СЛОВ’ЯНСЬК, ЛІВАН, КОСОВО, КИЇВ, СУМИ, ХАРКІВ…
6 грудня – День Збройних сил України
Це історія про службу без відступу і про ЗСУ, що вчаться перемагати в найважчих умовах сучасної війни. Про шлях військового від солдата до майора. Про зустріч із ворогом під час АТО і в перший день повномасштабної війни. Про тих, хто не говорить гаслами, а просто виконує свою роботу, щоб Україна вистояла.
Напередодні Дня Збройних сил України нашим співрозмовником став офіцер Олександр ІЛЬЄВ, який сьогодні передає свій багатий військовий досвід новому поколінню саперів.
ПЕРША ВІЙНА У СЛОВ’ЯНСЬКУ
– Олександре, яким був Ваш перший справжній бойовий досвід?
– У червні 2014 р. в селі Довгеньке, неподалік від Ізюму, що на Харківщині, доводилося виконувати різні завдання: встановлювати мінно-вибухові загородження, проробляти проходи в мінних полях, перевіряти позиції після обстрілів, розвідувати дороги та узбіччя на наявність мінно-вибухових пристроїв. Коли ворог здійснював обстріли на під’їзді до Слов’янська, в супроводі з розвідкою перевіряли місцевість, відстежували, звідки ведеться вогонь, і всіляко намагалися запобігти діям противника.
Ми першими заходили у Слов’янськ після звільнення. Працювали в міській раді, де окупанти облаштували свій штаб. Вони залишили декілька варіантів саморобних вибухових пристроїв. Один із них ми знайшли в лекційній залі – підозрілу велику картонну коробку, з якої йшли дроти. Що всередині могло бути, здогадатися важко, в тому й була небезпека. Знешкодили ту коробку гідроударом. Як виявилося, всередині було встановлено близько 8-10 артбоєприпасів тридцятого калібру, розвернутих підривниками в один бік. Між ними закладений заряд із пластинчастої речовини.
У підвалі знайшли замінований вогнегасник, усередині якого була закладена вибухівка, і він мав би спрацювати на відкривання дверей. Його знешкодили дистанційно. Зірвали «кішкою». Сепари свою зброю зберігали в підвалі. Коли ми ввійшли, то знайшли багато боєприпасів до стрілецької зброї, протитанкові гранатометні постріли, вогнемети «Шмель». У нас на озброєнні таких немає.
У підвалі вони обладнали тир. Як мішень використовували портрет українського політика Юлії Тимошенко. Коли тікали, то всі свої речі залишили, не до розваг було.
Коли ЗСУ брали в кільце Слов’янськ, то окупанти тікали, хто як міг. Вибиралися через Лиман на Ямпіль. ЗСУ перерізали їм трасу. Вони тікали полями, потім колоною пішли на Краматорськ. Ту колону наші доблесні воїни розбили. Вони ж, рятуючись, у людей відбирали автомобілі, мопеди, велосипеди.
У Слов’янську наробили досить біди. Люди розповідали, що після визволення міста в озері знайшли чимало замордованих людських тіл. Тих, хто чинив опір, розстріляли і викинули у водойму.
Місцеве населення по-різному реагувало на визволення міста. На початку війни було багато таких, які підтримували «русский мир». Хлопці з восьмого полку розповідали, що якийсь цивільний дядько з протитанкового гранатомета цілився вистрілити по ЗСУ. Молодь уже адекватніша, розуміла і вникала в політичну ситуацію, а старші звикли до совка. Тут усьому вина телебачення, наслухалися пропагандистських каналів. Проте з роками прийшло усвідомлення, хто ворог насправді.
БАТЬКО – ПІДВОДНИК, А СИН – САПЕР
– Олександре, що стало першим імпульсом, який привів Вас в армію?
