СИЛА ВОЛОНТЕРІВ У ЧАС, КОЛИ СВІТ ХИТАЄТЬСЯ

У волонтерстві є речі, які не вимірюються кілограмами гуманітарної допомоги чи кількістю виданих наборів. Це – увага, людяність, слово підтримки, усмішка, яка повертає віру в те, що день завтрашній – можливий. Саме з таким підходом працює команда Українського Червоного Хреста в Кам’янці-Подільському, яка стала для багатьох людей місцем опори, тепла та відчуття безпеки.

У Міжнародний день волонтера, тобто 5 грудня, ми поспілкувалися з Наталією СЕМЕНЮК, координаторкою волонтерського руху Кам’янець–Подільської міської організації Товариства Червоного Хреста України. Вона розповіла про те, з чого почалася команда, які виклики переживають волонтери щодня, та чому навіть у найважчі моменти важливо тримати світло в серці й передавати його іншим.

УСЕ ПОЧАЛОСЬ ІЗ КОМАНДИ ОДНОДУМЦІВ

– Яка головна цінність лежить в основі роботи Червоного Хреста в нашому місті?

– Насамперед – це гуманність. Підтримка людей, розуміння їхніх потреб і надання такої допомоги, яку вони справді відчують. Чи це буде певний інструмент, щоб людина змогла допомогти собі сама, чи вже безпосередня наша підтримка, головне, щоб вона була корисною. Також це нейтральність і неупередженість. І, звичайно, велике добре серце кожного волонтера, кожного члена нашої команди.

– Скільки волонтерів нині працюють у міській організації? Як залучаєте нових людей?

– На сьогодні маємо 103 волонтерів. Є активні, резервні та колишні. Активні – це ті, хто нині долучається до всіх заходів і постійно в русі. Резервні – ті, хто тимчасово відійшов, можливо, через навчання, роботу чи переїзд, але не відмовляється від діяльності. Повертаються і знову стають активними. Колишні – це переважно хлопці, які пішли служити у Збройні сили України. Інших причин, щоб хтось залишив нашу організацію, практично немає.

Щодо залучення нових волонтерів – історія команди почалася ще з 2019 року, але саме тоді ми офіційно відновили діяльність. 2020 року разом з Юлією ПОБЕРЕЖНОЮ долучилися до міської організації товариства. Ми почали відбудовувати команду, шукати нові підходи, активізувати роботу та об’єднувати людей довкола спільних цінностей. Велику підтримку на старті надав фаховий медичний коледж – студенти та викладачі. Поруч із нами працювали й ті, хто вже був частиною організації: Надія ПІДСКОЦЬКА, Наталя ЧЕРНЕЦЬКА, Наталя БЕЗПАЛЬКО, Сергій ЮРКОВ, Наталя МАРТИНЮК, Сергій ГУМЕНЮК та інші. Ми реалізовували проєкти, проводили флешмоби, їхали на різні заходи, і наша команда зростала. Дуже багато студентів прийшли до нас із Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.

2021 року ми навіть зробили урочисту посвяту волонтерів у сесійній залі міської ради – досі всі згадують її з теплом.

Після початку повномасштабної війни людей, які хотіли стати волонтерами, побільшало. Хлопці допомагали розвозити гуманітарку, зустрічати бенефіціарів, бо в коридорчику стояли по 400-500 людей. Але життя продовжується, і частина волонтерів пішла працювати чи навчатися.

– Проте молодь – нині наша рушійна сила, – продовжує Наталія Семенюк, координаторка волонтерського руху Кам’янець–Подільської міської організації Товариства Червоного Хреста України. – Ми залучаємо їх через заходи гуманістичної освіти: вони приходять, подивляться – і хочуть бути з нами.

Головне – ми показуємо все власним прикладом: ніхто не стоїть осторонь. Ми самі розвантажуємо машини, видаємо допомогу, готуємо заходи, пишемо сценарії, розставляємо столи. Люди бачать, що ми рівні й працюємо разом. І саме тому до нас повертаються ті, хто навчається в інших містах: приїжджають на вихідні, на канікули. Вони кажуть: «Нам хочеться бути поруч». Це результат нашої роботи – ми як сім’я.

