НАПОЛЕОНІВСЬКІ ЗВЕРШЕННЯ ПЕТРА ГРУШКА

У червні цього року організатори щорічного фотоконкурсу «Вікі любить пам’ятки» оголосили найактивнішого учасника, який долучився до фотографування українських пам’ятних місць. Ним став Петро ГРУШКО із села П’ятничани нашого району. Пан Петро посів перше місце в номінації «За найбільшу кількість сфотографованих пам’яток» уже вдруге й переміг у двох регіонах – Тернопільській і Хмельницькій областях. Також він отримав відзнаки у спеціальних номінаціях «Єврейська спадщина» та «Польська спадщина».

Що ж, Петро Грушко – Наполеон Орда наших днів. «Подолянин» у лютому 2022 року писав про цього білоруського військового і музиканта, кот­рий у 1870-х роках у досить поважному віці почав мандру­вати Україною і малювати її палаци, фортеці та пейзажі. Завдяки акварелям Орди, ми знаємо, як виглядали садиби і храми, котрих уже понад століття не існує. Петру Грушку 64 роки – і останні роки у вільний час він на велосипеді мандрує українськими селами та фотографує всі їхні цікаві місця. Не кожна б’юті-блогерша має таку велику і вдячну аудиторію, як пан Петро. Його пос­ти у фейсбуку зі світлинами сіл збирають масу лайків і коментарів. У когось ці фотографії викликають ностальгію за дитинством. Хтось вишукує в його постах місця для нових мандрівок. Адже Петро Грушко фіксує не лише сільради, церкви і школи – у його об’єктив потрапляють і в’їзні стели, і мозаїчні зупинки, і водоспади, і старі млини. Нам здається, що фотофіксація навіть найменших подільських чи волинських сіл має ще й потужну соціальну складову – побачити та задокументувати світ, що зникає.

«Подолянин» поговорив із мандрівником про рідні місця, мандри і враження.

– Пане Петре, Ви – наш земляк: село П’ятничани колись входило до Чемеровецького району, а нині це вже Кам’янеччина. Розкажіть про своє подільське дитинство і перші подорожі?
– Народився і виріс у мальовничому куточку села П’ятничани, який називається Глиниска. Свою назву куток отримав від глиняного кар’єру, який розташований на високому пагорбі над річкою Збруч. Саме сюди і були перші подорожі ще в дошкільному віці, за що перепадало на горіхи від рідних. Місце тут казкове: стоїш на горбі та милуєшся, як Збруч робить дивовижну петлю. Це місце і досі є найулюбленішим на світі, місцем сили, так би мовити. Тут і декілька разів зустрічав Новий рік.

І ще трохи про П’ятничани. Село хоч і невелике (близько 400 мешканців), але в ньому виросли чимало талановитих людей. Про Наталю ФАРІОН і «Лісапетний батальйон» знає вся Україна, а ще є письменник і дослідник Володимир ЛІТКЕВИЧ, який уже пише свою третю книгу. Крім них, є ще багато людей, які досягли певних успіхів у тій чи іншій сфері. Донедавна ми мали ще й свого мініст­ра Дениса МОНАСТИРСЬКОГО, який трагічно загинув у авіатрощі. Він хоч і народився у Хмельницькому, але його дід і бабка з П’ятничан, та ще й із мого кутка – Глинисків.

Перша моя подорож на велосипеді виявилася вкрай невдалою. Вона була до Оринина, як тільки навчився їздити. Щось там заклинило, і перестали крутитися педалі. Довелося качати лісапет назад у село, а це 15 км. Надалі так далеко не їздив, тільки до школи в 9-10 класі в сусідній Гуків.

– Але потім Ви П’ятничани покинули…
– Так. Після армії подався до Києва, де прожив 44 роки. Працював на будові машиністом баштового крана. Професія дуже подобалася – сидиш на висоті й милуєшся містом. Так усе життя і від­працював кранівником, хоч у дитинстві мріяв бути вчителем фізкультури, навіть документи збирав і готувався заочно в інститут фізкультури, але передумав. Із спортом дружу ще зі шкільних років, неодноразово виступав у обласних змаганнях із легкої атлетики за Чемеровецький район. У Києві захопився лижами, після роботи їздив через усе місто на тренування. Тоді зими були значно суворішими, ніж тепер. Ви­датного спортсмена з мене не ви­йшло, але спорт дуже допоміг і тепер допомагає в житті та манд­рівках.

