ВІДКРИТІ СЕРЦЯ, ЯКІ ДАРУЮТЬ ТЕПЛО ДІТЯМ

17 вересня – День усиновлення

Учора, 17 вересня, в Україні відзначали День усиновлення. У такі дні особливо хочеться говорити про історії, які зі­грівають душу. Про людей, які відкривають свої серця, щоб дарувати тепло і любов тим, хто цього найбільше потребує, – дітям. Саме такою історією з «ПОДОЛЯНИНОМ» поді­лилася сім’я кам’янчан Валерія та Ілони ДРОЗДІВ, які стали першою патронатною сім’єю у Хмельницькій області. Пат­ронат – це не просто тимчасовий прихисток. Це простір, де дитина, яка потрапила у складні життєві обставини, отримує підтримку, догляд і турботу, поки її батьки вирішують свої проблеми, або ж поки їй шукають нову постійну родину. Під час розмови із сім’єю Дроздів було видно, як світяться їхні очі, коли розповідають про своїх дітей. За їхніми словами, найважливіше в цій справі – безумовна любов.

– Кожна дитина, яка приходить до нашого дому, несе свій біль. Наше завдання – допомогти їй знову повірити в дорослих, відчути себе в безпеці та отримати теп­ло, якого їй так бракувало, – ділиться пані Ілона.

А Валерій додає, що це взає­мозбагачуючий процес:

– Ми даємо дітям стабільність, а вони наповнюють наше життя радістю, новими відкриттями і сміхом. Це велика відповідальність, але й велике щастя. Ти бачиш, як дитина, яка була замкнутою, починає відкриватися, малювати, розповідати про свої мрії. Це найцінніше, що може бути.

ВІД СУМНІВІВ ДО ПОКЛИКАННЯ

– Пані Ілоно, ви стали пат­ронатною сім’єю 5 грудня 2022 року. Як виникло ба­жання зробити такий відпо­відальний крок?
– У нас завжди були мрії усиновити чи взяти під опіку дітей. Навіть думали замахнутися на дитячий будинок сімейного типу, щоб допомогти більшій кількості діток. Обидвоє це бажання мали завжди. Траплялися навіть такі періоди, коли в мене було більше бажання, і я про це говорила, а коли вже «згасала», то Валерій про це починав говорити. У нас тривав такий баланс. Постійно були ці думки, були якісь перешкоди, але бажання залишалося. А на початку війни ми зрозуміли, що настав час, немає як тягнути. Знали, що будемо тут і залишимося, щоб бути корисними Україні, особливо в такі важкі часи для держави.

– Як саме ви до цього готува­лися?
– Ми ж багато років про це дума­ли. Ходили до керівниці служби у справах дітей Кам’янець-Подільської міської ради Лілії БЕВЗ, спіл­кувалися щодо створення прийомної сім’ї. Вона розповідала і попереджала про труднощі шляху. Я розумію, що вона нас так готувала, перевіряла, чи справді ми готові до такої відповідальності.

Удруге, коли ми до неї прийшли з цією самою метою, Лілія Едуардівна побачила, що нас не злякали ймовірні труднощі, й сказала: «Я вас бачу в патронаті». Ми про цю форму опікунства знали. Але тоді для нас це було взагалі «ні». Як це: взяти, погратися, віддати? Точно не наша історія. Бо ми слухали зі своєю «шорою», вважали це не нашим. Хоча тепер розумію надзвичайну важливість патронату. Якщо хтось має бажання допомогти дітям і не знає, яку форму обрати, то сто відсот­ків варто обрати патронат. Це гарний спосіб випробувати свої сили. І це тимчасово. Якщо виявиться, що ти не маєш сил упоратися, то будеш знати, що не зобов’язаний до 18 років тягнути дітей або віддавати назад і спричиняти їм ще більше травм у житті.

Дітей, які потребують допомоги, дуже багато. І ми отримали можливість, як і хотіли, допомогти якомога більшій кількості дітей. Бо ж навіщо дитячий будинок сімейного типу чи прийомний? Щоб узяти багато дітей відразу і всім допомогти.

Якраз патронат – просто шанс справді допомогти багатьом діткам за короткий термін. І я тепер розумію, що ця форма дуже корисна і державі, і дітям. У період патронату потрібно з дітьми бути пліч-о-пліч, бути підтримкою. Можна не грати роль батьків, а стати справжніми друзями для цих дітей.

ЖИТТЯ БЕЗ РОЖЕВИХ ОКУЛЯРІВ

– Які найбільші труднощі виникали на початку цього шляху? Що виявилося найскладнішим, а що найприємнішим?
– Найскладніше – це те, що діти зранені, з деструктивних сімей, із важким життєвим досвідом. Трапляються дуже складні випадки, і треба усвідомлювати, що не буде «легких» дітей. Якщо нормальна сім’я потрап­ляє в якийсь складний період, їм на допомогу приходять родичі, й діти не мусять блукати по світу. А діти, які виховуються в нас, вже мають життєвий досвід, як на 20-30 років. І у свій юний вік уже бачили все, вони знають усе, хоч і до кінця не розуміють… Але вони вже з таким ось «бекграундом». Ми готувалися до гіршого, бо розуміли, що треба буде працювати без рожевих окулярів, але все одно сподівалися на краще.