УСІХ ОБ’ЄДНУЄ ПОТРЕБА У СПІЛКУВАННІ

– Пані Наталіє, чи проходять охочі стати волонтером співбесіду?

– Безпосередньо перед тим, як стати волонтером, люди проходять співбесіду. Ми одразу проговорюємо: чи готові вони дотримуватися семи принципів Міжнародного Руху Червоного Хреста – Гуманності, Нейтральності, Неупередженості, Незалежності, Добровільності, Єдності та Універсальності. Особливо перших трьох. Це не завжди просто, бо в кожного є своя позиція, свої переживання. Але якщо ти – волонтер Українського Червоного Хреста, то ці принципи обов’язкові. Тому тим, хто вагається, ми пропонуємо спершу відвідати наші заходи, тренінги, щоб зрозуміти, чи насправді готові бути волонтерами.

– Як сьогодні визначаються найактуальніші напрями роботи? Які запити від людей чуєте найчастіше?

– Маємо інструмент оцінки потреб громади – опитування, зустрічі з партнерами, представниками влади, громадами, педагогами, медиками, молоддю, людьми елегантного віку. З першого липня в місті працює Громадський центр Українського Червоного Хреста –  це невід’ємна частина місцевої організації, а не окрема структура.

Для різних категорій – свої потреби. Для внутрішньо переселених осіб – це продукти, гігієна, одяг, взуття, постіль. Особливо для людей старшого віку, яким важко працевлаштуватися. Молодь потребує простір для спілкування, участь у проєктах, можливість бути почутими. Працездатні люди – це здебільшого питання роботи, проживання. Люди елегантного віку: доступність ліків. Але всіх об’єднує одне: потреба у спілкуванні, увазі, психосоціальній підтримці.

– Що найскладніше в роботі з людьми, які пережили травму чи втрату?

– Найскладніше – не сказати фразу: «Я вас розумію». Бо якщо ти не пережив того самого – не можеш розуміти. Хоча дуже хочеться підтримати так щиро, від серця. І ще складно прийняти, що не можеш допомогти всім і одразу. У нас є свій ресурс – і ми зобов’язані думати про нього. Бо здорова команда – це здорова допомога людям. Голова міської організації Товариства Червоного Хреста України Ігор ЗЕМСКОВ, заступник голови Юлія ПОБЕРЕЖНА, фахівець із розвитку організації Олександр ХАПКО, лідер волонтерів Максим КОВАЛЬ – усі постійно говоримо про це.

Тому ми обережні з обіцянками: не кажемо: «Ми точно зробимо», натомість кажемо: «Ми спробуємо знайти рішення, проговоримо з партнерами». Хоча всередині хочеться допомогти відразу.

Також важливо, щоб люди отримували допомогу з гідністю. Якось Юлія Побережна сказала дуже правильну річ: люди, які втратили все, не мають приходити по допомогу й отримувати новий біль або негатив. Тому завжди намагаємося забезпечити комфорт: водичку, стільці, нормальні умови, повагу й людяність. Бо часто люди приходять у стані величезної внутрішньої напруги, і наше завдання – не додати її, а зняти.

– Наскільки важливими для людей є регулярні видачі допомоги? Як часто вони відбуваються: щотижня, щомісяця чи в інші терміни?

– Це залежить від того, як надходить гуманітарна допомога, і які є потреби. У нас дуже добре працює CRM-система, яку Олександр розробив ще на початку повномасштабного вторгнення. Це була перша така система в Україні у структурі Товариства. Ми створили базу даних людей і бачимо: хто отримав продуктові чи гігієнічні набори, хто – ковдри, а хто ще не отримав подушки. І коли надходить, наприклад, партія подушок, ми викликаємо саме тих, хто їх ще не мав.

Так відбувається й тепер. Але нині гуманітарна допомога більше спрямовується на схід, а частина підтримки переходить у формат ваучерів.

– Яку роль у цьому відіграє Громадський центр?

