ДЕМОКРАТІЯ vs ОЛІГАРХІЯ

Свого часу на шпальтах «Подолянина» неодноразово з’являлися статті україн­ського історика, одного із провідних германістів країни, експерта з питань НАТО, доктора історичних наук, професора, заслуженого працівника освіти України Володимира ГАЗІНА (24 серпня 1936 – 13 жовтня 2021). Улітку 2021 року Володимир Прокопович завітав до редакції й приніс декілька своїх статей для публікації. Одна з них мала назву «Демократія VS олігархія». На той момент редколегія вирішила почекати з її друком, адже країна ніби перезавантажилася, очікувалося краще демократичне майбутнє, і актуальнішими були інші теми. Далі розпочалося повномасштабне вторгнення… Проте нині, коли в Україні час від часу знову виникають нехороші скандали навколо влади, коли парламент парламентсько-президентської республіки, якою є Україна, нагинають ухвалювати неоднозначні закони, а потім знову нагинають для переголосування, коли люди знову виходять на вулиці – саме час оприлюднити думки відомого історика. І доречно це зробити напередодні Дня Незалежності України.

І те, і те зароджувалося у Стародавньому світі, зокрема у Греції. Афінська демократія й спартанська олігархія існували поряд, не перетиналися, від­різнялися. Держави-поліси з високим рівнем економіки, інтенсивним сільським господарст­вом, розвиненим ремеслом і активною торгівлею тяжіли до демократичних форм державно­го устрою. І навпаки – олігархічним полісам Спарти була притаманна консервативна аграрна політика, архаїчні суспільні відносини.

«Ми, – казав афінський стратег Перікл, – є зразком для наслідування». Однак у перебігу історії оцінки змінюються. Так Вінс­тону Черчиллю, як він висловився в Палаті громад 11 листопада 1947 р., демократія вже бачилася «найгіршою формою правління, за винятком усіх тих інших форм, які були випробувані в той чи інший час, але в нашій країні поширене переконання, що правити повинен народ, правити безперервно, і що громадська думка, виражена всіма конституційними засобами, повинна формувати, спрямовувати і контролювати дії міністрів, які є його слугами, а не володарями». Для нього демократія не була «досконалою або в усьому правильною». Вона – у розвитку. Навіть комуністи поняття «демократія» використовували для прикрашання фасаду диктатури.

Великий поштовх розвитку демократії дала Реформація ХVІ ст., що сколихнула світ просвітництвом, покликом до життя могутнього розуму, який величали не інакше як богом. Розвиток вільного ринку, Французька й Американська революції наприкінці ХVІІІ ст. сприяли появі нових демократичних країн – Франції та США. Кожна з них ішла до демократії своїм шляхом. Витоки американської не тіль­ки у війні за незалежність, а й в європейських мігрантах, які везли в Новий світ свою свободу або шукали її там. Французька демократія народилася й розвинулася в період Великої революційної епохи, починаючи від штурму Бастилії 1789 року. Першим актом лібералізму, наприклад, у Швейцарії, став референдум іще 1449 року як реальне застосування прямої демократії.

Демократія, по-різному пробиваючи собі дорогу, розширювала ареал свого застосуван­ня, набувала поважного статусу. У бюргерській Німеччині визрівала довго й болісно, оскільки століттями підмінялася «німецьким порядком». Прискорилася поразками у двох світових війнах і зовнішнім впливом. Після війни 1914-1918 рр. Німеччина не прийняла демократії: суспільство запідозрило, що вона, як і статті Версальського миру, нав’язується переможцями у власних інтересах. Лише Друга світова, жахи нацистського тоталітаризму схилили німців до розумного поєднання «німецького порядку» з принципами свободи й демократії. І німці отримали міцну запоруку успіхів у сучасному світі.

Нині, після провалу комуністичного експерименту, демократія продовжує наступати. На 2009 рік більшість країн світу (116) були демократичними. Серед них усі іноземні посткомуністичні країни ЦСЄ, де насаджений після 1945 року комунізм геть не сприймався, обрали демократію, хоча і йшли до неї по-різному. Одні поверталися в її лоно (Польща, Чехословаччина, Угорщина). Інші набували її після тривалої боротьби зі спадщиною комунізму (Румунія, Болгарія). Балканські країни йшли до неї через здобуття незалежності від імперського цент­ру. Всі, тою чи іншою мірою, заручилися підтримкою Заходу.

Однак спосіб життя й архаїзм мислення, що віками домінують в окремих регіонах світу, шалено тому опираються. Так, на Близькому Сході Арабська весна, розпочавшись 2011 року, виявилася приреченою на провал, у чому мало хто сумнівався. Після того, як постало запитання, що ж має бути підгрунтям і змістом колективної свідомості міль­йонів пересічних громадян, які сповідують іслам, – світські закони чи закони шаріату? – перемога була за останнім.

