«Я Є. Я ЖИВА. Я ТУТ»

Війна змінила долі мільйонів українців. Одні втратили рідні домівки, інші – роботу чи звичний уклад життя, а для когось день 24 лютого став межею між «до» і «після». Переселенці – це люди, яких війна вирвала з корінням з їхнього мирного життя і змусила будувати його заново на чу­жій землі, часто серед чужих людей. Їхній шлях – це шлях болю, втрат, але й сили, витримки, взаємної підтримки. Це шлях, де кожен день – випробування, але й надія. Саме про такі випробування ми поговорили з Іриною ТИХЕНКО – бухгалтеркою та поетесою, яка після початку повномасштабної війни пережила найстрашніші дні в рідному Гуляйполі.

НЕ ХОТІЛОСЯ ВІРИТИ В РЕАЛЬНІСТЬ

– Пані Ірино, розкажіть, яким для Вас був ранок 24 лютого 2022 року?
– Ми з колегами, як завжди, поїхали на роботу, підприємство розташоване на виїзді з міста. Останні дні місяця, час підготовки до здачі звітів у нашому Гуляйпільському районі електричних мереж. Ніхто навіть не перевіряв зранку новини, треба було встигнути на службовий транспорт, усі були зайняті роботою. І раптом із коридора почули крик: «На нас напали! Росія.» У когось була істерика, хтось просто застиг у мов­чанні. Почали шукати новини в інтернеті, телефонували рідним, і поступово приходило усвідомлення. Розум відмовлявся вірити в те, що відбувається. Серце стис­калося від страху і невідомості.

– Як Ви переживали перші тижні? Чи була можливість заховатися?
– У нашому місті придатних укриттів і сховищ не було. Люди почали швидко облаштовувати їх самотужки. Що відбувалося в різ­них районах міста та на околицях – дізналася через рік у Запоріжжі. Зв’язку та інтернету майже не було. Ми з онуком у ці страшні ночі залишалися вдома, бігти кудись під вибухи та сирени – питання з багатьма невідомими. Вдень намагалася одного не залишати. Давала чіткі інструкції та моделювали разом дії при різному розвитку ситуацій. Іноді ще була електрика і вода, відповід­ні служби працювали цілодо­бо­во. В перші дні був газ. Було теп­ло у квартирі. Далі шукали, як і де зарядити телефони. В нашому будинку людей усе меншало.

З 2 бе­резня не було ні електри­ки, ні зв’язку, ні води. Подекуди змогли відновити газопостачання у приватному секторі. Між 24 лютого і 2 березня в Гуляйполі висадився перший ворожий десант із боку м.Пологи. Поряд з нашим будинком був спалений ворожий бронетранспортер. Та його дуже швидко кудись відтягнули. Попід нашим будинком у той день зранку рухався ланцюжок місцевих озброєних чоловіків. Поблизу батьківського будинку і сусідніх вулиць, прямо посеред житлових кварталів, на позиціях були наші танки. З сусідніх районів чули відголос артобстрілів і вибухів. Тоді час ніби розчинився – згадати, що саме і якого дня відбувалося, неможливо. Уночі було дуже страшно: темно, всі сиділи по домівках, навіть собак не чути було. А за вікнами нашого будинку – Пологівський шлях. Це дорога через село Дорожнянка до районного центру Пологи, а далі транспортна роз­в’язка на міста Бердянськ, Мелітополь, Маріуполь. Уночі по цій трасі рухалася техніка. Гуркіт стояв страшний! Хто то і що то, куди прямують: Покровка, Дніпро, Донецьк?! Гуляйполе розташоване на межі трьох областей і є стратегічним пунктом оборони – тому «Махновська дуга», а «Злой город» – бо міцно тримає оборону з самих перших днів і не здається. Сусідні Пологи майже відра­зу опинилися під окупацією. Гуляйполе захищали всі, в кого була вдома хоч якась зброя. З 2014-го – найближче прифронтове місто, яке прихистило людей звідти, всі ті роки ночами йшла важка техніка, вдень і вночі гуділи літаки, низько летіли гелікоптери, було страшно.

