БАТЬКІВСЬКІ СПОГАДИ

12 листопада, о 17.00, у міському Будинку культури відбудеться Вечір пам’яті Олексія ШЕРЕМЕТИ (15.04.1973-14.11.2024) – відомого діяча культури Кам’янеччини. У перші дні повномасштабного вторгнення Олексій Іванович пішов захищати Батьківщину, служив на посаді коман­дира стрілецького відділення. Загинув молодший сержант Шеремета в результаті артилерійського обстрілу поблизу с.Приют­не Пологівського району Запорізької області. У Героя залишилися батьки, дружина і троє синів. Батько Олексія Іван Віталійович поділився з «ПОДОЛЯНИНОМ» спогадами про сина.

15 квітня 1973 р., тоді, коли розцвіла абрикоса, в батьків – Шеремети Івана Віталійовича та Шеремети Галини Олек­сіївни – народився син, якого назвали Олексієм.

Ми, батьки, завжди вчили сина доб­рим намірам і хочемо розповісти про деякі фрагменти з його життя, розпочавши з раннього дитинства. Якось під час прогулянки надумав навчити його розрізняти кольори. Ось їде машина. Кажу Олексію, що вона синього кольору. Їде інша. Запитую про колір – відповідає, що синього. Поправляю і кажу, що цього разу машина була зелена. Повернувшись додому, запитав Альошу щодо кольору стіни. Він її довго розглядав і нарешті пальчиком показав на кут і вимовив: «Облуплена!».

Одного разу вів Альошу з дитсадка, і він згадував, як у садочку їм розповідали про дуже великого дядька. Я подумав, що йдеться про дядю Стьопу… Тим часом син продовжував: «А ти знаєш, тату, в того дядька так багато всього є! В нього є фабрики, заводи…». Я то­ді подумав: невже дітям розповідали про Рокфеллера. А дитина далі: «А ти знаєш, що в того дядька ще є озера і річки!». Для мене це вже стало загадково. Адже річки й озера – це природний ресурс. Синок тим часом продовжував: «А знаєш, тату, як той дядько нази­вається? Совєтський Союз!».

А коли Альоша вчився в п’ятому класі, я пішов на батьківські збори, де вчителька розповіла, як запропонувала школярам культпохід до театру. Одна дитина висловила скептичне ставлення, і діти почали відмовлятися від пропозиції. «І тут, – продовжила вчителька розповідь, – проявив себе інтелігент Альоша Шеремета, в якого батько був театралом. Він гучно вимовив: «А я піду в театр! Там цікаво!». І всі однокласники пішли в театр. Так Альоша вперше став позитивним лідером.

У позашкільний час Олексій займався в різних гуртках Центру дитячої та юнацької творчості й завжди брав із собою молодшого брата Руслана. Після того, як випробували майже всі гуртки, зупинилися на вокально-інструментальному ансамблі та розвивалися далі як музиканти. Ми з дружиною Галиною Олексіївною родом із села Оринин. У вихідні їздили до батьків і брали з собою дітей. У сестри були свої діти, до них приходили ще сусідські. Тож Альоша з ними влаштовував концерти для нас, дорослих.

В Олексія була феноменальна па­м’ять. Учителі йому давали тексти для урочистих лінійок. Увечері вручали, а на ранок Альоша знав усе напам’ять. Коли вступив до культосвітнього учи­лища, став капітаном команди КВК.

Альошу призвали до армії, не давши закінчити навчання в училищі культу­ри. Ми з дружиною приїхали у військову частину на складання присяги. До кожного новобранця також приїхали батьки. І ось ця маса людей стала у брамі військової частини. До народу ви­йшов офіцер. Батьки почали вигукувати прізвища, запитувати, чи знають того або іншого новобранця. На що отримували стверджувальні відповіді. Я у свою чергу вигукнув прізвище «Шеремета!». Низького зросту капітан миттєво «виріс» на п’ять сантиметрів і виразно вигукнув: «О! Шеремета!». Виявляється, Олексій за короткий час уже встиг організувати два концерти за участі новобранців, а також конкурс «Анумо, хлопці!». Він став кандидатом на заві­дуючого клубом військової частини.

Рідних розмістили на стадіоні й дали можливість поспілкуватися і пригостити дітей. Невдовзі на стадіон прибігає посильний зі штабу і вигукує наше прізвище. Альоша обізвався. А той солдат йому каже: «Тебе вже три дні шу­кають представники полкового вокально-інструментального ансамблю». Олексій умів грати на гітарі, таким чином рядовий Шеремета почав служити при Будинку офіцерів.

Демобілізувався син тоді, коли рухнув Радянський Союз. На той час було дуже важко влаштуватися на роботу. Продовжувати навчання в училищі культури Олексій не хотів. Але прийшов завідувач заочного відділення і запропонував навчатися на режисерському факультеті (до армії він навчався на хоровому). Альоша вишукував варіанти, як прив’язатися до творчого життя, і створив свій театральний гурток «Темний закуток», зібравши однодумців, друзів і молодшого брата Руслана. Районний Будинок культури надав їм приміщення для репетицій. «Темний закуток» став приємною несподіванкою на всіх концертах, які відбувалися в міському і районному Будинках культури та на «Водоймі».

