ОДИН ІЗ «ТИСЯЧІ НА ТИСЯЧУ»

Йому 34. Його позивний – «Тихий». До війни працював на заводі. 2021-го уклав контракт із ЗСУ та став вогнеметником. Повномасштабне вторгнення зустрів у Маріуполі. У складі вогнеметного підрозділу тримав оборону за міс­то. Потім – три роки пекла в полоні. І віра, що Україна не забуває. Це розповідь Героя, якого росіянам не вдалося зламати. І нині він знову на війні. Добровільно. Ми не називаємо імен, назв військових частин і точних локацій, де тримали «Тихого». Бо наші хлопці досі залишаються в полоні. Пропонуємо читачам спогади Захисника.

ЛЮТИЙ – КВІТЕНЬ 2022 РОКУ. МАРІУПОЛЬСЬКИЙ НАПРЯМОК

25 лютого росіяни завдали удару по потягу в Маріуполі. Нам сказали, що в ньому можуть бути наші офіцери та інструктори, які приїжджали нас навчати. Ми вирушили на допомогу. Наших там не було, але були загиблі цивільні, діти… Маріуполь горів. І то був лише початок.

Найскладніше завдання – вибити з будівлі ТЦК росіян. Цю позицію наші бійці то відбивали, то втрачали. Там засіли снайпер і два кулеметники. Вони зняли двох наших. Ніхто не міг туди підійти. Нам вдалося зайти тунелями під заводом. Я вистрибнув з-за рогу і з одного пострілу ліквідував трьох окупантів.

Вогнемет – ефективна зброя, особливо при штурмі. З перехоплених розмов чули, як окупанти називають «Шайтан труба», особливо кадирівці. Коли вони чули, що на позиції стоять українські вогнеметники, відмовлялися йти. Найбільше врізалося в па­м’ять, як росіяни підірвали драмтеатр. Потім заявили, що там нібито був штаб «Азову». А коли зрозуміли, що це викликало світовий резонанс, почали перекидати провину на ЗСУ, мовляв, театр підірвали українці під час відступу. Тоді я ще раз переконався, як працює російська пропаган­-да, як легко вони перекручують факти, відбілюють свої злочини, навіть коли все очевидно.

Я бачив той драмтеатр. Там були діти. Багато. На даху великими літерами напис «ДІТИ». На асфальті навколо теж. Жодного військового. Але це не зупинило ворога.

Спочатку я був на «Азовмаші», потім нас перевели на «Азовсталь», а далі – на завод імені Ілліча. Там перебували цивільні. Ми намагалися пробити гуманітарні коридори для евакуації цивільних, зокрема на Бердянськ. Але росія­ни розстріляли автобус і заявили, що це зробили українці. Це була ще одна демонстрація того, як вони брешуть на весь світ. На «Азовсталі» я пробув два тижні. У нас не було їжі, ліків, води. Мали на двох одну склян­ку цукру на дві доби. Стрі­ляли собак, щоб вижити. Але коли побачили, що собаки їли людські тіла, – більше не змогли.

Ситуація дедалі погіршувалася. Росіяни знищили всі наші склади з боєприпаса­ми. І я впевнений: координа­ти хтось здавав. Бо не буває так, щоб тільки завезли боєприпаси, і того ж дня туди прилетіло. Наступного разу те саме: тільки доставили – і знову «клацнули». У квітні російська авіація вже працювала настільки нахабно, що почала літати на низькій висоті. Один із літаків вимальовував у небі англійською «HI». У першому батальйоні залишалася одна переносна ракета «Ігла». І цим пострілом той літак збили – він більше не «хайкав». Хоча, звісно, авіація продовжувала працювати.

КВІТЕНЬ 2022 РОКУ: СПРОБА ПРОРИВУ

12 квітня ми пішли на прорив. Щойно виїхали із заводу до мосту, і нас накрили «Сонцепьоками». Хто вижив, роз­билися на групи по шість людей. Пішки проривалися в бік Запоріжжя. Дві групи дійшли до першого кільця оборони противни­ка. Прорвали його, пробиралися ворожими окопами. Але на другому кільці ми потрапили в засідку: дев’ять кулеметників і тридцять піхотинців. Намагалися проскочити праворуч, ліворуч – безрезультатно. Тих, хто намагався бігти назад, розстріляли…

Нам наказали вийти на середину поля. Я тоді подумав: зараз розстріляють. Сказали кидати зброю. У мене автомат уже не працював, бо куля влучила в затворну раму, і вирвало коробку. Залишилися дві гранати в рукаві, про які я забув. Наказали повзти до них. Коли наблизилися, вони одразу почали шмонати. Знайшли гранати, звинуватили, що я хотів підірвати всіх. Забрали мій телефон. Подивилися заставку, на якій дружина і двоє синів. Один із них запитує: «Кто это?». Відповідаю: «Сини». А він: «Говори, что это виблядки!». Я відмовився. Він почав бити мене по обличчю. Але я так і не сказав того, що вони хотіли. Після цього підійшов їхній командир, відштовхнув того. І каже ме­ні: «Если бы ты прикрылся своими детьми, я бы тебя лично застрелил. Потому что у тебя не осталось ничего святого».