Серйозні подорожі розпоча­лися вже за часів незалежності. В Києві можна було у вихідні поїхати з групою на екскурсію. Після цього були автобусні тури по Європі та групові по Азії. Загалом побував у 46 країнах. Моя улюб­лена країна – Іспанія, а місто – Барселона, як, до речі, і футбольна команда.

– А коли ж захопилися веломандрами?
– Велосипедом почав манд­рувати 11 років тому. Мене часто запитують, чому саме ровером їжджу, а не машиною чи мопедом якимось. На що завжди жартую, що я родом із найлісапетнішого села України, бо в нас цілий батальйон велосипедисток (ви в курсі, – сміється). Спочатку була мрія об’їздити лі­сапетом усі області, побувати в усіх тодішніх райцентрах і побачити всі пам’ятки архітектури національного значення. Якби дотримувався цих правил, то, напевно, вже б свій задум реалізував, але пізніше усвідомив, що це надто поверхово, і почав відвідувати інші цікаві місця. За ці роки побував у 7 областях. На Київщину пішло 2 роки, а далі щороку була якась одна область: Чернігівська, Житомирська, Полтавська, Черкаська, Хмельницька, Тернопільська. На останню припадають майже три роки, бо добрі люди (історик Володимир ХАНАС) «під­садили» на Вікіпедію. Тому і змі­нилися подальші плани. Тепер заїжджаю в кожне село, щоб зробити декілька світлин і занести їх до Вікі. Ситуація з демографією наразі така, що через деякий час більшість наших сіл зникне, то хоч фото залишаться.

– Ви стали героєм не однієї га­зетної статті. Чи правду кажуть журналісти, що Ви об’їздили всі села Тернопільщини і Хмельниччини?
– Майже. Тільки на Тернопільщині я побував у всіх населених пунктах. Їх там 1058. А нині знову мандрую рідною областю, щоб таки заїхати в кожне село – їх 1452.

– Поділля колись розділив державний кордон, і багато сіл розкололися навпіл. Нині, коли обидва береги Збруча давно вже українські, чи відчуваєте різницю між Поділлям у Хмельницькій області та на Тернопільщині?
– Порівнюючи ці дві області, мушу зауважити, що є дещо спільне. Це рельєф і подільська гостинність. Люди запрошують на ночівлю, пропонують вечерю, дають із собою харчі. У попередніх областях такого не було. Мені відверто казали, що чужу людину на подвір’я ніхто не пустить. Це коли їздив ще без намета і запитував, де можна за­ночувати. Але відмінностей між цими двома областями набагато більше. Погоджуюся з думкою, що це дві різні цивілізації. Це відчувається у ставленні до історичної спадщини. Галичани багатьом населеним пунктам повернули свої дорадянські назви, а в нас із цим дуже складно. Там майже в кожному селі щось збереглося: церква, костел, пам’ятні хрести тощо. Буває, в нас заїдеш у невелике село, а там і сфотографувати фактично нічого, тому багато моїх фото у Вікі – це просто вулиця і все.

Щоправда, останнім часом і на Хмельниччині почали приводити в порядок пам’ятники загиблим у Другій світовій, замінюють зірки національною символікою. На Тернопільщині велика різниця між волинською частиною області та рештою. Волинь кишить церквами УПЦ, і майже немає греко-католиків. У цьому сенсі їхня Волинь ближче до Хмельниччини. А ще помітив, що в сусідів багато старих костелів стоять пустками, або у кращому разі їх переобладнують на церкви, а в нас будують нові костели.

– У Кам’янець-Подільському районі Ви були практично скрізь. Знаю з вашого фейсбуку, що наприкінці липня декілька днів манд­рували колишнім Ново­ушицьким і Дунаєвецьким районами. Які місця на малій батьківщині любите особливо?
– Наш Кам’янець-Подільський район у старих межах хоч і менший за територією, ніж два інші, але пам’яток та інших цікавинок тут значно більше. Найбільше мені подобаються місця, де збереглися палац із парком, панський став – Самчики, Маліївці, Ілляшівка… Ну і, звісно, Кам’янець. Такого мальовничого й унікального міста більше ніде не бачив. Є схожі в Європі, де річка так само робить петлю, в якій розташоване місто: Толедо в Іспанії, чеський Крумлов у Чехії. Але там немає такого каньйону. А якщо є каньйон (Люксембург), то немає меандра. Коли буваю в Кам’янці, й маю трохи вільного часу, люблю неквапливо проїхатися лісапетом вуличками Старого міста, а ще люб­лю стояти на Турецькому мосту та милуватися каньйоном. Дуже прик­ро, що через новобудови у старій частині міста йому не надають статусу пам’ятки ЮНЕСКО.