– Як реагували люди, чи намагалися зрозуміти, що відбувається?
– Люди намагалися знайти зв’я­зок, зв’язатися з тими, хто живе ближче до траси, хтось туди йшов до рідних, щоб дізнатися, хто це й що це. Уже потім, через рік, люди розповідали, як їхали ночами колони нашої техніки в різні віддалені райони міста, ставали на позиції, як було декіль­ка машин із літерою «Z», як на самому початку вулиці загнали людей у погреби, як загинули наші молоді хлопці-розвідники, наші земляки…

– Чи одразу Ви зрозуміли масштаби подій у місті?
– Ні. Всі були у своїх районах, ближче до домівок. Переміщалися, щоб згуртуватися з родичами, знайомими і пристосуватися до виживання.

– У Гуляйполі було дуже страш­но, хоча Ви тоді всього масштабу ще не усвідомлювали. Що відомо нині про Ваш мікрорайон і квартиру?
– Виявилося, що в нас усе було набагато страшніше, ніж ми тоді розуміли. В Запоріжжі знали те, чого ми не бачили. Думали – небезпечно там, а виявилося, що в нас. За три з половиною роки квітуче міс­то перетворилося на руїни, – згадує переселенка Ірина ТИХЕНКО. – Багатоповерхівки, приватні будинки, вся інф­раструктура, лікарні, школи. Світ­лини – страшні. Світлин саме на­шого будинку наразі немає. Зі слів очевидців, під будинком купа розвалин, що розбили, немає ні одної цілої квартири, вікна, дверей… Лише коробка ще є. Район – наче після ядерної війни… Все вигоріло, стоїть запах га­ру й пороху. Все розбите.

– Пані Ірино, коли Ви вперше почули про евакуацію?
– А ми у своєму будинку нічого про це не знали – люди були від­різані одне від одного. Вперше ді­зналися 7 березня, коли прибігли під обстрілом «Градами» до магазину навпроти школи, намагаючись виїхати в Запоріжжя, евакуацію нам влаштувала моя доня. Вона була в Запоріжжі, коли почалася війна, і шукала можливість вивезти нас. Біля магазину була сила-силенна людей. Виявилося, що вони чекали передачі, «гуманітарку», хтось надіявся виїхати, хтось був на своєму авто, щоб доєднатися до колони.

– Як Ви облаштовували побут у ті дні?
– Ми з онуком вивчали «правило двох стін» із перших днів, заклеювали картоном і скотчем усі дзеркала, вікна, раму на балконі. Де вис­тачило – з обох боків. Відразу набрали води у що тільки можна. Спочатку під час сирен і обстрілів ночували у квартирі, але потім облаштувалися в тамбурі на підлозі. Я спокійно робила нам чай, онукові – грінки. Ми розуміли, що й там не врятуєшся, але то було краще, ніж серед скла і плитки у ванній чи не маючи можливості вийти у заблоковані двері. Набирали в усе, що могли, дощову воду. Тримали в тамбурі рюкзачки з документами, водою, ліхтариками, запальничками, сірниками, теплими речами, ліками. Внук довго згадував із посмішкою, як під час обстрілу я швиденько смажила кабачкові оладки (холодильник потік), варила варення з морожених ягід, несла всі ті скарби в тамбур, і ми вечеряли. Вдалося якось випадково на ба­-зарі купити печива, цукерок, масла і ковбаси. Яке то було свято, розтягували потроху. В перші дні навіть читали з ним, робили приклади з математики. Треба було зберігати спокій і здоровий глузд.

– Ви згадували, що намагалися допомагати іншим і закликали до обережності.
– Тоді велике значення мало маскування, починаючи вже з перших сутінків. У соцмережах люди обурювалися й ігнорували зовсім маскування, пояснюючи малими дітьми, лежачими хворими. Оскільки пишу і прозу, і поезію, знаю силу і влучність слова – пояснила в усіх чатах доступно і зрозуміло для кожного. Треба було робити все так, щоб місто ніби зникало в темряві. А ще ми прихистили у нас в тамбурі чорного міцного чужого собаку. Ховали від сусідів. Годували. Він ходив із нами скрізь. Онук підмітив, що Дружок ішов біля мене гордо, і приходив не поїсти – приходив по тепло і любов.

