СЛУЖІННЯ ЛЮДЯМ – У ПІСНІ ТА ФОРМІ

9 листопада – Всеукраїнський день працівників культури та майстрів народного мистецтва

Є люди, для яких культура не робота, а спосіб жити, думати й діяти. Навіть у найважчі дні вони продовжують співати, організовувати, допомагати, бо розуміють: мистецтво здатне втримати людину на межі. Про те, як музика й культура допомагають вистояти, як поєднувати творчість із волонтерством і військовою службою, «ПОДОЛЯНИН» по­спілкувався з директором Кам’янець-Подільського територіального об’єднання клубних закладів та Центру культури і мистецтв «Розмай», керівником народного театру пісні «Пісенне мереживо», військовослужбовцем Збройних сил України у 2022-2024 роках Во­лоди­миром КУСІКОМ.

СПОЧАТКУ БУЛА ГАРМОШКА…

– Володимире Олександровичу, як Ви почали свій шлях у культурі? Чи можна його на­звати професійним вибором, чи це було щось більш глибинне?
– Тут не те, що шлях, це, напевно, вже сенс життя. Колись маленьким хлопчиком мене бабуся водила по місту, зокрема в магазин іграшок. І в дитячому відділі стояв інструмент – маленька гар­мошечка. Справжня. Не знаю, що до цього мене тоді спонукало, але я виплакав цю гармошку. І сам маленькими пальчиками потихеньку вчився грати, адже в селі музичної школи не було.

– У якому саме селі минуло Ваше дитинство?
– Узагалі-то я народився у Криму, мама там училася в університеті. І там ми спочатку жили, але потім мама захотіла на батьківщину, на Кам’янеччину, тому переїхали в село Супрунківці (на­-разі Гуменецької тергромади). У перший клас пішов у сільську школу і вже на той час мав гар­мошку. В своєму юному віці я зіграв першу пісню про матір – «Несе Галя воду», адже саме так звати маму.

– Батьки підтримали Вас у цьому захопленні?
– Так. У третьому класі батьки, їдучи в магазин «Мелодія», де продавалися платівки та інструменти, купили мені перший баян. Можете собі уявити! Справжній. Справжній баян, на ньому досі ціна є – 131 карбованець. Це було капітальне вкладення. І все. Далі пішов баян.

– Хто Вас надихав у дитинст­ві?
– Мама завжди хотіла, щоб я обрав серйозну професію. Вона була українським філологом і наводила приклади з життя інших учителів. Спрямовувала мене саме на педагогічний інститут, але я вирішив вступити до нашого тоді ще училища культури, без її відома.

– Чи були у Вашій родині музичні традиції?
– Бабуся розповідала, що її чоловік, який загинув на фронті, грав на мандоліні. Він був чудовим чоботарем і для настрою людей грав на цьому інструменті.

– Яким був Ваш перший до­свід роботи після навчання?
– Повернувся у своє село, там саме відкрили новий Будинок культури. Я його одразу й очолив. Працював із хорами, проводив практику, грав на весіллях із першого курсу. Проводили на базі Будинку культури державні іспити. Треба було показати повнорозмірний концерт, створити колектив, продемонструвати свою роботу. Це був серйозний досвід для молодого фахівця. А оскільки в селі з’явився музикант з освітою, автоматично я став ще й учителем музики. За основним місцем роботи працював у Будинку культури, також мав 9 годин у школі та 2 години гурткової роботи. Це був мій перший серйозний стаж. Потім вступив у наш університет на музпед, здобув вищу освіту, продовжуючи працювати в культурі.