– Розкажіть, як готуєтеся до мандрів. Це ж майже завжди поїздка на декілька днів. Як знаходите місця для ночівлі? Як реагують на Вас селяни? Зі свого досвіду знаю, що люди в селах і до ковіду та повномасштабного вторгнення часто були агресивно налаштовані, коли бачили в руках у мене фотоапарат. Навіть міліцію декілька разів викли­кали – ходить тут чомусь, фотографує щось… Була вражена, коли дізналася маршрут останнього дня Вашої липневої триденної подорожі: Заміхів – Нова Ушиця – Філянівка – Іванівка – Глибочок – Загродське – Хоросна – Антонівка – Миньківці – Сивороги – Іванківці – Держанівка – Антонівка – Мушкутинці – Степок – Зеленче – Залісся – П’ятничани. 157 км! Сотні світлин! Як це взагалі можливо – стільки встигнути за день?
– До кожної веломандрівки ретельно готуюся. Розробляю маршрут, проглядаю в інтернеті, що там можна побачити цікавого. Під час подорожі раніше дуже любив поспілкуватися з місцевим людом, але в останні роки цього не роблю, щоб не викликати підозри. Перестав їздити в шоломі та велошортах, щоб не привертати особливої уваги. Раніше фотографував багато і все підряд, а тепер зупинюся в селі, непомітно зроблю декілька знімків і вирушаю далі. І все одно було багато конфліктів із цього приводу, особливо 2022 року. Траплялися випадки, коли погрожували розбити камеру, викликали поліціянтів, які, перевіривши документи, бажали подальшої приємної подорожі. Цього року трохи стало спокійніше.

Вирушаючи на декілька днів, беру із собою намет, каримат, спальник, дві запасні камери, їжу і воду на один день, а там підкуповую. Ночую там, де смеркнеться. Найчастіше десь на травичці біля церкви, там спокійніше. Буває, люди, побачивши це, запрошують до хати, але погоджуюся тільки на подвір’я. А ще хочу додати, що після кожної відвіданої області публікую у фейсбуку різні тематичні підбірки: дерев’яні церкви, старі млини, стадіони, пам’ятники Шевченку, автобусні зупинки тощо. По кожній області складаю рейтинг найцікавіших сіл. По Хмельниччині не встиг цього зробити 2022 р. Але до цієї теми ще повернуся.

– Ви завжди мандруєте сам?
– Нині я подорожую сам, але так було не завжди. По Київській області ми їздили вдвох із Михайлом САКАЛОМ, це мій дуже давній товариш. Ми приблизно одного віку й однакової фізичної підготовки. Саме останнє дуже важливе при групових поїздках. До мене, буває, звертаються із проханням поїхати у спільну подорож, але я відмовляю. Треба, щоб людина була доб­ре фізично підготовлена і змогла проїхати кілометрів 150 у день, а та­ких днів може бути декілька. Важлива також психологічна підго­товка. Наприклад, щоб потрапити у Кременецький район, добираю­-ся під вечір до Чорткова, там у товаристві безхатьків чекаю до 4.40 ранку і дизелем під’їжджаю до Тернополя, а там або пересадка, або напряму виїжджаю. Після 2-3 днів мандрів знову приїжджаю тим самим дизелем до Чорткова близько опівночі та в тому самому товаристві чекаю закінчення комендантської години, щоб зранку вирушити в П’ятничани, до яких 46 км. Але задоволення від мандрівки набагато перевищує всі ці недосипання чи інші незручності. Узимку не мандрую. Приїжджаю в Київ і там намагаюся підтримати форму: займаюся на велотренажері, роблю тривалі піші прогулянки, якщо є сніг, то лижні. Коли дозволяє температура, то і лісапетом можна трохи поїздити в лісі чи парку.

Подорожі вже стали стилем життя, без яких я не можу обійтися. Навесні починається «ломка». Хочеться якомога швидше поринути в цікавий і захопливий світ мандрів.

Ірина ПУСТИННІКОВА.