РЕАБІЛІТАЦІЯ – ЦЕ ПОВЕРНЕННЯ ЛЮДИНИ ДО СЕБЕ
Із нагоди другої річниці роботи відділення ми поспілкувалися із завідувачем реабілітаційного відділення, лікарем фізичної та реабілітаційної медицини Олександром ТРОНЧУКОМ – про команду, яка працює як єдиний механізм, про складні клінічні випадки й маленькі, але безцінні перемоги пацієнтів, про нестачу місць і фахівців, а також про те, чому індивідуальний підхід у реабілітації часто важливіший за найсучасніше обладнання.
За словами пана Олександра, це відділення функціонує завдяки підтримці міського голови Михайла ПОСІТКА, депутатського корпусу, адміністрації міської лікарні, волонтерів і всіх тих, хто повірив у необхідність такого простору відновлення. Саме їхні рішення, зусилля та людська позиція дали змогу не просто відкрити відділення, а наповнити його змістом, сучасним обладнанням і командою фахівців. За цей час тут допомогли сотням пацієнтів – молодим і літнім, тим, хто починав свій шлях відновлення з повної нерухомості, й тим, хто потребував лише правильного поштовху та підтримки фахівців.
ДВА РОКИ РОБОТИ: ЕМОЦІЇ ТА ГОРДІСТЬ ЗА КОМАНДУ
– Олександре Павловичу, 15 грудня реабілітаційне відділення відзначило другу річницю з дня відкриття. З якими відчуттями Ви зустріли цю дату?
– Насамперед це відчуття гордості за свою команду, за персонал, за той шлях, який ми пройшли, за результат, який показали, і за наше ставлення до людей. Я справді дуже пишаюся своєю командою.
Коли заходиш у реабілітаційне відділення, насамперед впадає в око не обладнання і не тренажери, а люди. Усмішки фахівців, їхні терпіння й уважність до кожного пацієнта створюють відчуття спокою та довіри з перших хвилин. Тут не поспішають, не говорять крізь зуби та не працюють «на автоматі». Навпаки – кожен рух, кожне слово адресовані конкретній людині з її болем, страхами й надіями.
Фахівці вміють не лише професійно виконувати свою роботу, а й підтримати – пояснити, підбадьорити, іноді пожартувати, а іноді просто мовчки побути поруч. Терпіння в цій роботі не формальність, а необхідність, адже багато пацієнтів приходять сюди в емоційно вразливому стані, розгублені й виснажені. І саме людське ставлення, повага та щира участь часто стають тим першим кроком, з якого починається справжнє відновлення.
– Загальний штат фахівців, які працюють у відділенні, – 34 особи, – додає пан Олександр. – Це повний склад: лікарі, середній і молодший медичний персонал, усі спеціалісти, які залучені до реабілітаційного процесу.
– Скільки пацієнтів отримали допомогу за два роки роботи?
– Орієнтовно близько 800 стаціонарних пацієнтів і ще приблизно 250-300 амбулаторних.
– Якими досягненнями пишаєтеся найбільше?
– У реабілітації дуже складно одразу спрогнозувати результат. Є випадки, де потрібно пройти декілька реабілітаційних циклів, постійно коригувати завдання. Кожен пацієнт – індивідуальний, кожна історія – унікальна. Для кожного ми формуємо персональний реабілітаційний план. Іноді у процесі його доводиться змінювати – це нормально.
– Чи був випадок, який особливо запам’ятався?
– Найбільше надихає, коли важкий лежачий пацієнт після інсульту через три тижні реабілітації вже може сидіти, вставати, іноді навіть сказати декілька слів. Коли пацієнт уперше каже «Дякую» – це просто космос!
– Які основні запити і потреби мають пацієнти?
– Усе залежить від діагнозу. Найбільше пацієнтів – з інсультами, це неврологічна патологія. Також багато післяопераційних хворих: ендопротезування кульшових і колінних суглобів, переломи довгих трубчастих кісток. Є пацієнти з політравмами – переломи таза, черепно-мозкові травми, компресійні переломи грудного, поперекового та шийного відділів хребта.
