ВОНИ ЗАХИЩАЮТЬ УСЕ ЖИВЕ!

8 серпня – Всесвітній день котів

Попри те, що в пострадянському просторі котячим святом вважають 1 березня, насправді Всесвітній день котів припадає на 8 серпня. Започаткована ця неофіційна міжнародна дата 2002 року Міжнародним фондом захисту тварин. А хто як не українські тварини сьогодні найбільше потребують захисту і любові? Війна жахлива, вона руйнує все на своєму шляху і забирає людські життя. А що вже казати про тварин…

Сьогодні ми поділимося двома розповідями від 143 ОНТЦ «Поділля», які свідчать, що навіть у найтемніші часи в наших захисників завжди є місце для добрих справ і порятунку. Ці історії не про бойових котів, які служать на передовій – знищують мишей у бліндажах і дарують військовим тепло та спокій, не про котів-волонтерів, які залучають донати для ЗСУ своїми відео в соцмережах, а про пересічних хвостиків, які просто би втратили життя, якби не наші захисники.

«ЮРІЙОВИЧ» І КІТ БАХМУТ

«Я не люблю тих, хто приходить на мою землю зі зброєю в руках, руйнує міста й села, вбиває співвіт­чизників. Це моя земля, тут мій дім, мій бізнес, а своє треба захищати», – вважає сержант-інструктор із по­зивним «Юрійович».

До війни – успішний бізнесмен. Після – один із тих, хто пішов добровольцем, став сапером, інструктором, наставником для сотень українських воїнів.

– Я розумів, що повномасштабна війна – це продовження нашого 300-річного спротиву. І як би наші давні вороги не намагалися накинути свій російський зашморг – їм це не вдасться.

Бойове хрещення Олег Юрійович пройшов на бахмутському напрямку наприкінці 2022 року. Там разом із побратимами виконували складні завдання: часто працювали в «сірій» зоні, потрапляли під обстріли, рятували поранених. У Торецьку завдання вдалося виконати лише з третьої спроби – під вогнем, у диму від палаючої підстанції.

– Одне з найважчих завдань було зі штурмовиками. Йшли на пром­зону, до заводу шампанських вин. У кожного сапера – по чотири міни. Навантажені, як віслюки, а йти – доб­рячу відстань. Там вибухає, там летить, але ми все одно замінували. Бо інакше не можна. Там, на передку, немає «потім».

Наші сапери не лише професійно сповільнювали наступ ворога, а й залишалися людьми з великим серцем. У розпал бойових дій до їхньої команди несподівано приєднався пухнастий побратим – поважний шотландський висловухий кіт із рудою шерстю. Сапери дали йому ім’я Бахмут – на честь міста, що стало символом стійкості. Коли настав час евакуації, Олег Юрійович без вагань узяв рудого то­вариша з собою. Бахмута вивезли до Краматорська й передали волонтерам. Згодом соцмере­-жі вибухнули дописом: «Кіт Бахмут – у безпеці! Він знайшов нову домівку та люблячих людей!».

Пізніше група саперів вирушила на запорізький напрямок. Тут «Юрійович» фактично на передньому краї, в посадках, навчав штурмові підрозділи проробляти проходи в інженерних загородженнях. Після повернення знову викладає. До нього часто телефонують його учні-сапери – по пораду, підтримку, консультацію. Бо знають, що він – людина, яка вчить виживати. Крім навчання, «Юрійович» разом із саперами аналізує російські ракети, консультує виробників боєприпасів.

– Я буду в ЗСУ до Перемоги! – впевнений Воїн із великим серцем. – Бо якщо ми не знищимо їх, вони знищать нас. А щоб цього не сталося, чоловіки, не сидіть удома! Поповнюйте лави захисників, адже ми сильніші, коли разом!

А МАТИ ЗАГИНУЛА ПІД ОБСТРІЛАМИ…

Руде кошеня на кличку Рижик зі своїми братиками й сестричка­ми був на волосині від смерті, ад­же вони з’явилися на світ на Донеччині, де триває кровопролитна війна. Проте їм пощастило по­трапити під опіку мужніх хлопців із великими серцями. Відтоді темрява для тваринок роз­сту­пилася, і пробилося світло.

Зворушливу історію порятунку безпорадних новонароджених кошенят розповів сапер Роман, який із побратимами врятували крихіток від куль і вивезли в безпечне місце.

…Уночі, після вдало виконаного завдання, хлопці прямували селом, повертаючись на точку евакуації. Розпочався черговий обстріл, і сапери забігли в більш-менш уцілілий будино­-чок, адже російські нелюди безжально перетворювали це село на руїни. У тому хаосі вони помітили чотирьох кошенят, які тільки-но розплющили очі й безпорадно нявчали, шукаючи матір. Мати-кішка, на жаль, загинула під час обстрілу, і малюки залишилися беззахисними. Військові вирішили забрати пухнастиків із зони небезпеки, адже ті без материнського молока не вижили б.

– Наймолодший у групі, 23-річний Дмитро, взяв на себе відповідальність за кошенят. Ви не уявляєте, наскільки важко було розшукати для них молоко. Але ми знаходили. І Діма з маленької піпетки намагався їх нагодувати. Ми, сапери, працюємо вночі, повертаємося під ранок і відсипаємося вдень. Якими б утомленими не приходили, завжди годували кошенят. Під час кожної трапези Діма турботливо тримав їх на руках, даруючи теплоту та затишок, яких їм так бракувало. Проходячи повз, кожен із нас зупинявся, щоб погладити крихіток і бодай на мить забути про війну, – каже військовий.

Кошенята швидко підросли. І коли настав час саперам повертатися додому, вони взяли муркотунчиків із собою. Тисячу кілометрів пухнастики легко подолали зі своїми рятівниками. Трьох кошенят Роман віддав у турботливі руки. А найспритнішого Рижика залишив собі.

За інформацією відділу комунікацій 143 ОНТЦ «Поділля».