НЕ БОЯВСЯ ДОРОГИ В ПЕКЛО
Останнім часом усе частіше надходять гарні новини: під час обмінів повертаються наші хлопці з полону – серед них і кам’янчани. Це дає надію тисячам родин: що і ті, кого нині вважають зниклими безвісти чи полоненими, знову переступлять поріг рідного дому, знову обіймуть близьких. І дуже важливо сьогодні говорити вголос про кожного з них, аби віра не згасала.
НЕ МОЖНА БОЛЮ СТАТИ МОВЧАНКОЮ
Недавно до редакції газети «ПОДОЛЯНИН» звернулася жителька с.Кадиївці Орининської територіальної громади Наталія ПІЛЕЦЬ. І ні, не по допомогу, не по співчуття, а з єдиним бажанням: аби її історія прозвучала. Щоб світ почув і не забув. Щоб не змовчати там, де болить, як свіжий рубець. Бо її чоловік солдат-водій Мико-ла ПІЛЕЦЬ наразі вважається зниклим безвісти, і він не просто чергове ім’я в переліку зниклих. Він – життя, виткане з турботи, мовчазної сили і мужності.
Зустріч із пані Наталією була несподіваною й тихою. Тендітна жінка, з усмішкою на обличчі, що сяяла крізь мовчазну журбу в очах, вміло кермувала бусом, немов і справді все тримає під контролем (а раніше ж вони все це робили вдвох із чоловіком). Але це лише на перший погляд. Скромна, неголосна, стримана у словах, вона легко ховається в тіні буденності. Проте щойно мова заходить про її чоловіка – в її голосі з’являється тремтіння. Пані Наталія – одна з тисяч жінок, які втратили не просто чоловіка, а частину себе. Але вона не дозволяє болю стати мовчанкою. Її свідчення – акт пам’яті, це голос родини, це жива пам’ятка Герою, який пішов у вогонь, щоб урятувати інших.
– Микола був шофером усе життя – і в цивільному житті, і на фронті. Він не вагався, коли надійшла повістка. Сам сказав: «Це мій обов’язок перед Батьківщиною». І пішов, не ховаючись, не нарікаючи. Відбув навчання у Старокостянтинові, потім виконував завдання під Запоріжжям, а згодом – у найнебезпечніших районах Покровська, – розповідає дружина Героя. – Саме там востаннє вивозив поранених, потрапивши під ворожий обстріл. Він рятував, навіть знаючи, що може не повернутися. Офіційно – зниклий безвісти вже рівно рік – із 14 серпня 2024 року. А 15 серпня мав вийти у відпустку… Дуже хотів додому… І всього лише один день не вистачило для повернення.
ВІН ЗНАВ, ЩО ШАНСІВ ВИЖИТИ МАЙЖЕ НЕМАЄ, АЛЕ…
– Пані Наталіє, попри все, Ви продовжуєте пошуки?
– Ми почали це робити самостійно. Вийшли на маму загиблого хлопця, вона підтвердила: ваш чоловік їхав за моїм сином. Але надія, що Микола живий, усе ще жевріє в моєму серці, бо тіла досі немає, – додала згорьована дружина.
Донька подружжя Пільців Аліна працює в Державній екологічній інспекції у Вінниці. І вона активно підтримує зв’язок із побратимами, родинами загиблих і зниклих безвісти. Серед них – мама того самого хлопця, за яким у ту ніч виїхав на той момент 53-річний Микола Олександрович.
Молодий, щирий, життєрадісний 28-річний старший солдат Володимир ФЕСОВЕЦЬ служив у складі 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша… І саме пораненого Володимира в ту серпневу ніч 2024 року намагався евакуювати Микола Пілець. Він знав, що дорога – під постійним вогнем, що шансів майже немає… Але вагань не було: треба було забирати хлопця з пекла.