– Володимире Олександровичу, Ви маєте численні досягнення в культурній сфері, зокрема премію імені Владислава Заремби. Чим для Вас є ця відзнака?
– Ця премія – одна з найважливіших у нашій сфері, тому дуже її ціную. 2025 року в День міста міська влада нагородила мене відзнакою «За заслуги перед міською громадою». Але для мене важливіші не відзнаки, а те, як робота впливає на людей. Я – голова Ради директорів районних і міських будинків культури Хмельницької області, й моє покликання – працювати з колективами, розвивати творчість у громадах, підтримувати людей у найскладніші моменти. Я починав із малень­кого села: художній керівник, директор Будинку культури, методист…  І це дало мені розуміння кожного рівня роботи в культурі. Для мене культура – це не лише сцена чи концерти, це щоденна робота з людьми, це підтримка громади у важкі часи.

– А як опинилися на посаді директора «Розмаю»?
– Це була доля і підтримка громади. Коли на святкування Дня села приїхали міські чиновники, то побачили мою роботу й запропонували обійняти цю посаду. У сім’ї переговорили, і так я потрапив сюди. Пройшов усі щаблі: від художнього керівника до директора. Мій попередник Василь Дмитрович МОЦИК був відомим музикантом, але коли він захворів, потрібно було призначати когось, хто продовжить роботу. Голова районної ради Іван Михайлович РОМАНЧУК звернувся до мене. І я взявся, бо відчував відповідальність не лише за один заклад, а за сотню клубів у селах. Це серйозна робота, але навчився працювати системно, організовувати колектив і творчі процеси.

– Володимире Олександровичу, а якою є Ваша сім’я? Чи поділяють близькі Вашу любов до му­зики?
– Так, у нас музика – це, можна сказати, сімейна справа. У мене вдома є баян, електронний син­тезатор. Дочка з дитинства росла поруч із цими інструментами. Ко­ли пішла в перший клас до дев’я­тої школи, побачила дівчат зі скрип­ками і сказала: «Хочу також». От і пішла до музичної школи – на скрипку. А я сміюся: я ж багатогранний – граю на клавішах, баяні, фортепіано, гітарі… Але скрипка – то не моє. Тому лише налаштовую її інструмент. Вона каже: «Тату, в тебе пальці, як ковбаски, не виходить!». Донька їздила на виступи, турне – з оркестром школи грала по Україні та за кордоном, у Болгарії. Дружина Аліна співає в «Пісенному мереживі». У мене й сестра теж у культурі – методистка, працює в Дунаївцях, хоровик за освітою. Її дочка Рита закінчує Львівську музичну академію імені Лисенка, джазова піаністка. Тож, мабуть, це вже якийсь наш родинний ген – музика в нас у крові. Хоча батьки не були музикантами. Мама лише недавно зізналася, що в університеті грала на бандурі в капелі бандуристів. Каже: «Може, відтоді воно й пішло…». Отак музика – частина нашого роду, нашого дихання.

МОБІЛІЗАЦІЯ І СЛУЖБА

– Пане Володимире, коли Ви доєдналися до лав ЗСУ? Яким було життя у війську для людини, яка до того все життя працювала в культурі?
– Мене мобілізували 24 лютого 2022 року. Пролунав дзвінок: «Володимире Олександровичу, підходьте до військкомату, із собою мати мішок і їсти на два дні!». Це був шок. Дружина плакала, речей не було, форми не було. Автомобіль із технікою приїхав, автомати були нові, але все одно це був стрес. Ми проходили патрулювання, охоро­няли критичну інфраструктуру: об’єкти «Міськтепловоденергії», заводи, кар’єри, аеродроми. Були випадки зустрічі з диверсійно-розвідувальними групами – це складна практика. Служба навчила дисципліні, зму­сила подивитися на життя інакше. Хоч я – музикант і організатор, став на деякий час водієм, бо мав до­свід, і допомагав евакуйовувати людей. Їздив і в Житомир, і в Малу Любашу, і в Старичі. Морально важко: це і безсоння, і постійні думки про побратимів. В армії бачив ту саму командність, що й у творчому колективі: ми – команда, а не окремі одиниці. Це допомагало проходити складні етапи.