Спінальних хворих у гострому періоді ми, на жаль, поки не можемо брати – вони проходять лікування у спеціалізованих закладах. Але подальші реабілітаційні цикли можуть проходити вже в нас.
МАКСИМАЛЬНО АДАПТУВАЛИ ПРОСТІР, ЩОБ БУЛО КОМФОРТНО ВІДНОВЛЮВАТИСЯ
Нестача реабілітаційних ліжок і фахівців – проблема не лише Кам’янця-Подільського, а й усієї країни. Попит на реабілітацію зростає, тоді як кількість спеціалістів залишається обмеженою. Саме тому питання розширення відділення і створення гідних умов для пацієнтів та персоналу залишається одним із ключових викликів на майбутнє.
– Пане Олександре, скільки пацієнтів перебувають у відділенні нині?
– На сьогодні – 25. Усі ліжка зайняті.
– Чи достатньо цього для міста і району?
– Однозначно ні. 25 ліжок – це дуже мало і для Кам’янця-Подільського, і для району. Оптимально потрібно щонайменше 40 стаціонарних ліжок, щоб покрити хоча б 80% потреб.
– Яке обладнання та методики використовуєте?
– Відділення повністю забезпечене обладнанням згідно з вимогами НСЗУ. Крім того, маємо додаткове обладнання, яке надходить від партнерів, міської ради, адміністрації лікарні.
У нас є інтерактивні та настільні ігри, шахи, шашки, нарди, тенісний стіл. Ми максимально адаптували простір до побутових умов, щоб людям було комфортно відновлюватися.
– Які саме тренажери використовуються у відділенні?
– Для опорно-рухового апарату – бігові доріжки, велотренажери, силові тренажери, тренажер Бубновського. Також є балансувальні платформи, засоби для відновлення когнітивних функцій, асистивні пристрої, вертикалізатори різних типів.
– Чим відрізняються стаціонарна й амбулаторна реабілітації?
– Амбулаторно, як правило, приходять більш активні пацієнти. З ними працюють менше спеціалістів і менше часу.
У стаціонарі з одним пацієнтом працюють не менше як три години на день. Над ним одночасно працюють 4-5 фахівців: фізичний терапевт, ерготерапевт, психолог, терапевт мови та мовлення. Амбулаторно зазвичай залучаються 1-2 спеціалісти, залежно від проблеми.
– Пане Олександре, а скільки часу триває реабілітація одного пацієнта?
– За умовами НСЗУ, стаціонарне лікування триває не менше як 14 днів, зазвичай – до 21 дня. Все залежить від патології та готовності пацієнта працювати.
КОМАНДНИЙ ДУХ І РОБОТА З ЕМОЦІЯМИ
У розмові Олександр Трончук неодноразово наголошує: успішна реабілітація неможлива без довіри між пацієнтом і командою. Часто люди приходять з розгубленістю, страхом і невірою у власні сили. Завдання фахівців – не лише відновити фізичні функції, а й допомогти людині психологічно прийняти нові обставини та повірити в можливість змін.
– Як підтримуєте командний дух у колективі?
– У нас дружний колектив. Із першого дня домовилися про взаємозаміну. Якщо хтось іде у відпустку чи на лікарняний – інший без проблем підхоплює пацієнта. Ми регулярно проводимо тренінги зі спілкування з пацієнтами та їхніми родичами, адже емоційний стан відіграє величезну роль.
– Яку роль відіграє реабілітація в поверненні людини до життя?
– Будь-яка травма чи хвороба потребує реабілітації – без цього лікування фактично залишається незавершеним. Після інсульту, важкої операції або травми людина часто втрачає не лише фізичні функції, а й віру в себе. Вона може впасти в депресію, відчувати себе тягарем для родини, непотрібною суспільству.
– І це насправді не менш серйозна проблема, ніж фізичні обмеження, – продовжує завідувач реабілітаційного відділення Олександр Трончук. – Наше головне завдання – показати людині, що вона потрібна, що її життя не зупинилося, а просто перейшло в інший етап. Ми пояснюємо: відновлення можливе, але воно потребує часу, терпіння і щоденної роботи – як з боку пацієнта, так і з боку команди фахівців.
