ФРОНТОВИЙ ТУРИЗМ У СПОГАДАХ «ТУРИСТА»
«Водієві нині на війні не позаздриш. Якщо ми, оператори БпЛА, працювали на одній точці по декілька днів, то нашому Дмитру доводилося щодня мотатися до нас «убитими дорогами». А це – 300-400 кілометрів за день, з яких щонайменше 20 – під загрозою ворожих дронів. І він привозив нам боєкомплект, заряджені акумулятори, продукти – словом, усе, що просили. Він у нас профі у своїй справі. Часто вивозив із таких ситуацій, про які й згадувати не хочеться», – так відгукуються сапери про свого водія, старшого солдата 26-річного Дмитра ГЛАДЮКА.
Такі, як Дмитро, рідко потрапляють у сюжети новин. Але без них на війні не обійтися. Бо хтось має везти хлопцям необхідне, знати дорогу в темряві та не злякатися сісти за кермо тоді, коли на нього чекають.
«ТУРИСТ», ЯКИЙ УМІЄ КЕРУВАТИ І РЕМОНТУВАТИ
У Дмитра – звичайна подільська біографія: школа, професійне училище, фах механіка сільськогосподарської техніки. Каже, що ще до армії вмів і ремонтувати, і керувати всім, що має колеса, – від трактора й комбайна до мотоцикла і фури. За любов до дороги в армії отримав позивний «Турист». Адже до війни об’їздив майже всю Україну.
Коли 2019 р. надійшла повістка на строкову службу, пішов без вагань, уклав контракт і відтоді служить у ЗСУ. Служив старшим водієм, їздив на різній техніці, зокрема на важкому КрАЗі. Згодом його перевели до пожежної обслуги, де він і зустрів повномасштабне вторгнення. Міг і досі залишитися в тилу, але не залишився.
– Хлопці на передовій не гумові, їм важко, і їх потрібно міняти. Якщо вони зламаються – війна прийде сюди, – каже Дмитро без пафосу.
Перший напрямок, куди поїхав «Турист», – Курдюмівка на Донеччині, неподалік від Костянтинівки. Працював водієм, завозячи саперів на позиції. Саме там він уперше побачив війну такою, яку неможливо забути.
– Уночі віз хлопців на завдання. І раптом – нічне небо «спалахує» від якихось дивних салютів. Тоді я вперше побачив фосфорні боєприпаси і наслідки, які вони залишають, – фосфор випалює нашу землю. І це по-справжньому страшно, – згадує він.
Попри небезпеку, хлопців на точку водій завіз. Тоді Дмитро вперше відчув, що таке відповідальність водія на війні:
– Це коли твій рух уперед означає чийсь шанс виконати бойову роботу й повернутися живим.
Та ротація, як пригадує старший солдат, минула швидко. Робота без вихідних: нічні дзвінки, термінові виїзди, фронтові дороги і постійна готовність.
КОЛИ НАВІТЬ ВОРОНА СПРИЙМАЄТЬСЯ ЯК ЗАГРОЗА
Згодом Дмитро перевівся в бойовий підрозділ, на посаду водія-сапера. З новою групою недавно їздив у ротацію на Харківський напрямок. Його робоче місце – Mitsubishi L200, його завдання – щодня доставляти декільком підрозділам усе необхідне на позиції. Переораними аграріями полями, розбитими дорогами, де трапляються ями, в які L200 заходила майже «по дах».
– У зоні бойових дій негода може врятувати життя: туман, дощ, сніг – найкращі союзники водія. Дороги – польові, по декілька кілометрів без укриття. Очі постійно моніторили не лише дорогу, а й небо. Треба дивитися всюди. Бо будь-який звук, будь-який рух – і це може бути кінець, – розповідає «Турист». – Коли їхав із групою, було легше, бо вже декілька пар очей дивилися і в небо, і на дорогу.
Дмитро згадує момент, коли на горизонті побачив «пташку», яка летіла просто на машину й знижувалася:
– Я вже думав вистрибувати з авто і мчати в укриття. Але, придивившись, побачив, що то ворона, – усміхається він. – Добре, що цього разу минулося. Але наступного разу могла бути і не ворона.
Якось шлях водієві перекрила знищена ворожим дроном-«ждуном» машина, просто на мостику в селі. Об’їхати понівечений автомобіль неможливо: чорний дим і ризик повторного удару. Дмитро ухвалив рішення відступити й зачекати. Бо на війні іноді найправильніший рух – зберегти життя й техніку, щоб виконати завдання пізніше.
– Сьогодні машини на фронті – витратний матеріал. І хоча їх «обшивають» «мангалами», гумою, додатковим захистом, але це не завжди рятує.
Найважче, як стверджує, це їхати в болото:
– Польові дороги тоді можуть стати пасткою, але завдання ніхто не скасовує. Перед заїздом у гарячішу зону – завжди чекання дозволу.
Командир групи постійно тримав зв’язок: «Чекай 10-15 хвилин, у небі літає. Карта оновилася. Маєш годину, щоб встигнути».
На Харківському напрямку «Турист» витягував цивільних. Подружжя намагалося доїхати до свого будинку, але застрягло в полі. Дмитро не залишив їх напризволяще, знайшов мотузку і витягнув.
Про свою професію військовий розповідає з ніжністю, бо з автомобілями він «на ти» ще з юності. Але відмінність між цивільним водієм і військовим колосальна. Це сотні кілометрів під обстрілами, заїзди «наосліп», дороги, які не пробачають помилок.
В АРМІЇ – ДО ПЕНСІЇ
Його мотивація – родина. Маленька донька, якій півтора року. Дружина, яка хвилюється, але розуміє і підтримує. Після двох місяців ротації донька спочатку навіть не впізнала батька. Потім звикла. Скоро у Дмитра – знову злагодження і повернення туди, де ведуться бої.
Дмитро пов’язує своє майбутнє з армією. Каже, що там залишиться до пенсії. Бо ж знає, що після Перемоги буде гуманітарне розмінування, робота, яку хтось мусить виконувати.
Дмитро не говорить гучних слів про любов до Батьківщини. Він щодня заводить двигун, чекає дозволу «по небу», дивиться на карту та їде туди, де на нього чекають. І саме з таких людей, як він, складається справжній, непоказний патріотизм.
Відділення комунікації 143 ОНТЦ «Поділля».
