ВІД ЗАПОРІЖЖЯ ДО ПОДІЛЛЯ: РЕЛОКАЦІЯ БЕЗ ПРАВА НА ПОМИЛКУ

Повномасштабна війна змусила сотні бізнесів залишити рідні міста і шука­-ти безпечніші місця для роботи. Серед тих, хто наважився на релокацію, – виробництво з багатою історією, яке нині працює в Ка­м’янці-Подільському. Про те, як народжувалася ідея переїзду, які були труднощі, та як підприємство живе сьогодні, «ПОДОЛЯНИНУ» розповів керівник ТОВ «Босал Мануфактуринг Україна» Костянтин ПАПАШЕВ.

Костянтин ПАПАШЕВ народився 3 травня 1976 р. Навчався в Запорізькому державному технічному університеті («Автомобіле- і тракторобудування») (1993-1998 роки). Все трудове життя пов’язане із Запорізьким автомобільним заводом (ЗАЗ) – конструкторське бюро, інструментальне виробництво, виробництво компонентів.

НЕ ПРОСТО ВИЖИЛИ, А ВИЙШЛИ НА НОВИЙ РІВЕНЬ

Щойно завітавши на під­приємство, розумієш: тут усе дихає роботою й дисциплі­ною. Серед металевих конст­рукцій, гулу верстатів і запаху щойно обробленого металу ви­рує клопітка робота. Костянтин Олегович провів для нас справжню екскурсію вироб­ництвом. Показав кожен цех, розповів, як з окремих деталей формується готовий виріб, і навіть зупинявся біля конкретних верстатів, пояснюючи, яку роль вони відіграють у загальному процесі. Він говорив із такою захоп­леністю, що ставало очевидно: для нього завод – це не лише робоче місце, а й живий організм, який розвивається, змінюється й щодня підтверджує свою стійкість. І саме під час цієї детальної екскурсії ми перейшли до розмови про найважливіше: як підприємству вдалося вистояти в часи найбільших випробувань, перебудувати виробничі процеси й знайти своє місце на європейському ринку.

– Ми є частиною великої міжнародної групи BOSAL, яка спеціалізується виключно на виробництві вихлопних систем для автомобілів, – розповідає Костянтин Олегович. – Ми фактично є одним із виробничих заводів групи, і нині основна наша діяльність зосереджена на забезпеченні ринку запасних частин у Європі.

– Як з’явився завод в Україні?
– Наше підприємство відносно молоде. Ми були створені 2007 року в Запоріжжі, просто на території Запорізького автомобільного заводу (ЗАЗ). Причиною стала співпраця BOSAL із ЗАЗом: ми виготовляли вихлопні системи для всіх моделей, які тоді випускалися. Це був стабільний контракт, і ми орендували виробничі площі безпосередньо на території автозаводу.

– Що сталося після 2014 року, коли виробництво легкових автомобілів у Запоріжжі зупинилося?
– Фактично ми втратили свій головний контракт. Продажі машин в Україні різко знизилися ще 2011 року, а після початку війни 2014-го завод припинив випуск легковиків. У невеликих обсягах виробляли лише автобуси, зо­крема відомий «ІВАН». Ми залишилися без роботи, тому постало питання про ліквідацію під­приємства.

– Чому BOSAL тоді все ж вирішив зберегти український завод?
– Це було складне рішення. Річ у тому, що вихлопні системи – дуже невигідний товар для перевезення. Вони великі за розміром і відносно легкі за вагою. Якщо звичайна фура бере 20-22 тонни вантажу, то з глушниками – лише близько 12 тонн. Інше місце займає «повітря». Тому транспортувати їх далеко надзвичайно дорого. Саме через це BOSAL зазвичай будує заводи ближче до ринків збуту. І ось у цей час нам вдалося домовитися: замість роботи виключно на конвеєр ми почали виготовляти вихлопні системи для ринку запасних частин у Європі.

– Як саме тоді вдалося не зачинитися та продовжити роботу?
– Ми тоді справді стояли перед викликом – роботи на конвеєри фактично не було. Але вдалося домовитися з нашим власником. Крім того, що він є великим постачальником продукції безпосередньо для автовиробників, ще й має потужну активність на ринку запасних частин у Європі. Ми переконали його: якщо в нас немає роботи під заводські замовлення, то дайте нам можливість працювати з тією продукцією, яку компанія продає у вільний обіг для заміни в ході експлуатації. І крок за кроком почали перетягати ці замовлення в Україну. Це дозволило нам утримати колектив, адаптуватися та знайти нову модель розвитку.