Ми завжди працюємо індивідуально і враховуємо попередній спосіб життя людини. Якщо пацієнт був електриком, робимо акцент на дрібній моториці, координації рухів рук, точності – на тих навичках, які дозволять йому знову працювати з інструментами або хоча б упевнено виконувати побутові дії.
Якщо це жінка, яка звикла піклуватися про дім і любить готувати, ерготерапевт разом із нею буквально відновлює звичні побутові процеси: як безпечно тримати ніж, як почистити овочі, як зварити макарони, підняти каструлю так, щоб не обпектися і не нашкодити собі. Це не дрібниці – це повернення незалежності.
Реабілітація – це про те, щоб людина знову могла самостійно жити, ухвалювати рішення, відчувати власну цінність. Навіть якщо результат не завжди ідеальний, кожен маленький крок уперед – це вже перемога. І для пацієнта, і для нас.
– За якими критеріями відбувається відбір пацієнтів?
– Ми використовуємо міжнародні шкали Ренкіна та Бартела. Кожного пацієнта попередньо оглядаємо. Якщо прогноз реабілітації несприятливий, на жаль, ми не можемо взяти людину. Але інколи ризикуємо – і навіть невеликий результат уже має значення.
– Які плани щодо розвитку відділення?
– Хотілося б покращити умови перебування в палатах: оновити меблі, зробити додаткові ремонти. І, звісно, розширитися – ще мінімум на 15 ліжок.
– Що б побажали своїй команді та пацієнтам?
– Команді – розвитку, навчання, руху вперед. Пацієнтам – того ж самого і, безумовно, здоров’я.
ЩОДЕННА РОБОТА І МАЛЕНЬКІ ПЕРЕМОГИ
Під час спілкування із завідувачем відділення та екскурсії реабілітаційним простором нас запросили до кабінету ерготерапії. Саме в цей момент там тривало заняття з 11–річним хлопчиком. Спокійна атмосфера, зосередженість фахівця й уважний погляд матері поруч одразу дали зрозуміти: тут ідеться не лише про вправи, а про щоденну кропітку роботу над майбутнім.
– У мого сина Вані дитячий церебральний параліч. До реабілітаційного відділення ми почали приходити ще з минулого року і відтоді постійно повертаємося сюди знову і знову, – ділиться із нами мама маленького пацієнта пані Людмила. – Курс триває чотирнадцять днів. Відпрацьовуємо ці два тижні, потім робимо перерву – місяць або два, і знову приїжджаємо на наступний курс. Це не разова історія, це постійна робота. Реабілітація для нас уже стала частиною життя.
Ваня займається з різними фахівцями. У нас є масажі, корекція роботи руки, заняття з логопедом, психологом, психіатром. Тут працюють багато спеціалістів, і кожен відповідає за свій напрям. Вони не просто виконують процедури, а реально працюють із дитиною, бачать її стан і підлаштовуються під нього. Після кожного курсу бачимо зміни. У Вані стають кращими рухи, впевненіше тримає тіло, покращується постава. Він почав краще ставати на ноги – ми вже стараємося, потроху починаємо ходити. Для когось це може здаватися дрібницею, але для нас це величезний крок уперед.
Дуже важливо і те, як тут ставляться до дітей. Персонал уважний, терплячий, чуйний. Вони добре розуміють, що діти особливі, що не завжди є настрій, не завжди хочеться займатися. І замість тиску шукають підхід. Якщо Ваня не хоче робити вправу двадцять разів, то йому кажуть: «Добре, давай зробимо десять і ще десять». Домовляються, підтримують, мотивують. Для мене це багато значить. Дуже задоволені цим відділенням і людьми, які тут працюють. Бачимо прогрес, результат, а це – найголовніше.
Ми приїжджаємо щодня з дому, з Ходоровців, і так само повертаємося назад. Є можливість залишатися тут і харчуватися, якщо проходити стаціонарний курс, але для нас наразі підходить такий формат. Головне, що Ваня тут отримує допомогу, яка справді працює.
Сюзанна СИРОТЮК.
