ПІД ВАГОЮ ШТАНГИ ТА ВІЙНИ

13 вересня – День фізичної культури і спорту України

У спорті він досягнув значних результатів, хоча лікарі радили забути про активність. Коли розпочалася війна, займався волонтерством. Але за першою можливістю поповнив лави захисників і став сапером. Має ще одне вподобання – селекціонує декоративних голубів. Усе це – про Богдана ГУЖАЛЬСЬКОГО – чемпіона з бодибілдингу, тренера, волонтера, сапера. Напередодні Дня фізичної культури і спорту спілкує­мося із захисником про силу тіла і духу, які допомагають боронити Україну.

ЗАМІСТЬ ЛІКІВ – ШТАНГА

2012 року Богдан уперше переступив поріг тренажер­ного залу не заради нагород, а щоб врятувати спину. Дванадцять міжхребцевих гриж, гіпертонія, вроджена вада сер­ця і вердикт лікарів – забути про фізичне навантаження.

– Мій батько – кандидат у майст­ри спорту з гирьового спорту. При вазі 78 кг він жав 130 кг від грудей. Я тоді думав: хоча б 100 кг пожати, і вже добре, – пригадує Богдан і зізнається, що спочатку боявся навантажувати хребет. – Мені показали вправу на спину, яку можна було робити без навантаження. З того все й почалося. Ходив шість разів на тиждень, щонайменше на дві години.

Втягнувся, і згодом спорт став великою частиною жит­тя. Пізніше Богдан познайомився з чемпіоном світу з бодибілдингу Сергієм РЕНКЕ. Той саме готував хлопців до змагань. Тож у Богдана виник­ло слушне бажання: а чому б і собі не спробувати?

– На той час я вже жав 140 кг від грудей. Сергій підтримав і запропонував взяти участь у Кубку України, що 2018 року проводився у Хмельницькому. На той час моя вага була 107 кг, за три з половиною місяці схуд до 82 кг. За два тижні до змагання – перша сушка і жорстка дієта. В день їв 70 варених яєць без жовтка і 700 г огірків. Коли приїхав на змагання, виникло таке враження, що всі навколо здоровенні, тільки я малий. Переживав страшно. Але Сергій подивився і сказав: «Доб­ре підсушився. Все буде нормально».

Перше змагання – і одразу два чемпіонські титули у своїй категорії та звання майстра спорту України:

– Коли стояв на сцені серед трійки переможців, думав: третє місце – вже добре. Назвали третє. Не я. Назвали друге, теж не я. І тут вибух емоцій, коли оголосили мене переможцем.

Богдан із тих, хто ставить перед собою виклики та вміє їх долати попри все. Через рік він знову взяв участь у Кубку України одразу в п’яти категоріях, у чотирьох з яких здобув перемогу. Повертався не лише з медалями, а й чотирма чемпіонськими поясами. 2019 рік. Дзвінок від голови Федерації бодибілдингу із пропозицією взяти участь у чемпіонаті світу (WABBA) у Львові.

– Для мене було почесно отримати таке запрошення, – зізнає­ться Богдан. – Погодився без вагань. Мав по 12 тренувань на тиждень у спортзалі, до 5 годин щодня. Плюс проводив онлайн-тренування. Їв 9 разів на день, один – о третій ночі. Щоденний раціон: 1 кг 200 г м’яса, 10 яєць і 300 г нежирного сиру. Я викладався максимально, дуже хотів виступити гідно. Перед виходом на сцену – доба без води, щоб тримати грим і рельєф.

Богдан із гумором пригадує, що приїхали до Львова у простому одязі – шорти, футболка, бананка. А Греція, Швей­царія, Італія та інші учасники в офіційній екіпіровці, як на Олімпіаді. Тоді Богдан уперше усвідомив, наскільки кардинально відрізняються систе­-ми спорту в Україні та за кордоном. Іноземні спортсмени цікавилися, скільки україн­-цям платить держава. І були шоковані, що все це – за власні кошти.

– Нам ніхто не повірив. Бо за кордоном усе покриває держа­ва – тренування, переліт, проживання. У нас, якщо хочеш виступати, відкладай сам, – продовжує чоловік.

Повний зал глядачів, медіа, телекамери, за лаштунками – натовп учасників. Наші хлопці мали виступати о 15.00, але на сцену вийшли близько 20.00 через велику кількість спортсменів. У фіналі Богдан ГУЖАЛЬСЬКИЙ – четвертий у світі. Розрив між суперником мізерний – один бал.