– Ви згадували евакуації, транс­порт, блокпости – розкажіть детальніше про волонтерську роботу: як організовувалися, які були виклики?
– Волонтерські моменти: збирання і передача гуманітарної допомоги, розвезення до місць тимчасового перебування, допомога з документами, координація з ор­ганізаціями та місцевою владою. Було багато співпраці з містом, ТЦК, райрадою, різними структурами. Це велика бюрократична праця: подання, відзнаки, організація заходів для професійних свят – водія, медика, вчителя, але в умовах війни всі ці процедури набували іншого значення. Це спосіб підтримати бойовий дух і подякувати тим, хто на фронті чи в тилу. Із першого дня повномасштабного вторгнення на базі «Розмаю» працює волонтерський центр. Наші дівчата щоденно плетуть маскувальні сітки. Це кілометри. Це квад­ратні кілометри сіток. Малий зал узагалі віддали їм під цю роботу, тому що на початку лютого і березня 22-го тут було завалено і продуктами, і теплим одягом, і роздачею гуманітарної допомоги. Ми підтримували людей, треба було навчитися говорити так, щоб заспокоїти, допомогти зорієнтуватися, знайти тимчасове житло, забезпечити речами. Організовували роботу таким чином, щоб і творчі заходи, і практична допомога були синхронні: концерт у День пам’яті поєднувався зі зборами для родин постраждалих, навчанням із першої допомоги, передачею речей.

– Як Вам вдається підтримува­ти дух колег і творчих працівників, будучи керівником і одночасно військовослужбовцем?
– Дух підтримується завдяки однодумцям. У нас було і є творче об’єднання, бо кожен, хто приходив до нас на роботу, – фахівець, на­тхненний своєю справою. Не люб­лю фрази: «Я придумав», усе робиться колективно. Моя роль – ство­рити умови, дати простір, координувати, інколи підштовхнути. Під час війни намагався поєднувати: десь уранці вручити грамоту, потім поїхати на евакуацію, повернутися і провести репетицію, організувати концерт для бійців. Важ­ливо давати людям роботу, мету і відчуття потрібності. Прості речі – спільні репетиції, зустрічі з ветеранами, концерти у шпиталі – допомагають зберегти зв’язок і мотивацію. Також важлива чесність: говорити з людьми прямо про труднощі, показувати приклад готовності працювати у складних умовах. Коли люди бачать, що керівник не ховається, а йде разом із ними, то це додає сили.

– Хоч Ви 2024 року демобілізу­валися, та все одно наразі продовжуєте супроводжувати Ге­роїв, які на щиті повертаються додому, організовуєте військові поховання і пам’ятні заходи…
– Проводити поховання – мораль­но важко для всіх. Особливо важко ховати побратимів, колег, друзів… Похорони мого друга і заступника Олексія ШЕРЕМЕТИ виявилися дуже болючими. Десять років ми працювали поруч, пліч-о-пліч, і я дуже важко пережив його втрату. Не знаю, як витримав те поховання – це біль, який розривав зсередини. Здавалося, що разом із ним ми прощаємося не лише з другом і колегою, а й із частинкою себе, з частиною життя, прожитого у спільній праці, дружбі. Під час заходів на вшанування загиблих маємо показати повагу, підготувати промову так, щоб слова були щирими і не порожніми. Це не формальність, це акт від імені громади. Культура створює ритуали: хвилина мовчання, пісня, уро­чистий марш, покладання квітів. Це дає людям шанс прожити емоцію, підтримати родину. Я часто читаю подання для нагород, готую списки до вручень, бо це теж спосіб визнати подвиг і дати сім’ям відчути, що їхній біль не забутий.