– Де брали свічки, коли в місті вже нічого не залишилося?
– В одному кіоску на ринку для мене знайшли гасову лампу і пляшечку гасу. Нею так і не скористали­ся. Вона – як пам’ять, і тут зі мною. Гас десь у домі брата. А за свічками мені порадили звернутися в сусідній храм, там мене добре знали. Я попросила у матушки, і вона продала нам справжні воскові свічі, великі, запашні. Я на другий день ходила ще за ними для знайомої і її невістки. То був цілий скарб. Світла не було, холодильники потекли, продукти псувалися. Люди гуртом ділилися тим, що мали.

– Чи була підтримка між сусідами?
– Люди ділилися новинами, водою, ліками, їжею, від автомобільних зарядок заряджали телефони, допомагали, чим могли.

– Як вам вдалося підтримувати зв’язок із рідними?
– Нас урятував старенький кноп­ковий телефон онука (сенсорний перед війною розбив), без задньої кришки, розряджений повністю, але він був із надійних моделей, іноді оживав і приймав смс. Доня писала дуже короткі смс, і ми декілька слів у відповідь.

– Ви одразу вирішили їхати?
– Ні. Спершу я не хотіла залишати роботу, дім і маму. В неї почалися страшні пролежні, вона лежача і не могла розмовляти, дуже кричала ночами. Внук сказав: «Без тебе не поїду, ти одна, і тебе не покину!». Мала вивезти в безпечне місце.

«ПАМ’ЯТАЮ: СОНЦЕ, ГАРНИЙ ДЕНЬ І ВИБУХИ»

– Як вирішили остаточно виїжджати?
– На другу ніч перебування в батьківському домі. Мене контузило від пострілу танку. Лікували маму. Доня надіслала смс щодо евакуації. Сподівалися, що брат усіх вивезе, а він передумав.

– Що найбільше запам’яталося в момент евакуації?
– Прокинулася на світанку. Дуже близько арта! Жах! Розбудила внука, й городами під страшну канонаду помчали додому. Страх, що не встигнемо. Як бігли підвечір мікрорайоном. Довге очікування. Пам’ятаю: сонце, як воно почало заходити, гарний весняний день, що плавно переходив у вечір, аромат весняного повітря, як вірив у мене мій внук, страшні сирени і вибухи, десь летіли снаряди «Градів».

– Чи допомагали сусіди?
– Сусід із верхнього поверху – колишній льотчик, майор, мав надійні телефони і допоміг організувати зв’язок із водієм машини. Ледь розібрали: «Беремо лише дітей. Ви­їхали» – повідомив новину доні.

– Як проходила сама дорога до Запоріжжя?
– Виїхали пізно, близько 16-ї чи 17-ї. Дітей було дуже багато, жінок – одиниці. Сиділи і стояли на підлозі, на колінах, тісно. Мій онук – найстарший серед дітей, поводився, як справжній чоловік. Їхав чи стоячи, чи на колінах, чи напочіпки всю довгу дорогу. До нас в останню хвилину прибігла жінка з п’ятьма дітьми і документами у файлі. Ледь розмістилися. Їхали степами, якимись дорогами, через сусідню область, виїхали на трасу, що вже прямувала до Запоріжжя. Було багато блокпостів – знали, що везуть дітей, нас чекали.

– Як вас зустріли в Запоріжжі?
– Приїхали за хвилину до комендантської години у «Дрім хостел» у центрі міста. Кожного обійняли, привітали. Світло, просторо, іграшки, книги, багато розеток у холі, душ, кухня, гаряча їжа, чай. Дітям – солодкі пиріжки, фруктове желе, шоколадні батончики. Поселили, двох’ярусні ліжка зі шторками, освітленням, розетками, три дні можна було залишатися безкош­товно, щоб зрозуміти, що робити далі.