Та поблизу Межового Покровського району Донецької області група військовослужбовців потрапила під артилерійський обстріл, авто під час маневру потрапило у вирву, одразу ж особовий склад від автомобіля переміщався до укриття, та їх знову накрив артилерійський обстріл із боку ворога. Володимир, Микола Пілець та решта військових більше не повернулися…
І тільки 21 травня 2025 року ДНК-експертиза підтвердила: того страшного дня Володимира не стало. Нині він знайшов вічний спочинок у рідних Сарнах. А ось доля його бойового побратима Миколи Пільця досі не з’ясована. Він вважається зниклим безвісти. Саме тому дружина і донька не припиняють шукати, чекати, сподіватися, що, можливо, він ще повернеться живим…
В очах і голосі матері загиблого Володимира Фесовця Валентини – материнська вдячність за той останній героїчний крок Миколи Олександровича:
– Що ж можна сказати про людину, яка віддала своє життя? Він мав би бути вдома, поруч із рідними. А він поїхав рятувати мого сина. Ви розумієте – своє життя поклав за нього. І не врятував… І моє дитя також загинуло… Це Людина з великої букви. Він знав, куди їде – в пекло, і все одно сів за кермо. Ризикуючи собою, щоб забрати мого Володю… Як можна сказати про таку людину інакше? Це – Герой. Я мріяла побачити його живим, глянути в очі й сказати: «Дякую!». Із великої материнської душі – «Дякую!». Ми будемо чекати. Надіятися, що він таки живий!!!
«ЗАВЖДИ ЧЕСНО ДИВИВСЯ ЛЮДЯМ У ВІЧІ»
Про Героя Миколу Пільця згадують як про щиру, добру людину, надійного товариша, чоловіка, на якого завжди можна було покластися. Він ніколи не залишався осторонь від чужої біди, завжди підтримував, допомагав. Його поважали за людяність, відвагу й велику душу – і вдома, і серед побратимів на передовій. Таким його пам’ятають усі, хто знав…
– Довгий шлях ми з ним пройшли… Не знаю, як сказати краще. Він був надійним, безстрашним… Найкраща людина серед тих, із ким доводилося працювати. Подружилися ми не одразу, а вже коли почали разом їздити. І я побачив, яка це людина. Надійна. Не боявся нічого. Завжди готовий прийти на допомогу. Не відмовлявся від найважчого завдання. Людина з великої літери… Чоловік, сім’янин, тато. Той, на кого завжди можна було покластися… – згадує про Миколу Олександровича побратим Ігор. – Як він переживав за всіх… Ми ж бачили, які були рейси – під обстрілами, під вогнем. А він усе одно – перший за кермо, перший у колоні. Бо знав, що треба витягувати хлопців. Не раз казав: «Як не ми, то хто?». Не думав про себе. І тієї ночі – теж. Поїхав, бо знав – там свій у біді. Така це людина… Не кожен на таке зважиться. А він зважився…
– Ми багато років працювали разом у КП «Комунбуд», – розповідає колишній колега Захисника Василь ГУЦУЛ. – Він був дуже хорошим спеціалістом і прекрасною людиною. Завдання, які ми ставили перед ним, виконував не просто на «п’ять», а на «десять із плюсом». За нього можна було бути спокійним: надійний, ніколи не ховався від складної роботи, завжди чесно дивився людям у вічі. Як товариш, як фахівець, як водій – кращого годі було й шукати. Людина великої душі. Саме таким він і залишився в нашій пам’яті.
Спогади колег переплітаються зі словами дружини Наталії. Вона згадує, як боляче було чоловікові чути докори від тих, хто не розумів його вибору піти на фронт.
– Його боліло, що не завжди мав розуміння серед знайомих, – наголосила дружина зниклого безвісти Захисника пані Наталія. – Бо війна показала, хто є хто. Але він був сильним. І для нас із донькою, і для побратимів залишився тим, хто не боявся, хто йшов допомагати, хто ніс службу гідно!
Сюзанна СИРОТЮК.