Потім нам зв’язали руки та очі, вивели до паркана. Поставили в ряд і дали чергу з авто­мата. Я був упевнений, що це кінець. Далі почалися допити і мої поневіряння по російських в’язницях. Спочатку серед нас шукали азовців. Потім не вірили, що ми – водії та кухарі. Справж­ня професія – це смертний вирок. Якби я сказав, що вогнеметник, не знаю, чи залишив­ся б живим.

2022-2025 РОКИ: ПОЛОН

Усюди по етапах жорстка при­йомка. На одній із 30 людей 10 – «200». У Донецькій області існує смертна кара, як у Китаї. Три роки ми ходили «дельфіном»: руки зведені за спиною, зігнуті «плавничком», голова нахилена вниз, очі завжди заплющені. Не можна було ні дивитися, ні розмовляти, ні підіймати голову. Якщо хтось розплющував очі – електрошокери, вівчарки, побої. Били всіх. А потім витягували того, хто «зірвався», ставили перед усіма. І починалося: побиття, приниження, три доби без їжі, дві ночі – без сну. І при цьому всі полонені повин­ні були хором казати: «Спасибо большое, дневальный, за такое отношение».

Лише в одній в’язниці нас не били. Коли нас туди привезли, не було жодної так званої «прийомки». Начальник сказав: «Му­жики, воевать будем на поле бою. Здесь вы – проигравший вариант. Не задалбывайте меня, и я вас не буду».

В інших місцях ми ледь трималися. Не мали права навіть рухатися без дозволу. Прокидалися о шостій ранку і струнко стояли на камеру, посміхалися, щоб було видно зуби. О сьомій ранку в камеру залітав металевий посуд, а ми мали імітувати, що їмо. Перші пів року реально їли лише раз на день. Потім, щоб не вмерли, поча­ли годувати двічі, але їжа – прос­то жах. Ми худнули на очах. До полону я важив 68 кг, вийшов – 48. Нині моя вага – 55. А хлопці, які були по 120-140 кг, скида­ли до 60. Наш Рома важив 90, став 35.

Хочеш сигарету, нормальну миску супу чи хліб? Маєш «підписатися» на злочин: узяти на себе вбивство цивільних або оббрехати побратима. Їсти давали шматочок хліба завтовшки з ніготь і три ложки каші (переважно ячки), залитої водою. Найбільша «пайка» – коли приїжджали російські жур­налісти. Тоді показово нас годували. І на камеру дали листи від рідних. За роки полону я жодного разу із сім’єю не розмовляв.

Після сніданку починалася най­страшніша частина – підготовка до перевірки. Стоїмо, а по тілу хо­лодний піт. Ми знали: ось-ось за­йдуть. Чуємо, як по дверях б’ють дубинкою й кричать: «Хохлы, пид*ры, мы здеся!». Ми знали, що після виходу будемо отримувати удари. Як­-що «пощастить», то електрошокером. А найгірше – током. Саджали, мочили голову водою, кидали каску на неї, дріт від «тапіка» (саморобний генератор стру­му) – один кінець на вухо, інший – на палець. І крутили. Втрачаєш свідомість майже одразу.

Був у них ліхтарик, схоже, з ультрафіолетом. Коли накручували – одразу опік. Папір запалювався від нього за секунди. Відбій о 22.00 – це коли в них гарний настрій. Але часто замість сну – гра у «считалочки». В «хаті», де нас утримували, 12 людей. І всю ніч, без зупинки: перший, другий, третій… І так до ранку.

***

Вони там дуже зазомбовані. Півтора року нас били з єдиним запитанням: «Сколько детей вы съели?». Розповідали, ніби ми ходимо селами, беремо дітей від народження і до 8 років за ноги, б’ємо об кут стола, кидаємо на віз і ділимо між собою. А вагітним вирізаємо плід, за­совуємо живого кролика і змушуємо сім’ю на все це дивитися. У ці небилиці всі вірили, особливо – жінки. Ті, які там працювали (медсестри, комірниці) били нас безбожно. Вони ставали в коло, роздягали полоненого догола, залишали в центрі й нещадно били. І в цей час ми мусили повторювати: «Спасибо большое, гражданин начальник, что я нахожусь в культурной стране».

Електрошокери, удари по геніталіях, спускання собак… Можеш – заповзаєш сам у «хату», як­що немає сил – тебе закидають. Якщо дуже скалічений – тебе кидали до карцеру. Вижив – добре. Не вижив – із камери бра­ли двох полонених і змушували «підтвердити», що в тебе було слабке серце. Висновок у документах – серцева недостатність. Майже всі тіла «двохсотих» були з вирізаними органами, щоб не можна було встановити справжню причину смерті.