Не прийшла парадно демократія й на терени СНД. У його установчих документах питання розвитку демократії як такої взагалі не ставилося. Кремлю СНД бачиться каркасом нової імперії, що жоден із колишніх імперських улусів не влаштовує. Невдовзі в ній почався поділ за ознаками форм державного вподобання: імперія, авторитарні держави й ті, що прагнуть демократії. У системі СНД росія не перестала бути імперією. Білорусь, Казахстан, Азербайджан стали авторитарними. Вір­менія вдовольнилася роллю сателіта під егідою москви. Грузія й Україна націлилися на демократію і західну орієнтацію, членство в НАТО й ЄС. Урешті-­решт у такому «бульйоні» сформувалася система влади, в якій в одному й тому самому сус­пільстві якось уживаються демократія й олігархія, така собі олігархічна демократія, або олігархізм.

Причин і наслідків цього процесу чимало. Складним і досі незакінченим після 1991 року, за винятком країн Балтії, ви­явився шлях до демократії пост­радянських країн. Вона тут –
абсолютно нове явище, а в колективній свідомості суспільства колишнього СРСР глибоко засіли догми на кшталт «нав­коло все колгоспне, навколо все моє». Між поколіннями до 1917 року і поколінням, сформованим радянським способом життя, в якому людина – ніщо, ос­кільки, за словами пролетарського поета В.Маяковського, «один – даже если очень важный – не подымет простое пятивершковое бревно, тем более дом пяти­этажный», пролягла глибока борозна відчуженості. У цьому ж ряду відсутність розвиненого малого й середнього бізнесу, особливо в аграрному секторі, що стало результатом масштабної агітації проти приватної земельної власності й консервації виняткового права держави на володіння й розпоряджання землею. Натомість з’явилися гігантські, ніколи раніше не бачені у світі, неперсоніфіковані агрохолдинги в сотні тисяч га, які перекрили кисень фермерству, а відтак реальній демократії в селі, яке прирікається на повне зникнення.

Утвердження олігархізму на пострадянському просторі, зокрема в Україні, як системи й форми політичного режиму на шляху від комунізму до ринку й демократії, що впрягає у свої вузькі, кланові інтереси структури влади й управління, стало наслідком збереження значною мірою старої радянської державної машини у форматі двох вертикалей: адміністративної і радянської. Які списані з колишніх партійної, з безапеляційними правами і привілеями, та радянської – в ролі хлопчика для биття, на яку звалювали всі негаразди, природні для систе­-ми. І нині відносини між влад­ними вертикалями не зазнали принципових змін у сенсі розподілу прерогатив. Олігархізм у цьому разі посів (закулісно!) місце КПРС. Але найбільш гріховним було збереження кад­рового складу старої державної машини.

Нечисленні дисиденти не стали ініціаторами глибоких трансформаційних процесів в економіці й політиці. Вдовольнившись незалежністю, вони незбагненним чином зникли з авансцени боротьби за докорінні зміни. Не сформувалися демократичні сили, які негайно взяли б владу у свої руки, і нова еліта, яка не побоялася б відповідальності за демократичну перебудову країни, невідклад­ні економічні, соціальні, територіально-адміністративні та політичні реформи. Не з’явилися політичні партії європейського типу. Нинішні 360 (?!) не відображають соціального спектра суспільства, а є фінансовими проєктами, що створюються під замовлення кланово-олігархічних груп для виконання певних си­туативних завдань. І згодом вони зникають, як нічні метелики після шлюбного ритуалу.

До цієї ж категорії негативів належить дефіцит людей із твор­чими планами й сміливими задумами побудови демократичної ринкової системи. Радянська дійсність таким цінним продуктом нехтувала і потребувала ли­ше слухняних виконавців. Проб­лему поглибила й передача (через спеціально для цього за­проваджений купон, який не мав ні фактичного, ні морального ста­тусу грошей) державної власнос­ті партійній і радянській номенк­латурі. Так відбувалося роздержавлення виробничого потенціалу й насадження кланово-олігархічного типу власності. Союзником олігархату, що ви­йшов із союзу «червоних директорів і голів колгоспів», став кримінал. Як результат зрощення того й іншого, постали олігархи – скоробагатьки, інтегровані у владу.

