«ВІЙНА НЕ ЗАКІНЧИЛАСЯ. МИ ПРОДОВЖУЄМО ВИКОНУВАТИ ЗАВДАННЯ»

1 жовтня – День захисників і захисниць України

Анастасія звикла до запа­ху пилу, до мишей у рюкзаку, до звуку сирен замість дзвінка будильника. У 18 ро­ків уклала контракт із ЗСУ. У 24 – тримала зв’язок під час оборони Київщини після повномасштабного вторг­нення. Сьогодні вона – ка­пітан і займається впрова­дженням бойового досвіду у військову освіту. За роки служби пройшла польові умови, командування підрозділом, втрати, зна­йшла любов і бойову собаку на кличку Терра. Її іс­то­рія – приклад того, як жін­ки в ЗСУ не просто служать, а формують нову якість української армії.

АРМІЯ – ДЛЯ ЖІНКИ

– Що спонукало стати частиною ЗСУ?
– Ще 2014 року, коли мій батько поїхав на схід України виконувати завдання, я з тривогою слідкувала за розвитком подій. Тоді навчалася в К-ПНУ ім.Івана Огієнка. Але з часом усвідомила, що офісна робота не для мене. За­цікавилася службою за контрактом. Батько спочатку був проти, казав, що армія не для жінки. Але я вперта, тож вирішила спробувати. У 18 років, після завершення першого курсу університету, перевелася на заочну форму на­вчання, уклала контракт і пішла служити.

– Що було найважче під час навчання військовій справі?
– Я займалася спортом, тому фізичні навантаження мене не лякали. Навпаки, подобалися армійська дисципліна, чіткий порядок і виклики. Пройшла курс молодого бійця без жодних поблажок, а згодом вивчилася на зв’язківця. Періодично проходила ще декілька етапів навчання. Зокрема, курс лідерства, куди був досить жорсткий відбір. 2021 року вступила до Військового інституту телекомунікацій та інформатизації ім.Героїв Крут. Туди був шалений конкурс – з усієї України обрали лише 20 кандидатів із різних родів військ. Я пів року готувалася до вступу: не злазила з бігової доріжки, підтягувала знання, проходила психологічні тести, фізичні нормативи. І вступила.

ЗВ’ЯЗОК, ЩО ТРИМАЄ ФРОНТ

– Насте, повномасштабне вторгнення Ви зустріли на Київщині? Який епізод із тих подій залишив найглибший слід у пам’яті?
– Я жила на зйомній квартирі зі своєю подругою, з якою разом навчалися. Прокинулися від вибуху. Прилетіло в будинок навпроти. Швидко взяла себе в руки, прихопила необхідні документи. Була впевнена, що зможу ще повернутися по речі. Але повернулася тільки через місяць.

Коли з подругою вийшли у двір, все навколо горіло, люди бігали в паніці. А в моїй голові був чіткий алгоритм дій: захищати свою країну. Я потрапила до першого сектору оборони Києва. Мене призначили заступницею командира. Працювала з генералом, який очолював сектор. Щойно ми заїхали, буквально через дві години – перша нарада. Моє завдання – організований і стабільний зв’язок по всьому сектору. Без помилок, без затримок. Зв’язок у той період – критично важлива річ. Це був безперервний процес: постійно їздили, налаштовували, підключали кожну позицію. Телефони працювали нестабільно. Одного разу після обстрілу ми повністю втратили зв’язок на дві доби. Мої батьки не знали, чи я жива.

Бувало, що і по дві доби не спала, весь час на ногах. Ми жили у підвалі. Пил, бруд, очі постійно сльозилися, дихати важко. Не завжди був час поїсти, я схудла до 45 кг. Це був колосальний стрес, але водночас – максимальна концентрація. Бо війна тривала, і треба було тримати зв’язок. Так пробіг перший місяць війни, а далі, за розподілом, я потрапила в одну з інженерних бригад.