– Чи підтримуєте зв’язок із біо­логічними батьками цих дітей?
– Так, у певний період, на по­чатку. Це робиться для того, щоб сім’я залагодила свої проблеми. Але, якщо справа йде до позбавлення батьківських прав, то, звичайно, виникає потреба обмежити спіл­кування, – розповідає Ілона ДРОЗД. – Здебільшого рідні самі не йдуть на контакт із дітьми і в усіх ба­чать ворогів – і в нас, і у службі, яка їм допомагає, робить багато доб­рого для них, і в побуті, і в пси­хо­ло­гічному плані також.

– А що було найприємнішим під час виховання?
– Бачити результат: як дитині повертається дитинство.

– Скільки потрібно часу, щоб дитина адаптувалася, повернулася в дитинство, на яке заслуговує?
– По-різному, – відповідає пан Валерій, – у діток нашої патронатної сім’ї вже через два-три місяці помітні зміни, вони просто починають розквітати. Діти приходять перелякані, дивляться спідлоба, бояться, остерігаються… А потім розправляють плечі, погляд стає впевненим і рішучим, починають щось планувати і мріяти.

– Як довго дітки перебувають у вашій родині?
– Загалом діти в патронатних сі­м’ях мають перебувати три місяці, а в окремих випадках можливе продовження. Перша дівчинка була в нашій родині рік і чотири місяці. Хоча б мала – лише півтора місяця, бо мама обіцяла дитині: «Я все виправлю і тебе заберу». Проте через рік і чотири місяці біологічну маму позбавили батьківських прав, і родичі оформили опікунство над дів­чинкою.

– А після того, як вони повертаються до своїх сімей, у вас уже зв’язок припиняється?
– Періодично підтримуємо зв’язок, не хочемо дуже нав’язувати­ся. Загалом наше спілкування залежить від ініціативи вихованців. Та ми завжди відкриті для спілкування. А так стараємося не сумувати, не «травмувати» дитину і не заважа­ти тим людям, які опікуються нею.

ТЕПЛО, ЯКЕ ЛІКУЄ РАНИ ДИТИНСТВА

– Пане Валерію і пані Ілоно, скільки у вас власних дітей?
– Троє, – відповідає сім’я Дроз­дів.

– Як ваші діти сприймають нових членів сім’ї?
– Попередньо ми вели діалог, хотіли почути їхню думку. Коли почали готуватися активніше, наші діти були дуже емпатичні. Вони розуміли, що хлопчики та дівчатка, які будуть із нами жити, такі самі дітки, як і вони. Проте труднощі, звичайно, є. Діти, які до нас приходять, мають травматичний досвід, який робить їх «колючими». Є період адаптації. Є психологи, які допомагають. Служба наша теж працює класно.

– Нині в дітей плюс-мінус однаковий вік?
– Так. Якраз нашій десять, і дів­чинці, яку ми взяли на патронат, десять, і молодшій нашій – вісім. Вони фактично всі разом граються, всім діляться.

– Можливо, з’явилися якісь спільні хобі чи нові захоплення?
– Для цих дітей усе нове. Вони хапаються за все. Їм усе цікаво – і на малювання, і в театр… Оскільки наші діти активно відвідують різні гуртки, малеча також із задоволенням бере із них приклад і відвідує різні секції тощо. Ми допомагаємо дітям відкривати та розвивати свої таланти.

– Чи є у вас сімейні традиції?
– Звичайно. Серед наших традицій обов’язкова спільна сімейна вечеря. Говоримо, як минув день, що турбувало, що порадувало. Діти починають навперебій говорити, розповідати про свої досягнення, мрії та плани. Такі вечори об’єднують нас, роблять родину ще міцнішою. Ще одна традиція: неділя – це день для сім’ї. Ми – католики, йдемо на службу, а після цього якась двіжуха з дітьми. Зазвичай це кіно, кафе, дитячі розважальні центри, поїздка за місто, річка, ліс або, як мінімум, піца чи шашлик удома.

– Чи плануєте продовжувати цю діяльність?
– Звичайно. Ми вже трошки втягнулися, звикли до обов’язків. Поки сили є – працюємо.