– Основна функція центру – створити безпечний, інклюзивний і доступний простір, який покликаний за принципом єдиного вікна надавати соціальні послуги тим, хто найбільше потребує, здійснювати адвокацію у співпраці з ключовими стейкхолдерами заради розвитку громади, навчити людей дбати про себе самостійно. Є категорії, які потребують сторонньої допомоги: люди 65+ та особи з інвалідністю. Але якщо це людина працездатного віку, яка переїхала сюди, ми пояснюємо: життя триває, і наша громада може дати вам інструменти, навчити, підтримати через тренінги, семінари, зустрічі. Ми допомагаємо, але люди мають будувати своє життя самі.

УСМІШКА ВИПРОМІНЮЄ НАДІЮ

– Пані Наталіє, чи багато нині новоприбулих?

– Так. Постійно. Недавно приїхали люди з евакуації – переважно з Донецької області, є також із Дніпропетровської та Запорізької. Ми їх реєструємо, визначаємо потреби, і вони отримують допомогу першочергово, бо приїжджають фактично без нічого.

– Потік людей великий. Можливо, є історії, які особливо зачепили Вас?

– Історій дуже багато, можу розповідати день за днем. Особливо пам’ятаю одну з початку роботи. Я тоді була постійно в русі – розвантаження, завантаження, темний одяг, кросівки. А того дня випадково вдягнула світлий одяг. Прийшла жінка зі скаргою, я запросила її, ми сіли поговорити. Я люблю усміхатися, але намагалася бути стриманою, щоб її не образити. І вона сказала: «Ви у світлому одязі… й усміхаєтеся. І мені хочеться вірити, що все буде добре». Це мене дуже зачепило. Я зрозуміла: людям потрібне світло. Буквально і в переносному значенні. Вони хочуть отримати від нас частинку добра.

Були люди, які приходили з домашніми улюбленцями – покинули все, але взяли собачок і котиків. Один песик у нас «співав» під музику – господиня вмикала, а він підспівував. Людям потрібні емоції, й вони ними діляться.

– А з якими історіями найважче працювати нині?

– Найважче із сім’ями зниклих безвісти та військовополонених. Хоч у нас є окремий фахівець в обласній організації, люди часто приходять саме до нас, бо не знають, куди звернутися. Я особисто займаюся такими випадками. Це важко, забирає дуже багато сил і внутрішніх ресурсів. Але людина після розмови йде хоча б із маленьким відчуттям надії. А це важливо.

«БО СВІТЛО Є В КОЖНІЙ ЛЮДИНІ…»

Під час розмови з Наталією Семенюк постійно повертаєшся до однієї думки: у волонтерстві інколи найважливішим є не коробка з допомогою, а людське тепло. Вона говорить про це спокійно, просто, але так, що кожне слово закарбовується. «Підтримка» і «світло» – не риторика, а щоденна реальність команди міської організації Товариства Червоного Хреста, яка працює поруч із людьми, які пережили втрати, евакуацію, розлуку й невизначеність.

– Підтримка, добре слово, світло – це те, про що ми говорили з самого початку. Людям потрібно, щоб їх чули, приймали, підтримували. Іноді достатньо усмішки, щоб у людини з’явилася сила рухатися далі.

Насправді волонтерство – це не про один день на рік. Воно щоденне. Насамперед хочу подякувати всім волонтерам. Вони виконують колосальну роботу, кожен на своєму рівні. Хтось працює у громадському секторі, хтось у гуманітарних напрямах, хтось у психологічній підтримці. Бажаю, щоб у них вистачало сил, ресурсу й здоров’я. Щоб той вогник, який вони несуть, не згасав. Я розумію, як важко його підтримувати. Але на нас дивляться інші. Коли показуєш приклад, люди повторюють.

Я дуже люблю Кам’янеччину, наш район, наших людей – щирих і відкритих. Коли приїжджаєш у громади й чуєш, як вони приймають, допомагають, підтримують, розумієш, наскільки сильні ці серця. Бажаю, щоб цей вогник добра ніколи не зникав. Щоб кожне серце світило. Бо світло є в кожній людині – просто іноді  треба допомогти його відкрити.

Сюзанна СИРОТЮК.