– Які зміни це принесло для компанії?
– Для нас це була велика транс­формація, – стверджує керівник ТОВ «Босал Мануфактуринг Україна» Костянтин ПАПАШЕВ. – Якщо раніше працювали виключно під завод і фактично випускали продукцію лише для трьох моделей автомобілів, то тепер ситуація зовсім інша. Сьогодні ми виготовляємо близько півтори тисячі найме­нувань «глушників». Це величез­-ний стрибок у різноманітнос­ті продукції. Я не люблю відповідати на за­питання «До яких саме автомобі­лів ми виробляємо глушники», бо асортимент настільки широкий, що охоплює більшість європейських моделей. Звичайно, ми не покри­ваємо всі ринки: наприклад, амери­канські бренди, які рідко представлені в Європі, або китайські автомобілі – це не наш сегмент. Але по європейських марках ми робимо левову частку того, що є на ринку.

– На які ринки нині орієнтує­теся?
– Якщо бути точним, то 87-90% продукції за останній рік реалізуємо за межами України. Ми поста­чаємо вироби в мережу нашого власника, а він уже розповсюджує їх і займається продажем. Головними ринками збуту є Німеччина та Франція – вони вибирають більшу частину нашої продукції. Далі йдуть країни Бенілюксу (Бельгія, Нідерланди, Люксембург), а також ринки Північної та Центральної Європи: Польща, Чехія, Словаччина, част­ково Балкани. Тобто ми сьогодні не просто вижили, а змогли вийти на новий рівень експорту і стати час­тиною великої міжнародної логістики автозапчастин.

«ПРАЦЮВАТИ В ЗАПОРІЖЖІ СТАЛО ВКРАЙ ВАЖКО»

– Коли ж виникли думки про релокацію підприємства?
– Перші думки про можливий переїзд виникли ще у 2019-2020 роках. Тоді стало зрозуміло, що спів­праця із Запорізьким автозаводом фактично завершується, а виробницт­во дедалі більше орієнтується на єв­ро­пейський ринок. Ми почали розглядати варіанти Західної Украї­ни – Львівську, Волинську та Закарпатську області. Проте високі ціни на землю та дефіцит робочої сили не дали змоги реалізувати ці плани. До ідеї релокації ми повернулися після початку повномасштаб­ного вторгнення в лютому 2022 року. Працювати в Запоріжжі стало вкрай важко: безпекові ризики, проб­леми з постачальниками та логістикою фактично паралізували діяльність.

– Як довго тривав переїзд заводу?
– Він тривав лише 8 тижнів, тобто два місяці. Це надзвичайно швидко, навіть для заводу нашого масштабу. За міжнародними стандартами так робити не можна – нормальний процес триває рік і більше, адже треба готуватися, пла­нувати, реалізовувати поетапно. Наш бельгійський власник спер­шу взагалі не вірив у можливість такого переїзду, казав, що ми занадто емоційно реагуємо на війну і діємо нерозважливо. Його рад­ники вважали, що завод треба прос­то закрити й забути про виробницт­во на час війни.

– Чому ж Ви все-таки вирішили ризикнути і переконали влас­ника?
– Бо не міг просто залишити під­приємство. Я працюю тут із 2007 року, фактично з моменту створення заводу, і вклав у нього частину життя. Для мене це не лише бізнес, а справа честі. Власник навіть пропонував мені їхати до Бельгії – мовляв, я для нього цінний ресурс, він знайде мені місце на іншому заводі. Але я наполіг на релокації. Сказав: якщо він дасть дозвіл, я зроб­лю все можливе, аби завод працював далі. І нам вдалося його вмовити. Він не вірив, що вийде, але все ж сказав: «Спробуй».

ЛОГІСТИКА МУЖНОСТІ

– Пане Костянтине, як саме відбувався процес релокації?
– Ми діяли у «військовому ре­жимі». Спершу відрядили в Кам’янець-Подільський перший десант працівників, поселили їх у хостелах. Вони готували територію під ви­робництво, а паралельно в За­поріжжі розпочали демонтаж. Через чотири тижні після початку переїзду я вже випустив у Кам’янці першу продукцію, ми перенесли сюди зварювальну дільницю. Тобто одночасно завод ще працював у Запоріжжі, але частково вже запускався в Кам’янці.

– Які масштаби мав цей переїзд?
– Це була колосальна логістика: 120 вантажівок і 12 залізничних вагонів. Держава допомогла із залізницею в межах програми релока­ції – так ми перевезли найбільш важ­ке обладнання. Все інше – машини, дільниці – перевозили фурами. Загалом вивезли все, що мали.