– Що було після хостелу?
– Вранці приїхав брат жінки, з якою ми ночували в одній кімнаті, їм теж у Хортицький район, повіз нас через усе місто, через легендарні нові мости, через острів Хортицю, довіз майже до потрібного будинку. Згадка про хостел і допомогу земляків зігріває душу.

– Ви згадували про свій приїзд у Запоріжжя. Яким воно постало перед вами тоді?
– Пустка! Жодної людини, со­баки, кота, голуба, машин – узагалі нікого! Тиша! Всюди протитанкові «їжаки».

– Як почувалися після пере­їзду?
– Під час сирен віднімалися ноги, страшний головний біль, страх вулиці, безсоння. Затуливши вікно у нашій кімнаті килимом, знятим з підлоги, зробили з онуком звукоізоляцію і світломаскування, ночами грали в ігри, розмовляли, бавилися з котом, сон не приходив.

– Ви згадували, що залишалися в Запоріжжі ще певний час. Чим займалися там?
– Три роки і 24 дні. Під час комендантських годин, які часом тривали по декілька діб, пекла смаколики, готувала смачненьке, рятувалася від важких думок, тішила сім’ю. Лікувала наслідки контузії. Працювала бухгалтером в управлінні «Запоріжжяобленерго». Запоріжжя стало для мене прихистком, другим домом, але водночас і точкою болю, там усвідомила всю глибину втрат. Оскільки мама і брат залишилися в Гуляйполі, ми з донькою раз на тиждень збирали передачі. Це було дуже страшно – їхати через мости, під обстрілами. Передавали через волонтерів ліки, продукти, памперси.

– Тобто можна сказати, що Ви тоді вже виконували функцію волонтерки?
– В аптеках сприймали як во­лонтерку. Постійно шукала препарати, потрібні для поранених і мами. Йшли назустріч, ділилися. Незважаючи на ціну, купувала. У цент­рі міста знайти було неможливо, мало аптек працювали, в Хортицькому районі мене знали в усіх аптеках. Вологі серветки, антисептик для ран, стерильні бинти та сер­ветки. У мами був парез гортані, треба було якісь кашки, супчики розчинні, сирки. Полювала за ни­-ми по всіх магазинах. Щось для сусідів, сигарети для чоловіків, приготували пасочок і крашанок на Великдень та Поминальні дні. Це стало моєю щотижневою місією. 17 травня, о восьмій ранку, брат із мамою приїхали до нас, я змогла вийти на постійну роботу. Через два місяці мами не стало. Поховали в Гуляйполі. Все, що залишилося, – ліки, памперси, протипролежневий матрац, роздали тим, хто потребував.

– І саме тоді вирішили наважитися на новий крок?
– Довго наважувалася! Гуляй­поле всього 100 км від Запоріж­жя. Це місто стало рідним. Гар­на улюблена робота, чудовий колектив, неймовірні колеги і головний бухгалтер, гарні сусіди і хазяйка орендованої квартири. Поряд парк, зустрічі з земляками. Важ­ка зима, постійні масовані комбі­новані обстріли, безсонні ночі, тяжка дорога на роботу, від постійно­-го стресу страждало здоров’я. Ду­же боляче бути поряд, а не вдома. 31 березня 2025 року останній робочий день. Обійми, подарун­ки колег. Квитки на експрес до Киє­ва, на потяг до Кам’янця-Подільського, вже орендована з 1 квітня квартира. Стрибок віри. Чуже і незнайоме місто, знову все з нуля в далекому регіоні. 2 квітня з котом у пе­реносці вийшла на залізнич­ному вокзалі. Нове народження. А зможу?