– Батько строкову службу ніс на дизельному підводному човні Прибалтійського військового округу. Його розповіді про побут, приготування їжі захоплювали. От, скажімо, душу на човні не було, митися ніде. Щоб вийти із ситуації, моряки протиралися спиртовим розчином. Найдовше виходили в море на три місяці. Тато був залюблений у морську стихію і навіть після служби влаштувався на роботу на цивільному риболовецькому судні. Лише Панамський канал тричі перетинав. Побував у всіх країнах світу, крім Китаю. Вдома в нього морських сувенірів удосталь.
Я на військову службу був призваний 1999 року. Розпочинав у Центрі інженерних військ, перебував на різних посадах. 2004 р. переведений на посаду заступника командира взводу батальйону забезпечення навчального процесу Військово-інженерного інституту ПДАТУ.
2007 р. на Закарпатті трапилося стихійне лихо, вода затопила значну територію області. Тоді держава закупила техніку для проведення рятувальних робіт. Коли наслідки паводка ліквідували, в Кам’янці-Подільському сформували загін із ліквідації надзвичайних наслідків, де техніку і розосередили. У новосформованому загоні я служив командиром відділення і після того, як його наприкінці 2012 р. розформували, знову повернувся в батальйон забезпечення. Згодом перевівся в Центр розмінування. Нині – на посаді начальника циклової комісії з пошуку та знешкодження саморобних вибухових пристроїв.
ЛІВАН І КОСОВО: ВІЙНА, ЩО НЕ ЗНАЄ КОРДОНІВ
– Ви брали участь у миротворчих місіях. Які моменти закарбувалися найбільше?
– Двічі був у Лівані. Служив у міжнародному інженерному батальйоні, який займався розмінуванням кордону. Ширина розмежування між країнами сягала 50-100 метрів. Досі залишався невирішеним конфлікт між Ліваном та Ізраїлем. На кордоні між країнами були встановлені мінні поля, які потрібно було розчищати, чим і займався наш батальйон. Робота важка, клімат спекотний. На вулиці перебувати було нестерпно: подуєш на руку, а шкіра пече як у сауні. Старалися працювати зранку, переважно до 11-ї, далі сонце палило немилосердно.
Ще був на ротації в Косові на Балканах у грудні 2014-го. Упродовж року в складі роти перебував на посаді сапера. Війська НАТО обстрілювали сербські території авіацією. Пілотам заборонялося після виконання завдань із повним боєкомплектом заходити на посадку, тому вони скидали боєприпаси на горі Цевіліан поблизу міста Призрен. Ці боєприпаси, що залишалися після виконання завдань бойовими літаками, потрібно було знищити. Миротворці проробляли проходи, а потім очищали територію від касетних боєприпасів.
НІЧ, ЩО ЗМІНИЛА ВСЕ
– Де саме застала Вас повномасштабна війна?
– У ніч на 24 лютого не спалося. Рився в телефоні й під ранок прочитав повідомлення про вибухи в Україні. Увімкнув телевізор. Російський окупант проривався до столиці, бомбив південь і схід, – згадує майор Олександр ІЛЬЄВ. – У частині за тривогою оголосили збір. Наказ – готуватися до від’їзду. Був готовий до такого рішення командування. Мене призначили керівником однієї з груп, яка відбувала на ротацію. Сумки були складені заздалегідь. О 10.00 колона розпочала рух у Київську область. Найбільшою проблемою були затори.
На місце тимчасової дислокації прибули серед ночі. Заїхали на закинутий завод у Броварах. Ночували в машинах, харчувалися тим, що взяли з дому. Потім підключилися волонтери. Їхня допомога військовим безцінна. Місцеві сприяли всім, чим тільки могли. У супермаркеті в Гоголеві подружня пара, коли побачила, що я купую воду і цигарки, наполягала, що оплатять покупку. Стояли на своєму, аж поки я не здався. Жінки готували супи, борщі, вареники, відбивні. Вперше спробував вареники на пару, великі, з сиром. У нас такі не готують.
– У яких бойових епізодах оборони Києва Ви брали участь?