– А що б порадили тим, хто задумується над патронатом?
– Якщо справді відчуваєте, що можете допомогти і готові до цього, пробуйте себе в цій сфері. Адже це просто діти, на долю яких, на жаль, випали складні життєві обставини. І саме патронатні вихователі допоможуть пережити складний момент в їхньому житті та підтримати. Тож, якщо ви готові повернути своє життя в таке русло, звертайтеся до служби у справах дітей. Ви не залишитеся наодинці з проблемами, з якими прийдуть діти, служба створює міждисциплінарну команду, в яку залучають усіх необхідних фахівців. Це працівники поліції, школи, соціальні працівники, медики та ті, хто може допомогти в кожному окремому випадку. Патронатний вихователь також є повноцінним членом команди, і всі разом працюють над тим, щоб допомогти батькам змінити стиль життя, через який діти не могли з ними проживати. Однак, якщо батьки не йдуть на контакт зі спеціалістами, не хочуть змінювати своє життя, тоді фахівці вживають заходи щодо позбавлення їх батьківських прав і шукають для дитини іншу постійну сім’ю. Патронатні вихователі не залишаються сам на сам зі своїми острахами чи негараздами – є велика команда, яка спільно ухвалює рішення і допомагає дітям. Тож не бійтеся відчиняти двері ваших сердець та осель дітям.

ДИТЯЧІ СЕРЦЯ ЗЦІЛИТИ МОЖЛИВО!

В Україні існує декілька форм сімейного виховання для дітей, які залишилися без батьківського піклування, кожна з яких має мету та особливості. І щоб детальніше дізнатися про це, ми поспілкувалися з керівницею служби у справах дітей Кам’янець-Подільської міської ради Лілією Бевз.

– Найгуманнішою формою влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, є усиновлення. Адже усиновлена дитина набуває всіх прав, які має біологічна дитина в сім’ї. Вона отримує прізвище батьків, спадкові права та інші привілеї, – розповідає Лілія Едуардівна. – Часто потенційні усиновлювачі мають певний «ідеал» дитини – конкретну стать чи вік. Однак важливо пам’ятати, що діти, яким 15 чи 16 років, також потребують родини, відчуття захищеності та любові. Вони заслуговують на шанс бути прийнятими в сім’ю.

– Якою є ситуація з усиновленням у нашій громаді?
– Діти, від яких відмовляються при народженні (їх не так багато, але останнім часом є), одразу потрапляють у сім’ї для усиновлення. Відсоток дітей, охоплених сімейними формами виховання (не лише усиновленням, а й іншими), в нас досить високий – 95%.

– Пані Ліліє, які ж головні відмінності між усиновленням і патронатом?
– На відміну від усиновлення, патронатна сім’я – це форма тимчасового влаштування для дітей, які мають батьків, але опинилися у складних життєвих обставинах. Це не стосується дітей-сиріт. Дитина може перебувати в патронатній сім’ї, поки соціальні служби працюють з її біологічною родиною, щоб допомогти подолати проблеми. Термін перебування дитини в такій сім’ї починається від трьох місяців, але може бути продовжений. Патронатна сім’я надає дитині комплекс заходів, спрямованих на її розвиток: навчання, оздоровлення та забезпечення кращого рівня життя. Це, по суті, оплачувана робота, де патронатні вихователі, обов’язково з помічником, виконують свою місію. Держава надає як оплату праці, так і соціальну допомогу на утримання дитини.

– Яким є досвід Хмельниць­-кої області та Кам’янця-Подільського, зокрема, у створенні та функціонуванні патронатних сімей?
– Із 2021 року функція створення патронатних сімей була передана службі у справах дітей. Із того часу в Кам’янці-Подільському були створені перші у Хмельницькій області дві патронатні сім’ї. Наразі в усій області їх понад 30. Попри те, що на початку повномасштабне вторг­нення внесло корективи, ситуація з часом стабілізувалася, і процес почав активно розвиватися. Патронатні сім’ї надзвичайно допома­гають дітям, які опинилися у складних життєвих обставинах. На прикладі наших кам’янецьких сі­мей Дроздів і Вільчинських видно, що вихователі віддають серце і душу, щоб допомогти дітям. Вони настільки скрупульозно використо­вують ті знання, які їм дали в обласному центрі соціальних служб для сім’ї та молоді під час курсів, вони настільки глибоко вникають у проб­лему дитини, що просто витя­гують їх із тих складних обставин. Але і часто обставини складаються так, що діти залишаються в цих сім’ях не на заплановані декілька місяців, а на рік і більше, оскільки їхні батьки не долають свої проблеми, і в результаті їх позбавляють батьківських прав. У таких випадках патронатні вихователі допомагають дитині пройти через цей важкий період. Вони використовують усі знання, здобуті на курсах, щоб витягнути дитину із травматичних обставин.

– Хто може стати патронатним вихователем чи усиновлювачем?
– Міська служба у справах дітей закликає всіх, хто готовий допомогти дітям, розглядати різні форми сімейного виховання, бо, крім усиновлення та патронату, існують й інші форми сімейного влаштування дітей. Наприклад, опіка/піклування – це влаштування дитини в сім’ю родичів, друзів або знайомих; прийомна сім’я – це сім’я, яка бере на виховання від однієї до чотирьох дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування, а ще дитячий будинок сімейного типу – велика сім’я, де виховуються не менше як п’ять дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування. Це робота оплачувана, і так само надається державна соціальна допомога для дитини, яка опинилася у складних життєвих обставинах.

Сюзанна СИРОТЮК.