СИГНАЛ – СИЛЬНИЙ. КОХАННЯ – СТАБІЛЬНЕ

– Як там зустріли?
– Після служби в Києві мене призначили начальницею по­льового вузла зв’язку батальйону. Я приїхала вже з певним бойовим досвідом, заряджена, мотивована, готова працювати. Спочатку хлопці мене сприйняли з недовірою, мовляв, маленька, худенька дівчинка… Але поступово вдалося здобути довіру та повагу. Не забарилася наша перша ротація. Ми працювали на запорізькому напрямку – супроводжували інженерні підрозділи, які виконували завдання з розмінування, просування техніки, організації позицій. Наша відповідальність – зв’язок. Без нього не може працювати жодна інженерна група.

Там пощастило зустріти коман­дування, зв’язківців армійського корпусу, які навчили мене працювати в бойових умовах. Вони мали величезний досвід і ділилися ним: «Чого не знаєш – навчимо. Завдання мають бути виконані – разом зробимо все». У підпорядкуванні в мене було спочатку вісім зв’язківців. Переважно старші чоловіки – 40-50 років. Обов’язків було дуже багато. Було складно, відповідально, виснажливо, але тоді я максимально виросла як спеціаліст і командир. І саме в цей період життя зустріла майбутнього чоловіка. Він – сапер. Як і я, уклав конт­ракт у 18 і відтоді служить. Перед черговою ротацією ми одружилися.

– На ротацію вже поїхали як подружжя?
– Так. На Харківщині я також ор­ганізовувала зв’язок. У порівнянні із Запоріжжям, харківський напря­мок видався трохи легшим. На Запоріжжі було більше інтенсивних виїздів, більше обстрілів, активно використовувалися дрони. Харківщина сприймалася інак­ше ще й тому, що поряд був чоловік.

ТРАНСФОРМАЦІЯ ДОСВІДУ В НАВЧАННЯ

– Насте, нині Ви продовжуєте службу в навчальному центрі. Чим займає­теся?
– Після Харківщини перевелася в навчальний центр. Це рішення далося болісно, адже хлопці стали для мене як родина. Ми пройшли разом стільки всього – й обстріли, й виїзди, й нелегкі завдання. Чоловік залишився в інженерній бригаді й досі виконує завдання на харківському напрямку. Я працюю над інтеграцією бойового до­свіду в навчальний процес – це справді важлива й цікава частина роботи. Ми не просто слухаємо, ми систематизуємо знання, аналізуємо їх і впроваджуємо в освітні програми. Робота фізично легша, ніж у бойових умовах, але вона творча, інтелектуально насичена. Треба багато писати, шукати, перевіряти інформацію та узагальнювати. В чомусь це навіть нагадує журналістику, бо час­то працюємо з текстами, описами ситуацій, аналітикою. Наш начальник мотивує просто: «Війна не закінчилася. Ми продовжуємо виконувати завдання і робити все, щоб ворог не просунувся далі».

– Що допомагало триматися у важкі моменти?
– Думки про рідних. Я хвилювалася за батьків, особливо за їхнє здоров’я. Але ще більше відчувала, як вони хвилюються за мене. Ми спілкувалися рідко, переважно коротко: «Доїхала. Все добре. На новому місці». Водночас рідні стали для мене справжнім надійним тилом. Мама через знайомих волонтерів передавала нам ліки, павер­банки, спальники, навіть генератор, який необхідний для роботи зв’язку. Відчуття сімейної єдності, підтримки, згуртованості – це те, що не дозволяло опускати рук, коли було важко.

– Що б Ви сказали дівчатам, які хочуть служити, але вагаються?
– Щоб служити, потрібно мати не лише бажання. Треба бути готовою фізично й психологічно. Бо насправді – це важко. Це може бути життя без води, без світла, в окопі, в підвалі. Є завдання – його треба виконати. Порадила б чесно запитати себе: чи ти внутрішньо готова до цього? Якщо є впев­неність, що зможеш це пройти, і це справді твоє – тоді спробуй. Але якщо є хоч крапля сумніву – краще не йти і обрати іншу професію, де можна реалізувати себе.

