато гарних місць на планеті. За ці три роки по Україні трошки помандрував, але, на жаль, це були поїздки не з приємних. Але все одно намагався десь щось побачити, робити собі якісь мініекскурсії на місцевості. Хочеться більше розкрити для себе нашу Батьківщину та інші країни.

Олександр БУЧКОВСЬКИЙ, військовослужбовець ЗСУ.