При становленні системи олігархізму широко використовувалися прищеплені громадянам стереотипи радянщини. Зокрема синдром очікування чогось такого, що настане само собою. Радянське голосування транс­формувалося у вибори тих, хто готовий був до «щедрот» у стосунках з електоратом. Майданні вибухи нетерпіння сигнали­ли про наявність проблеми, але не виливалися в конкретні дії, спрямовані на перетворення, оскільки програмних невідкладних заходів для влади, які вона мала би негайно почати реалі­зовувати, сформульовано не було. Сюди ж додалося й нерозуміння самої суті демократії, яку радянська пропаганда довгі роки ототожнювала із «загнилим Заходом». Додалося й те, що в СРСР не було практики масового антикомуністичного руху, який масштабно й превентивно придушували терором і системою Гулагу. Зі смертю Сталіна сіяння страху й переслідуван­ня інакодумців не закінчилися. Змінювалися лише форми, суть залишалася.

Серед правлячої еліти СРСР не було м’яких руйнівників ко­мунізму, подібних до Олександ­ра Дубчека. І таких його рішучих противників та реформаторів до і після 1989 року, як Вацлав Гавел (Чехословаччина), Адам Міх­нік, Яцек Куронь, Лех Валенса (Польща). Так, країни «народної демократії» вчасно покинули борт тоталітарного корабля, що опускався дедалі глибше у прі­рву небуття. Так, Захід допомагав, якщо суспільство демонст­рувало готовність покінчити із Системою.

І останнє, після 1991 року не було виписано й ухвалено чіткої програми внутрішнього розвитку України, курсу зовнішньої політики. Програми на найближчі роки й далеку перспективу.

Олігархізм зовсім не проти демократії. І не тому, що сьогодні йти проти неї – собі на шкоду, оскільки вона задає тон у світі. Демократія для олігархізму – засіб мімікрії, отримання й використання влади відкритої й залаштункової, з посадами і без для реалізації своїх інтересів. І не так уже важливо, що вони розходяться з інтересами пересічних громадян. Звужуючи таким чином сферу застосуван­ня демократії, олігархізм при­стосовує її до своїх потреб, споганює в очах загалу. Олігархізм повсюдний. Без його активної участі й контролю не відбувається жодна виборча кампанія, не створюються зверху донизу законодавчі й виконавчі органи влади: парламент і уряд, суд і прокуратура. У нього креатура в ЦВК, численні власні ЗМІ, потужне матеріальне забезпечення.

Як наслідок проникнення олігархату в усі сфери життя сус­пільства – новий парламент у нас зі старими обличчями, фракції на всіх рівнях влади – це групи його впливу. Олігархи оточують себе експертами, консультан­тами, політтехнологами, які організовують сценарій виборів, купівлю електорату гуртом і вроздріб, залякують неугодних їм кандидатів у депутати. Для цього напрацьовуються різно­го роду технології та схеми фінансової, економічної й політичної корупції. Така робота високо опла­чується господарями. Якщо в парламенті ті самі люди, що й раніше, то це означає, що годі чекати позитивних змін. У суспільній атмосфері пови­сає питання дострокових виборів. Вони – не примха суспільства, а вкрай назріла зміна не лише кадрового складу, а й зміс­ту законодавчої та організаційної роботи владних органів. Так заведено в усьому цивілізованому світі.

Олігархічним є і спосіб утворення уряду, коли фракції як довірені представники олігарха­ту вибивають квоти на міністерські крісла. І призначений парламентом прем’єр-міністр може нести повну відповідальність за роботу лише тоді, коли сам формує команду однодумців. А якщо міністр представлятиме інтереси своєї фракції, а точніше олігарха, який за/над ним стоїть, тоді уряд не єдина команда, а вулик із трутнями. Та й у відставку його відправити не так просто.

Парламентсько-президентська республіка – владний режим у формулі знака рівності між президентом і парламентом. Між ними постійно відбувається перетягування каната, що найбільше відповідає тіньовій посередницькій позиції олігархії. У таких умовах державна вла­да неповоротка, не може швидко й ефективно вирішувати проб­леми внутрішньої й зовнішньої політики. І тут у ролі модератора виступає олігархія, яка радикально впливає на ухвалення рішень, їх форсування або консервацію у стилі філософії «не на часі».

У світі форма державного правління, в якій влада фактично зосереджена в руках вузького кола осіб, часто сприймається як «корумповане псевдодемократичне суспільство», що час від часу вдається до майданів і ніяк не може вирватися на широку дорогу прогресу – демократичного й економічного. Однак у того, хто йде, не сидить, не марнує часу, завжди є шанс розпрощатися із привидами минулого та їхніми тінями в сьогоденні. В кінці тунелю, заквітчаного «принадами» олігархізму, яким так довго й важко просу­вається суспільство, як і в кінці будь-якого іншого, неодмінно побачимо світло.

Володимир ГАЗІН.