КУЛЬТУРА – ЯК СЛУЖІННЯ В МИРНИЙ І ВОЄННИЙ ЧАС

– Пане Володимире, як змінилося Ваше ставлення до професії після початку повномасштабного вторгнення?
– Коли почалася повномасштабна війна, все змінилося. Я завжди був зі сценою й мікрофоном. Мікрофон залишився, але іноді він був поруч із колонкою в умовах евакуації або з лінією фронту. Проблеми, які раніше здавалися вагомими (гроші, організаційні питання), відходять на другий план. На перше місце виходить людська підтримка.
Ми проводили благодійні заходи, вручали подяки, організовували концерти, але також координували евакуаційні автобуси, допомагали з передачею речей, витягали людей і тварин – усе йшло через наше місто. Пам’ятаю дні, коли автобуси з евакуйованими були повні, коли блокпости й нічні перевірки ставали буденною реальністю. Це морально важко: бачити плач дітей, тварин, розбиті життя. Але тут мистецтво проявляє себе по-іншому – як сила, що тримає людей, що дає ритм і рутину, що дозволяє вшанувати пам’ять і підтримати одне одного.

– Ви поєднуєте мистецьку роботу з волонтерством і підтримкою військових. Як це відбувається на практиці?
– Для мене культура і волонтерство нероздільні. Ми організовуємо концерти, акції, фестивалі, щоб підтримати захисників та громаду. Наприклад, наш муніципальний оркестр вдягнули у військову форму, і він бере участь у ритуалах та заходах на підтримку військових. Ми плетемо сітки для фронту, збираємо гуманітарну допомогу – і все це робимо системно, комунікаційно, на декілька кроків уперед. За 2024 рік більше як 3 мільйони гривень зібрали установи культури нашої громади за допомогою благодійних заходів. Кожні вихідні на площі біля Центрального ринку проводимо благодійну акцію «День активного донату». Комусь треба дрон, комусь – турнікети, і все це відбу­вається чесно, відкрито, прозоро. Є рада волонтерів, яка займається коштами, а ми відпові­даємо за мистецьку складову. Мистецька частина здається простою: виступили – і все. Але за цим стоїть величезна праця. Від восьмої ранку до другої, у спеку, холод, за будь-якої погоди. І що важливо – ніхто з колективу не відмовляється, не каже: «Я не поїду». Бо всі розуміють, для кого ми це робимо. Це – для хлопців на фронті. І тому наші вихідні – теж робочі, бо культура сьогодні працює на Перемогу.

– Яку роль відіграють артисти та відомі співаки у волонтерських ініціативах під час війни?
– Артисти дуже важливі для підтримки бойового та морального ду­ху. Наприклад, недавно до нас приїжджала народна артистка Оксана ПЕКУН зі своєю програмою «Фольк-music»». Ми зустрічали її тут, у Ка­м’янці, організували виступ для наших захисників. Це був годинний концерт. І навіть за умов холоду та вітру хлопці отримали справжню емоційну підтримку. Дехто з них не очікував, що зможе відчути себе як удома, навіть під час війни. Вона співала пісні, які вони добре знали і любили, й деякі йшли з нею в танець, це давало їм сили та надію. Такі моменти показують, наскільки мистецтво нині важливе: не просто для розваги, а для збереження духу і віри в Перемогу.

– Яку пораду дали б молодим людям, які мріють про роботу в культурі?
– Я б сказав: беріть інструмент, не бійтеся навчатися, працюйте з людьми. Культура – це праця, яка потребує дисципліни, освіти і серця. Не бійтеся комбінувати ролі: вчитель, організатор, виконавець – усе це може бути частиною вашого професійного профілю. Нині бути працівником культури означає бути готовим служити – не лише виставами, а й конкретною допомогою. Це відповідальність перед громадою і шанс показати, що культура може тримати соціальні зв’язки й давати сили в найскладніші моменти.

– Володимире Олександро­вичу, яке Ваше побажання ко­легам, працівникам культури та українцям у цей непростий час?
– Насамперед – найшвидшої Перемоги та міцного здоров’я. Не опускати носа, дивитися вперед, вірити. Культура – це не лише сцена, це спосіб підтримати країну, громаду, людей. Ми будемо грати, співати, творити, поки не відчуємо омріяної Перемоги. І віра має залишатися з нами, бо вона веде вперед. Наше мистецтво – це наша сила, наша гордість і наша відповідь на виклики часу.

Сюзанна СИРОТЮК.