НОВОЛІТТЯ В КАМ’ЯНЦІ ТА ПОРЯТУНОК ТВОРЧІСТЮ

– Як Ви адаптувалися в Ка­м’янці?
– 6 квітня в мене був день наро­дження. Особисте новоліття. Символічно. Кам’янець вразив архітектурою, енергетикою. Змішані стилі й епохи, кожен будинок має свою історію. Прогулянки вуличками. Квіти. Емоційний спокій, якого так бракувало в Запоріжжі. Почала відновлюватися. Велику роль зіграв у цьому клімат і тутешня екологія.

– Ви не лише бухгалтер, а й пи­шете вірші. Чи допомагає творчість у такі моменти?
– Пишу вірші, прозу, привітання. Письменницькі марафони, ігри, проєкти, челенджі. Пишу завжди, скрізь, за будь-яких обставин, про все, що хвилює, про війну, про кохання. Писати для мене – жити. До професії теж творчий підхід.

– Ви активно включилися у творче життя міста?
– Почала проводити заняття Клу­бу Анонімних Авторів від письменниці Таіс Золотковської. Зустріла людей, які цінують красу слова і рідної мови. Одне з занять проводила в бібліотеці імені Костя Солухи. Там дізналася про конкурс поетів-аматорів «Поетична весна». Зареєструвалася. Прочитала поезію «Так хочу півоній, Всесвіте», вона по-справжньому відгукнулася в деяких членів журі та більшості глядачів. У залі були різні люди: і бабусі з натрудженими руками, які писали про війну, і діти, які втратили батьків, і талановита молодь. Надзвичайно щирий простір. Виступала без підтримки, одна. Диплом і подарунок отримала від членкині журі, яка найбільше мене підтримала. Для мене то було дуже цінно. Чесно скажу: конкурс допоміг мені не стільки адаптуватися, скільки просто заявити: «Я є. Я вижила. Я тут. Я дякую місту сонця за любов і теп­ло». Зараз можу додати – і за зустрічі з гарними людьми.

– Можна сказати, що творчість Вас врятувала?
– Так. Писала під вибухи, без світла, просто в темряві, заховавшись в куточку на дивані, на вули­-ці і в маршрутках. Писала текст за текстом, допис за дописом, історію за історією. Писала, коли щас­лива і коли сумна. Бо було що сказати, було чим поділитися. Попри біль і сльози. Бо для мене писа­ти – це як дихати. Малювала кар­тини за номерами, вишивала бі­сером, складала діамантову мо­заїку, чи­тала кни­ги, це допомогло вижити і не втратити себе. Не маю поки можливості творити свої ку­лінарні шедеври, займатися улюб­леними справами. Тому багато гуляю. Люблю прогулюватися Старим містом, поблизу фортеці. Коли спускаєшся від неї та піднімаєшся знову з іншого боку, просто відчуваєш, що там місце сили. Моєї сили. А ще – мій чарівний пухнастий попельнасто-­білий ніжний котик лікує тугу, сум, біль у серці.

– Про що мрієте, пані Ірино?
– Про Перемогу. Видати готову до друку книгу «Гуляйполе моє. Міс­то в моєму серці». Відновити зір. Мати ноутбук, зібрати докупи все написане, редагувати свої кни­ги, створювати до них обкладинки і, звісно ж, друкувати. Бути здоровою, справжньою, насолоджуватися повноцінно кожною хвилиною свого життя, радіти і дякувати за все, що дарує Всесвіт. Тому що воно сьогодні є, завтра може і не бути. Глобально боюся про щось мріяти. А може, насмілитися? Хочу жіночого щастя, соціалізуватися – мати таки гідну роботу з гідною винагородою, в Запоріжжі мене так довго тримала саме улюблена робота і гарний заробіток, мати свій затишний дім. Коли залишаєшся взагалі на­одинці, сам на сам з усіма викли­ками, зовсім без житла, свого міс­та, коли повертатися тепер уже справді нікуди, дуже хочеться додому. Відчути особливий аромат повітря, милуватися зоряним небом, простягнути долоні та спій­мати в них зорі, доторкнутися до рідної землі. Я так за цим сумую. До речі, першого жовтня 2025 року Гуляйполе отримало звання «Місто – Герой України».

Сюзанна СИРОТЮК.