– Наш підрозділ потрапив у підпорядкування до однієї з механізованих бригад. Лінія оборони пролягала через Броварський район у межах населених пунктів Русанів і Гоголів. Ми працювали над встановленням мінно-вибухових загороджень. Щоб росіяни не мали змоги просуватися в напрямку Києва, знищували мости по річці Трубіж, де йшла лінія оборони, деякі з них готували до знищення, закладали вибухівку. Річка Трубіж у цьому місці вузька, вбрід можна перейти. Якби загарбники її перейшли, розпочався б наступ. Поле навколо не проглядається, скрізь зарості.
До кінця березня виконували бойові завдання на Київщині. Під натиском ЗСУ окупанти почали тікати старою трасою в напрямку Чернігівщини. Мали наздогнати їх і завдати вогневого ураження. Кацапи за собою знищували мости, щоб перешкодити наступу. Розвідка повідомляла, що прямою дорогою навздогін не проїдемо, бо знищено переправи. Із Броварів противник рухався по об’їзній, далі колоною висувався на Пирятин, Ічню, до Білопілля. Місцеві розповідали, що минуло приблизно годин шість, як їхні колони пішли далі. Наздоганяли їх, але так і не змогли. Об’їжджали, велике коло робили, а вони проїхали по прямій дорозі – знову знищили міст, а ми змушені були йти в об’їзд.
Поводили себе росіяни непередбачувано. От заїхали двома танками в село Талалаївку, що біля Ромнів, почали відбирали у фермерів пальне. Пішли в село, свій танк залишили напризволяще. Поки ходили, місцеві встановили на ньому прапор України. Коли ж повернулися, не на жарт налякалися, подумали, що то ЗСУ захопили, і знищили його своїм танком. Вони подумали, що танк український (сміється).
КИЇВЩИНА, СУМЩИНА, ХАРКІВЩИНА…
– Чи бачили наслідки їхніх злочинів у тих місцях?
– Ми переважно були на лінії розмежування. На той час на себе приймали ворожі обстріли, брали участь у вогневих зіткненнях. Щоночі їхня авіація відпрацьовувала по нас. Окупанти нещадно руйнували інфраструктуру. Бачили розбитий супермаркет. У Гоголеві натрапили на розбиті склади з рибною продукцією. Понівечені холодильники, розтрощені вітрини. Ночували в одних господарів, то хазяїн пригощав ікрою й креветками. Смерділи вони горілим. Він пояснив, що та продукція з рибних складів, людям її роздавали, щоб не пропадала.
Далі наша колона просувалася на Білопілля. Бойові дії на тих територіях не велися. В місті кацапи не зупинялися, їхні колони проїхали вночі – й усе.
Був випадок, як із боку Тьоткіного Курської області через залізничний міст заїхав ворожий броньовик «Тигр». Щось пішло не так, і він з’їхав із колії. Росіяни пішли до місцевих. А ті, доки загарбники верталися, злили пальне. Коли спробували запустити броньовик, він заглух, окупанти знову пішли шукати допомогу. Місцеві тим часом розібрали «Тигра»: все, що могли зняти з нього, зняли і спалили.
Наш підрозділ затримався в Білопіллі на декілька тижнів. Де були можливі ділянки прориву, підготували до руйнування мости. Далі через Сумщину пробивалися на Охтирку. А звідти поїхали на Сковородинівку, що на Харківщині. У цьому селі покоїться письменник-філософ Григорій Сковорода. Музей у Сковородинівці його імені. Проживали в жінки, яка працювала в музеї бібліотекаркою. Ночували буквально два дні. Був приліт, музей вигорів ущент. Знищили його росіяни.
– У яких бойових епізодах на Харківщині брали участь?