Потрібно віддати належне директору Центру дитячої та юнацької творчості Олександру Ткачуку, який узяв Олексія на роботу, наблизивши до культурного життя міста. Олексій Шеремета почав брати активну участь у звітних концертах ЦДТ. На новорічні свята з друзями, а тепер уже колегами, організовував дитячі ранки. Якось керівництво спиртозаводу запропонувало організувати конкурс «Змій Горинич». Альоша погодився. Розробив умови конкурсу. Конкурсантом могла стати дитина будь-якого віку, і з міста, і з села, яка б представила на конкурс свій образ «Змія Горинича» чи в малюнку, чи у виробі з будь-якого матеріалу. За умовами конкурсу, переможці отримували призи, а всі конкурсанти – подарунки. В ньому взяли участь понад сто дітей.

Крім діяльності в ЦДТ, Олексій проводив різні заходи в кінотеатрі «Юність». Разом із Людмилою Сухановою проводили «Кохання з першого погляду», «Анумо, хлопці!», «Конкурс краси». Крім того, Альошу запрошували вести програми байкери та коментувати матчі мотоболісти. Їздив Альоша на конкурси в Київ. Його запрошувала вести програму фірма морозива «Ласунка». Олексій був режисером «Новорічних програм», «Резиденції Святого Миколая і Діда Мороза».

Син мав вищу освіту, закінчив Київську державну академію керівних кад­рів культури і мистецтв. Завідувачка міського відділу культури Ольга Чорнобиль запропонувала йому посаду художнього керівника міського Будинку культури, а згодом він і очолив цей заклад. Я на той час керував аматорським клубом поезії «Ліра» при ЦДЮТ. У міру зайнятості вже не зміг керувати цим колективом і попросив Олексія взяти «Ліру» в МБК. Він надав клубу приміщення, де вже під керівництвом самовідданої творчої Нелі Ліщинської клуб успішно розвивався.

Якось на одному із заходів у ЦДТ методист міського відділу освіти Надія Дюднєва, почувши моє декламування, гучно вимовила: «Тепер я знаю, звідки в Олексія Івановича такий талант!». Але в минулому мати Олексія – теж чудовий читець-декламатор. Тож винні в цьому гени.

У жовтні 2013 року разом зі своїм сином Олексієм Олексійовичем, дружиною Наталією Дмитрівною та мною Альоша знявся в документальному фільмі «Секрети Бендери».

Часи змінюються. Коли Олексій був заступником директора «Розмаю», то писав сценарії до різноманітних заходів, які проводилися по всій Кам’янеччині. А то і сам їх проводив. Їх була незліченна кількість. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення рф в Україну, Альоша, не вагаючись, пішов служити в територіальну оборону. Служив на Сумщині, мав позивний «Артист». Командир Олексія брав його на зйомки на телебачення. Місцеві жителі після того, як Олексій організував концерт до Дня захисників і захисниць України, запропонували йому стати директором сільського клубу. Він, звичайно, відмовився.

Альоша щодня телефонував і казав, що в нього все добре. Коли я йому зізнався, що видав книгу, попросив поки не висилати її, тому що не знає, де буде завтра. То були останні слова, які я від нього почув. 14 листопада 2024 року Олексій загинув.

Громадськість міста і району вшановує пам’ять про нашого сина. Олексію посмертно присвоєно звання «Почесного громадянина м.Кам’янця-Подільського». На фасаді міського Бу­динку культури в день його народження, 15 квітня 2025 р., встановлено меморіальну дошку. Соціальний захист і центр «Турбота», ТЦК і СП, Пенсійний фонд сприяють у матеріальній допо­мозі сім’ї загиблого. Також гідно вшановують пам’ять про Олексія колективи РЦКіМ «Розмай», міського Будинку культури і Центру дитячої та юнацької творчості.

Могила Олексія постійно встелена квітами від друзів, колег і людей, які його провідують. І ми, батьки Олексія, дружина та діти, щиро вдячні всім за піклування.

ПАМ’ЯТЬ

Серця їх не б’ються,
Тому їх не чути,
Тому над могилами
Тиша і смуток.
З портретів лиш погляди
Слізно благають,
Щоб їх не минути.
А ще їх питають,
Чи їх пам’ятають?
Ту пам’ять у собі
Ми завжди тримаєм,
Бо в справжньої пам’яті
Краю немає.
Постіймо близенько,
Не пройдемо мимо,
Вклонімось низенько
І шапки знімімо.
Впадем на коліна
І землю скопімо,
Бо їх вже здолали
І мука, і втома,
Бо ми – ще в гостині,
Вони – вже вдома…

Іван ШЕРЕМЕТА.