Богдан готувався на новий чем­піонат світу. Але за три місяці до змагань зазнав травми – розрив грудного м’яза. Травма – не вирок. Він і надалі активно займається. Навіть ко­ли був у ротації, знаходив віль­ні хвилини для спорту. Із ним зав­жди були тунець у власному соку, хлібці, а в кишені броне­жилета – протеїновий батончик. Після завдань, коли інші падали від утоми, він ішов до спортзалу.

– Хлопці жартували, мовляв, щось йому бракує, – з усмішкою розповідає співрозмовник. – Але спорт для мене – це перемикання, перезавантаження. Перша впра­ва, і ти ще думаєш про обстріли. Друга – вже ні. Третя – і ти у спорті. А виходиш після тренувань іншою людиною.

Нині Богдан готується до Кубка України, що відбудеться в листопаді. Планує гідно представити військову частину. Тренується активно. Крім того, його вподобання перейняли по­бра­тими, які залюбки відвідують спортзал і дослухаються до його порад.

Богдан – приклад того, як сила духу може формувати тіло. Він починав тренуватися зі штан­гою 40 кг і жав 15 разів. Нині легко жме 186 кг при вазі тіла 99 кг:

– Усе можливо. Але з головою. Спорт справді допоміг мені. Недавно я робив МРТ, і одна грижа зменшилася ще на 2 міліметри, декіль­-ка – повністю всохли. М’язовий корсет добре розвинутий, це і дає гарний результат. Коли ти постійно у формі – це супер для здоров’я і необхідно, коли ти на війні.

«ДОБРОМОБІЛЬ» ДЛЯ ПЕРЕМОГИ

Але не спортом єдиним. Із по­чатку повномасштабної війни Богдан із друзями з вишу створили благодійний фонд «Добромобіль». Він був менеджером і водієм. Хлопці збирали кошти, купували авто, ремонтували і від­возили захисникам на передову. В перші два роки відвезли понад 200 авто.

– Одна сцена досі стоїть перед очима. Їхав я сам. І раптом вибігає на вулицю малий – 4 чи 5 років, у шортиках, з українським прапо­-ром. Махає привіт, а за ним стоїть бабуся. І розбита хата поруч, – розповідає Богдан. – У такі моменти розумієш, що треба продовжува­ти боротьбу. Країну треба передати дітям вільною. Тому нам не було важко, знали, навіщо це робимо. Везли машини хлопцям, а самі поверталися, як доведеться. Бувало, що по декілька діб добиралися додому. Спочатку навіть каністри з пальним возили із собою. Бо з бензином було скрутно. Все випаровувалося, а ти їдеш, голова квадратна.

Волонтерство стало спільною справою всією родини Богдана. Дружина Катя не просто підтримувала морально, а іноді їздила разом із ним. А мати перед поїздками скликала господинь до кухні, і всі разом пекли печиво, смажили котлети. Машину забивали по самі вінця.

– Було соромно перед хлопцями: я возив допомогу, а вони залишалися там. Мені хотілося бути з ними, – зізнається Богдан.

ДРОНИ, МІНИ ТА ПОБРАТИМИ

Декілька разів він приходив до ТЦК. Не брали. Коли змінилося законодавство, і зняли статус «Обмежено придатний», не чекаючи повістки, вкотре пішов до ТЦК. Пригадує, що коли рідні дізналися про це, почув слова підтримки: «Ми знали, що ти підеш. Але не знали коли». Потрапив він у Центр розмінування 143 ОНТЦ «Поділля», де вивчився на сапера. Навчання, злагодження та ротація на схід.

– Я сам із села Гуменці. Досить сентиментальний. Момент, коли ми виїжджали колоною і проїжджали поворот додому, неабияк зворушив. Усвідомлював, що деякий час мене не буде, і точно не знав, повернуся чи ні, – зізнається військовий.

Але думати про погане часу не було. Та й побратими не давали. Командиром групи був досвідчений сапер Андрій. Хлопці називали його «Кремінь»:

– Ми їхали вперше, не мали бойового досвіду, але Андрій нас неабияк підтримував. Коли ставив завдання, завжди дослухався до думки кожного: «А як би ви зробили?». Це мотивувало страшенно.