– Звільнили село Циркуни на Харківщині. Наступного дня отримали розпорядження в’їхати в саме село. Дорога туди насипна. По обидва боки дороги москалі встановили групи мін, загородження зробили з підручних матеріалів. Купу розтяжок понаприв’язували. Наш підрозділ ту дорогу чистив. Побачив чоловіка, який там ходив. Підійшов із ним поговорити. Виявився балакучим. Розповів, що в Циркуни першими заїхали буряти, встановлювали мінні загородження. Жорстоко ставилися до цивільних. Потім морячки прибули, більш культурні. Бачив, як носили гранати, міни, а де саме встановлювали – він не знав. Коли виїжджали, із собою всі ті боєприпаси забрали.
Якось ішов вулицею в Циркунах і побачив на подвір’ї жінку, яка поралася біля хати. Запитав, як пережила окупацію. Жінка розповіла, що більше як чотири місяці тут перебуває. Вона чистила зів’ялу картоплю. Запитав, чим можу допомогти. Розповіла, що не може до сина додзвонитися. Він – полковник ДСНС. Хвилювалася за нього. Його номер напам’ять не знала, а її телефон розрядився. Я взяв його, зарядний пристрій і ліхтарик. Повернувся до хлопців і розповів цю історію. Зібрав у пакет сардельки, хліб, консерви, все, що мали, і заніс їй.
Виконали завдання, повернулися на місце дислокації, зарядили той телефон, увімкнули. Гортаємо записну книжку, шукаємо номер сина. На одному зупинилися, інтуїція підказувала, що це він. Набрали. Трубку підняв чоловік. Перше, що спало йому на думку, – росіяни забрали маму. Пояснили йому ситуацію, заспокоїли. Наступного дня він зустрівся з мамою. Я потім із ним розмовляв. Він забрав маму з Циркунів. А телефон у мене так і залишився. Дзвонили, щоб забрав. Відповів, що не потрібен йому телефон, подякував за те, що маму підтримали.
ТАЛІСМАН, ЩО ЗАВЖДИ ПОРУЧ
– Які хвилюючі моменти з військової служби особливо пам’ятні?
– У с.Руська Лозова зайшли в церкву, де розміщувався штаб Нацгвардії. Нам надійшло розпорядження перевірити дорогу в напрямку н.п. Руські Тишки. Минуло декілька днів, як відбили його у ворога. Опорні пункти противника стояли на околиці села, за кладовищем.
Коли проїжджали вулицями, на кожних воротах бачили напис крейдою: «Оглянуто». Військовослужбовці робили мітки, що ворогів тут уже немає. Тікали вони з села і по дорозі викидали все, що було зайвим. У лісі знаходили спальні мішки, каремати, ще якісь їхні речі валялися.
У штаб ми зайшли для уточнення місцевості, супроводу і прикриття групи медзабезпечення та зв’язку. Раптом чуємо обстріли з літака, потім міномет почав відпрацьовувати, врешті виїхав танк і прямою наводкою вистрілив разів сім у церкву. Перший приліт був по дзвіниці, слава Богу, всі живі-здорові залишилися. Ми в ній саме перебували. По драбині спустилися вниз, цегла аж усередину залітала. Так і сиділи, чекали, поки обстріли закінчаться. На деякий час стихло. Ухвалили з хлопцями рішення покинути приміщення церкви. Вибігли, сіли в автомобіль, швидко почали вибиратися звідти. Москалі з усієї сили гатили по нас. Обійшлося. Коли тікали від обстрілів, бачили по дорозі БМ-21 кацапський підірваний, що палав. Окупанти гатили по ньому з міномета. Думали, що він наш. Села Велика Лозова немає, росіяни його знищили. Важкі бої тут точилися.
– А чи маєте власний талісман-охоронець, який рятує на дорогах війни?
– Разом із посвідченням учасника бойових дій постійно ношу армійський ідентифікаційний жетон і освячений хрестик з Єрусалиму. Коли перебував із миротворчою місією в Лівані, організовувалася екскурсія по святих місцях, я тоді й придбав хрестик. Відтоді постійно ношу його з собою. Він – мій охоронець і оберіг.
Відділення комунікації 143 ОНТЦ «Поділля».
