СПОКІЙ, ЯКИЙ ТРИМАЄ ПІД ВОГНЕМ

Про нього не говорять багато. І, чесно кажучи, він сам не з тих, хто любить публічність. Але є речі, про які варто говорити хоча б тому, що саме такі люди сьогодні роблять свою справу – щодня, мовчки, точно.

Саме таким є капітан Максим ЛЮЛЬКО із с.Кугаївці, що на Чемеровеччині нинішнього Кам’янець-Подільського району, якому лише 23 роки, але він уже пройшов шлях, гідний значно старших воїнів. Йому не довелося чекати, щоб час виміряв його зрілість – обставини зробили це за нього.

– Макс не з тих, хто буде кричати чи показувати, хто тут головний. Просто підходить, дивиться, каже декілька слів – і все стає зрозуміло, – розповідає його побратим Дмит­ро. – З ним якось спокійніше, бо знаєш, що він завжди думає на декілька кроків уперед.

Максим Люлько – командир інженерно-саперної роти. 2019 року вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Після неї, 2023 року, – одразу до однієї з військових бойових частин. Без «розкачки», без пауз. Із перших днів на посаді – повна відповідальність за людей, за напрямки, за рішення. А сили й натхнення Захиснику додають його рідні – батьки, брат, сестра та кохана дівчина, які щодня чекають і вірять у нього. Інженерно-саперна робота – це не лише про техніку і вибухівку. Це про ситуації, де іноді треба ухвалювати рішення швидше, ніж встигаєш усвідомити обстановку. Максим із тих, хто не втрачає холодної голови. Його поважають підлеглі. Йому довіряють колеги. Його спокій пе­редається іншим, навіть коли навколо – вогонь.

– Та він такий, знаєте, без нервів, – ка­же побратим Олег. – Усі вже трохи на взводі, а він може сісти, ковтнути кави з термоса і просто сказати: «Ну, що, зроби­-мо по-нормальному!». І воно якось одразу легше…

2023 року Максим Юрійович разом із групою встановлював протитанкові мінні поля, працював над проробленням проходів, займався розмінуванням у щільно обстрілюваних районах. Усе під постійною загрозою, іноді – пліч-о-пліч з іншими підрозділами. Неодноразово – під щільним вогнем артилерії, танків, авіації.

– Був момент, що думали – ну, капець. А він спокійно: «Не панікуємо. Все по порядку». І потроху витягнули, – зазначає побратим Віталій. – Не той, хто багато говорить, але коли говорить – слухаєш.

Під час мінування на Донеччині, в зоні, яка потрапила під удар КАБів, Максим Юрійович зазнав контузії, але не вийшов із роботи – залишився з людьми, продов­жив керувати. Після ротації не відлежувався, не шукав відпочинку. Навпаки – навчав підлеглих, передавав досвід, готувався до нового виїзду. І знову – в зону виконання бойових завдань.

Це не виняткова історія. Але вона – про якість. Про фах. Про витримку. І про те, що війна – це не лише бої, це ще й сотні складних, технічних, точних рішень. Вчасно, спокійно, правильно.

Максим Люлько вже нагороджений орденом «За мужність» III ступеня і відзнакою Президента України «За оборону України». Це – визнання не пафосу, а справи. І тих, хто не зупиняється.

Відділ комунікацій в/ч А0853.