БОРІМОСЯ. І ПОБОРЕМО.

– Що найбільше надихає залишатися у строю?
– Мій чоловік з окупованого Бердянська. Я ніколи там не була, але мріємо поїхати туди разом, коли повернемо всі українські території. Ще одна близька для мене людина – моя подруга з Харкова. Ми разом навчалися, проходили важкі періоди на початку вторг­нення і досі підтримуємо зв’язок. Вона не­щодавно перевелася до Харкова. Каже: «Я хочу бути вдома. І я не дозволю, щоб хтось знову зайшов у мій Харків». Це надихає. Надихає і пам’ять про тих, кого вже немає. Дуже багато моїх друзів загинули. Один із них – офіцер, з яким навчалася в Києві. Він був родом із Луганська, з 2014 року захищав Україну. Завжди казав: «Я хочу повернутися додому». Але так і не зміг – загинув 2024-го. І таких історій дуже багато. Тому мусимо боротися до Перемоги.

– Якби могли навчити цивільних од­ній навичці з армійського життя, що б це було?
– Елементарні речі. Починаючи з уміння накласти турнікет. Це базовий навик, який може врятувати життя. Хочеться, щоб кожна людина мала в голові чіткий алгоритм дій: холодний розум, розуміння, що робити у критичній ситуації. Якщо не знаєш, як діяти, то не зможеш допомогти ні собі, ні комусь поруч. Нині обговорюється нещодавня історія в США, коли українку смертельно поранили. Шанс вижити був лише 1%, але навіть той один відсоток можна було б використати, якби хтось спробував зупинити кров до при­-їзду медиків. Але, на жаль, дівчина стекла кров’ю. Треба навчитися не стояти осторонь, а діяти і знати, як це зробити.

БОЙОВА СОБАКА ТЕРРА

– Як відпочиваєте після служби?
– Найбільший мій антистрес – це собака. Її знайшли хлопці на харківському напрям­ку і подарували мені на день народження. Взяли, зав’язали бантик, принесли і кажуть: «Це тобі подарунок!». Я їм: «Та ви що, серйозно? Це ж я тепер відповідальна на все життя». Так у мене з’явилася Терра. Вона пройшла зі мною всю ротацію. І хоч мала масу своїх пригод – то лапу поріже, то ще щось утне, ми з усім впоралися. Вона не лякається вибухів, сирен, така справжня бойова собака. Нині живе зі мною вдома, спить на ліжку. Весела, грайлива. Коли я повертаюся після служби, ми разом гуляємо, готуємо, відпочиваємо.

– Якою уявляєте Україну після Пере­моги?
– Хочеться сказати, що після Перемоги все буде райдужно, красиво й спокійно. Але я розумію: попереду дуже багато роботи. Нас чекає відбудова зруйнованих міст, розмінування територій, відновлення інф­раструктури. Крім того, маємо виховувати нове покоління дітей, які пережили війну або народилися під час неї. Їх треба налаштовувати на майбутнє, щоб вони зростали з розумінням своєї ролі у відновленні краї­ни. Особисто я не уявляю життя деінде. Мені найкраще вдома. Найсмачніші страви – вдома, найзатишніші вулички – рідного міста. І саме тому я хочу бачити Україну сильною, об’єднаною і квітучою. Але для цього нам ще треба багато працювати.

– Що хочете зробити насамперед, коли нарешті настане мирний ранок в Україні?
– Провести час із чоловіком. Нарешті відгуляти наше весілля, яке ми змушені були відкласти через війну, і поїхати у справжній медовий місяць. Ми дуже цього чекаємо. А далі – знову до служби. Я вже майже десять років в армії й не уявляю інакшого життя. Звичайно, в майбутньому хочеться стати мамою. Хочеться, щоб наші діти народжувалися вже в мирній, вільній Україні – сильній і обов’язково щасливій!

Відділення комунікацій 143 ОНТЦ «Поділля».