Першим їхнім завданням стало прикриття позицій під Торецьком. Дорога до місця висадки – ще те «сафарі».

– Горить, гупає, вибухає. Мокрі долоні. І спокійний голос Андрія: «Не переживайте. То гупає не по нас. Усе буде добре».

Нічка видалася драйвовою. Богдан пригадує, що більше лягали, ніж працювали:

– Коли відпрацювали і поверталися, Андрій запитав: «Ну що, нормально?». Ми киваємо. «Я ж казав, що все буде добре. І так буде всю ротацію». Андрій завжди йшов першим. Не було такого, що ви йдіть, а я тут зачекаю. За ним, як за кам’яною стіною.

Згодом, як пригадує сапер, навчилися розрізняти прихід-­вихід, слухати небо, а околиці Торецька обійшли з усіх боків. Основне завдання групи – мінування та інженерне прикриття позицій. Але доводилося роз­міновувати, зокрема розтяжки та недетоновані FPV-дрони, які прилітали на позиції до інших підрозділів:

– Коли хлопці викликають, час іде на секунди. Коли чуєш від них: «Воно пищить. Пропелери крутяться. Ми не знаємо, здетонує чи ні», ти вже мчиш і тримаєш із ними постійний зв’язок. Було таке, що в одному підрозділі – не буду називати – двічі на день прилітало FPV. І не вибухало. Ми приїжджаємо, а воно у стіні бліндажа або в землі. Хлопців врятувала ікона та сильна молитва.

Відчув Богдан на собі «обіцянки» великоднього перемир’я. Із побратимом «Вегасом» отримали завдання із зірочкою. У повному екіпіруванні та з мінами подолали 24 км під обстрілами, в обхід дронів. Жартували, що росіяни новин не читають, бо бахкало потужно. Зізнався, що завдяки фізичній формі допо­магав побратиму нести спорядження, коли той уже не міг. Повертаючись, зайшли до бійців суміжного підрозділу:

– Хлопці вибігли нам назустріч, ділилися водою, їжею. Уявіть, їм самим там непереливки, із логістикою проблеми, а вони діляться останнім. Це і є військове братерство. Кожен думає не за себе, а як допомогти іншому. І ти розумієш: правиль­но ми воюємо. Є з ким. Є за кого.

Складним етапом ротації стало поранення командира. Богдан розповідає, що Андрій, отри­мавши завдання доправити хлоп­цям на позиції воду, їжу, боєприпаси, вирішив їхати один. FPV-шники активно працювали на тому напрямку, тож не хотів нікого наражати на небезпеку. Він усе доставив хлопцям, а коли повертався і від’їхав недалеко, на нього вже чатував ворожий дрон. Гучний вибух. На допомогу прибігли хлопці. Витягнули, надали першу допомогу, скоординували виїзд.

– Ми, коли дізналися про поранення, одразу ж поїхали до командира. Він тримався, і це вже підбадьорювало. Мене Андрій призначив тимчасово виконуючим обо­в’язки. Було страшно і відповідально. Коли отримували завдання із зірочкою, старався сам туди йти. Якось легше було морально, – каже боєць.

ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ – НОВА БОРОТЬБА

Нині Богдан готується до нової ротації. Постійно вчиться, вишукує нову інформацію, говорить із хлопцями з інших підрозділів. Опановує нові технології, адже війна модернізується. Каже, що триматися у строю надихає Україна та побратими:

– Усе, що ми пережили за роки історії, і те, що проходимо нині, – це виклики, які загартовують. І ми вистоїмо.

Коли йдеться про тих, хто уни­кає служби, Богдан не критикує. Але переконаний, що готуватися має кожен:

– Немає грошей на спортзал? Під­лога, пляшка води – і вперед. Почни з 20 віджимань. І не зупиняйся. Страшно всім. Але й боротися є заради кого всім.

Хоча війна ще триває, Богдан мріє про повернення до тренерської роботи, де вже має чемпіо­нів Європи серед підопічних. Водночас не виключає, що після Перемоги хоче допомогти країні з очищенням від небезпечних мін і розмінуванням.

– Після війни хочу зробити все, щоб наша земля була безпечною. Ми заслуговуємо на мир.

І таки настане час, коли Богдан зможе спокійно дивитися, як його голуби злітають у мирну небесну блакить.

Відділення комунікацій 143 ОНТЦ «Поділля».