***

Вони навішували мені якусь 536 статтю: нібито ми воювали проти мирного населення. Мовляв, «ти захопив наші землі». Я відповідав, що як можу захопити те, де народився й виріс? У мене український паспорт, я все життя тут жив. Що допомогло вижити в полоні? Думки про сім’ю, Україну, синів. Найбільше, мабуть, віра, що витримаю все і повернуся до своїх. І дуже не хотілося вмирати в них.

***

Багато хлопців ламалися і переходили на їхній бік. Нам вмикали запис, що Україна від нас відмовилася. На пропозицію співпрацювати відповідав відкрито: «Гражданин начальник, а где любят предателей? У меня там семья». Обіцяли навіть рідних перевезти. Але ж не перевезете мою країну, мій прапор…

Ті, котрі переходили, залишалися з нами в одній «хаті», але мали додаткову пайку, щоб ми це бачили. Ми терпіли, але одного разу я не втримався і вмас­тив зраднику. Ми їли якісь помиї з гнилою цибулею, а йому зайшла повна пайка плова. Із м’ясом. Із морквою. Солодкий чай. Хліб. І сигарета та запальничка. Він сидить, їсть і каже нам: «Ви – д…би. Я вам пропоную до вечора підписати контракт у росіян, у батальйон Богдана Хмельницького. Ви отримаєте російське громадянство, і ваші сім’ї поперевозять». Він сидів з одного боку, а я – навпроти. А в кожій камері є відеона­гляд, тому конфліктувати не варто. Бо виведуть не тільки мене, а всіх. Я нагнувся і кажу йому: «Денисе, давай, щоб ми це вперше і востаннє чули! Якщо ти вирішив із ними працювати, нам байдуже. Ми не хочемо проблем. Ми хочемо нормально тут відсидіти». На що він узяв мою пайку і кинув на підлогу. І почав кричати на всю «хату»: «Ты – й…ный бендер! Ти сказал, что за*башиш всю мою семью, моих детей». Спеціально кричав, щоб росіяни чули і прибігли до нас. Я не витримав, узяв його за голову, вдарив об стіл. І алюмінієвою мискою дав йому по потилиці.

ТРАВЕНЬ 2025 РОКУ: ОБМІН

Моїм обміном займалася Ірина Верещук. Мати зверталася, куди тільки можна, писала президенту, ходила до генералів. Вона не зупинилася. Востаннє я з нею розмовляв, коли йшов на прорив. Сказав: «Не вірте жодному слову, якщо почуєте, що я пішов в СЗЧ чи перейшов на їхній бік. Якщо буду живим, повернусь в Україну». До останнього не знали, що ми у списках на обмін. Думали, що їдемо по етапу, на північ. І не знали, чи переживемо ще одну «прийомку».

Нам зав’язали очі, закинули в автовази, вивезли на аеродром. Коли приземлилися, почув: «Распаковывай «всушников». Нам сказали зняти пов’язки, і вперше за три роки я побачив небо, сонце, природу… Вийшли з літака, але жодного українського прапора не побачили. Дізналися, що в Білорусі, але досі не вірилося, що скоро будемо вдома.

Коли ми вже під’їхали до кордону і побачили синьо-жовтий стяг, сльози навернулися на очі. Нарешті – вдома!

Попросив цигарку, затягнувся тричі й ледь не впав. Організм відвик. Зателефонував рідним і нарешті почув їхній голос.

Обміняли мене 23 травня 2025 року, саме в День морської піхоти.

***

Місяць реабілітувався у Він­ниці. Коли приїхав, у мене були всі ребра зламані, на щастя, без зміщення. Ніс мені вставили назад, бо тричі ламали. Потроху набрав ваги. Зі здоров’ям більш-­менш. Я зрозумів, що не можу сидіти осторонь, і повернувся у свою бригаду. Надалі залишаюся вогнеметником. Нині завершую освоювати нове озброєння і повертаюся на краматорський напрямок.

Мені пропонували оформити звільнення. Але, перебуваючи в полоні, мріяв повернутися служити. Моє рідне місто Попасна росіяни стерли з лиця землі. Це – місто-привид. Сім’я розкидана по всій Україні. Брат служить, і я не маю права його кинути. Якщо я заплющу очі на те, що відбувається, то завтра всі вони заплющаться на мене. Залишити все, як є, – це не по-чоловічому.

Найбільший мій страх – зно­-ву потрапити в полон. Пам’ятаю, як вони казали нам: «Мы вам дали жизнь и только мы можем ее забрать. Вы будете нашими рабами». Я не хочу, щоб мої два сини й мати колись стали їхніми рабами. Саме це дає сили боротися далі.

Відділення комунікацій 143 ОНТЦ «Поділля».