– Чому саме Кам’янець став тим місцем, куди ви вирішили переїхати?
– Вибір на користь Кам’янця-Подільського виявився майже випадковим. Їдучи у справах до Чернівців через Хмельницький, ми побачили вільні виробничі площі в Кам’янці й домовилися про оренду. Це стало вирішальним моментом.

– Чи вдалося перевезти весь персонал із Запоріжжя, чи до­водилося набирати нових працівників тут? Як відбувалася адаптація команди на новому місці?
– Нам вдалося перевезти до Ка­м’янця близько чверті колективу із Запоріжжя. Саме це дало змогу так швидко відновити роботу. Разом із підприємством переїхали близько 50 родин працівників. Згодом до ко­лективу долучилися місцеві мешканці та переселенці з інших міст. Із 1 січня 2023 року ми офіційно за­реєстрували підприємство в Ка­м’ян­ці-Подільському, ставши платниками податків. За дев’ять місяців 2025 року до бюджету Кам’янця сплачено 9 мільйонів 568,8 тисяч гривень. У середньому по 1 млн 063,2 тисячі гривень у місяць. Нині підприємство орендує найбільший цех на території заводу «Електрон». Загальна виробнича площа сягає 15 тисяч квадратних метрів. За мірками запоріжців, це швидше невелике підприємство, однак у Кам’янці воно виглядає доволі масштабним – тут працюють близько двох сотень людей. Колектив поступово облаштовує територію під свої потреби, і це вимагало чимало зусиль. Власними силами доводять усе до ладу: від ре­монтів до створення зручних побутових умов. Для працівників навіть відкрили простору їдальню, де мож­на комплексно пообідати. Вартість харчування становить 120 гривень, з яких левову частку – 100 гривень – компенсує підприємство. Це ще одна маленька, але важлива деталь турботи про людей, які фактично стали серцем заводу.

«КАМ’ЯНЕЦЬ СТАВ ДЛЯ МЕНЕ КОМФОРТНИМ МІСЦЕМ»

– Костянтине Олеговичу, як Вам живеться в Кам’янці? Чи відчуваєте себе вже як удома?
– Знаєте, це не звучить гучно. Я вже декілька років кажу, що ми – кам’янчани. Хоча маю друзів і колег у Запоріжжі, які досі мріють, що війна закінчиться, і ми повернемося назад. Але я чесно відповідаю: не бачу обставин, за яких перевіз би завод назад. Для мене цей переїзд був шляхом в один кінець, і без негативу в цьому. Кам’янець мені дуже сподобався. Спершу ми хвилювалися, що місто невелике, бо після майже мільйонного Запоріжжя воно здавалося дуже маленьким. Але ці страхи виявилися марними. Навпаки – мені у великі міста їздити навіть важко, відчуваю, що втомлююся від перевантаження. Кам’янець для мене став комфортним місцем.

– Чи не бракує Вам чогось із життя у великому місті?
– Загалом – ні. Тут є все необхідне. Можливо, декількох великих магазинів, але це не проблема: годину дороги – і я вже у Хмельницькому чи Чернівцях, півтори – у Він­ниці чи Тернополі. Для нас, хто звик у Запоріжжі долати 25 кілометрів щодня лише до роботи, ці відстані взагалі не відчуваються. А тут за 10 хвилин можна дістатися будь-куди в місті. І ще одна велика перева­га – повітря. Після Запоріжжя, де небо було кольорове від промисловості, Кам’янець здається казково чистим.

– А як щодо природи? Ви ж виросли біля Дніпра.
– Так, ми дуже хвилювалися, що тут не буде річки. Дніпро для запоріжців – це святе. Але коли приїхали сюди й побачили Дністер, були приємно здивовані. Він виглядає не набагато меншим за Дніпро, особ­ливо біля Дністровської ГЕС. Для нас це стало відкриттям. У перший рік ми майже щотижня їздили в різні місця біля річки, відкривали нові мальовничі локації.

– Як переїзд вплинув на Вашу родину?
– Донька – програмістка, працює у великій міжнародній компанії. До війни мала офіс у Києві, після початку повномасштабного вторгнення її перевели у Краків, де вона й залишилася. Син із нами, працює на заводі, керує однією з дільниць, паралельно продовжив навчання вже тут, у Подільському державному університеті. Дружина Вікторія багато років очолювала службу якості на підприємстві, але цього року вирішила піти у довгострокову відпустку. Вона дуже багато зробила під час переїзду, фактично була моїми очима в Кам’янці, коли я ще постійно їздив між містами. Ми купили приватний будинок у Слобідці-Кульчієвецькій і хочемо від­чути справжнє життя «на землі». Завжди жили у квартирах, тому це для нас новий досвід.

Сюзанна СИРОТЮК.