ВОЛЯ ДО ПЕРЕМОГИ: ПЕРШИЙ УКРАЇНЕЦЬ НА ЗИМОВІЙ ОЛІМПІАДІ
Із 6 до 22 лютого в Італії, в містах Мілан і Кортіна-д’Ампеццо, відбуватимуться ХХV Ігри Олімпіади. Як повідомили в Кам’янець-Подільському національному університеті ім.Івана Огієнка, двоє представників вишу отримали ліцензії на участь у найпрестижніших зимових змаганнях світу, а всього до складу команди України ввійшли 46 спортсменів.
Першим на Олімпійські ігри кваліфікувався випускник факультету фізичної культури університету Олександр ОКІПНЮК, а згодом – і здобувачка вищої освіти 2 курсу Неллі ПОПОВИЧ. Обоє змагатимуться у фристайлі. До речі, Олександр – учасник зимової Олімпіади–2022, що проводилася в Пекіні.
Церемонія відкриття відбудеться в п’ятницю, 6 лютого, на стадіоні «Сан-Сіро» в Мілані. В Україні офіційним мовником XXV зимових Олімпійських ігор буде телерадіокомпанія «Суспільне мовлення».
Заваленому снігами Поділлю, що, як і вся Україна, потерпає від перебоїв з електроенергією, не зовсім до свята спорту. Але у спортсменіволімпійців можна повчитися витривалості та волі до перемоги. Цих якостей було в достатку в першого галицького олімпійця 1924 року.
ДОЩОВІ ХМАРИ НАД МОНБЛАНОМ
15 січня 1924 р. в Шамоні, розкішному французькому гірськолижному курорті неподалік від швейцарського кордону, падав дощ. 16 січня все так само дощило. І 17 січня також. Прогноз на наступні дні був невтішним.
Більше за готельєрів у підніжжя Монблану через дощ переживала лише одна людина. Це був П’єр де КУБЕРТЕН.
Той, хто відродив із декількатисячолітнього небуття Олімпійські ігри, багато років мріяв про зимові змагання. Всі спроби навіть натякнути на зимову Олімпіаду жорстко обрубували скандинавські країни. Вікінгам вистачало своїх Північних ігор, котрі з 1901-го стали головним європейським майданчиком для лижників і ковзанярів. Конкуренція скандинавам була не потрібна. Та й, власне, яка Олімпіада на лижах, якщо давні греки і снігу ніколи не бачили?
Де Кубертен продовжував наполягати. Дипломатично шукав компроміс. І знайшов. 1921 року олімпійський комітет нарешті дійшов згоди: змагання відбудуться наприкінці січня – на початку лютого 1924 р., але це не буде олімпіада. Це буде «Міжнародний спортивний тиждень із нагоди VIII олімпіади», яка мала стартувати влітку в Парижі.
Шамоні, одне з найвище розташованих альпійських міст, виграло конкуренцію в Люшона в Піренеях і Жерарме у Вогезьких горах. Звідси 1892 р. починалися французькі гірські лижі, котрі пропагував доктор ПАЙОТ.
Сюди (м.Шамоні) приїжджали багаті туристи зі Штатів і Великої Британії – їх не зупиняла навіть Перша світова.
Слава в містечка була голосна, але за масштабною промокампанією «Міжнародного спортивного тижня» ховалася страшна правда. Через п’ять років після вбивчої пандемії інфлуенци під Монбланом усе ще лютувала «іспанка». Місцевому шпиталю весь час не вистачало місць і лікарів, щоб справитися із хворобою. Плюс жодної інфраструктури для змагань такого рівня. Ну, тобто взагалі ніякої.
Справи зрушили з мертвої точки влітку 1923 р. До 3000 шамон’ярдів дійшло, який шанс пропонує Доля. Рожер ФРІСОН–РОШ, секретар першої зимової олімпіади, писав у мемуарах: «Вдень і вночі вони невтомно копали й розрівнювали, викликаючи захоплення спеціалістів і жорстоку критику тих, хто ще не зрозумів, наскільки важливі Ігри для майбутнього Шамоні». Так з’явилися бобслейна траса, канатна дорога, лижний трамплін і найбільша у світі ковзанка площею 36 тис. кв. м.
19 країн погодилися взяти участь у Тижні. Серед 314 учасників – 19 (за іншими даними – 13) жінок. Норвежці Соні ХЕНІ було лише 11 років. Глядачі купили понад 10 тисяч квитків (10 004, якщо бути прискіпливим). 65% готельних номерів зайняли члени МОК і представники преси. Учасники змагань і гості дійства бронювали приватні кімнати.
Заплановані були змагання із класичних і гірських лиж, стрибків із трампліну, фігурного та швидкісного катання на ковзанах, хокею, бобслею та керлінгу. Все вже на низькому старті – й тут затяжні дощі. По болоту на лижах? Чи змінювати дати? Це ж скільки мороки!
У день, коли Кубертен вирішив міняти, вдарив мороз і пішов сніг.
НА ПАРАД ІЗ ВІНИКАМИ
За дощами над Альпами слідкували і в тодішній Польщі, яка мріяла заявити про себе на великих аренах. Збірна з 12 людей мала лижників (у тому числі учасники змагань військового патруля, передтечі біатлону) і ковзанярів. Двоє жінок, десять чоловіків. Серед них був і львів’янин Степан ВІТКОВСЬКИЙ. Поляки його називають Щепаном.
Коштів на поїздку було обмаль, тож збірна купила квитки третього класу, щоб втиснутися в куций бюджет. На відкриття, коли Шамоні гуділо, як вулик, а на його вулицях не було можливості проштовхнутися, делегація не встигла. Бухарестський потяг до Відня, де була пересадка на Шамоні, запізнився. Довелося чекати добу на наступний рейс. Добре, що вийшло потрапити у Відень: австрійські прикордонники не хотіли пропускати чотирьох спортсменів із команди військового лижного патруля. Ті їхали у військових одностроях. Довелося швидко переодягатися у спортивну форму.
Урочистий вихід із прапорами був олімпійською традицією вже тоді. Перед прапороносцями та командами йшли гірські провідники Альпами, гордість містечка. Далі – міський оркестр Шамоні. Хокейні команди йшли з клюшками на плечах, керлінгісти несли великі віники. Поляки виходили із ситуації, як є: знайшлися два журналісти, один ніс табличку з написом «Pologne», іншому вручили прапор.
Під кінець церемонії всі прапороносці зібралися разом і підняли руки до сонця. Це було древнє олімпійське вітання, котре нам нині виглядає підозрілим. Після Другої світової олімпійці від нього відмовилися через паскудні асоціації.
ПРОВАЛЬНИЙ ДЕБЮТ
1 лютого 1924 р. польський тижневик «Перегляд спортовий» писав: «Наші представники на зимовій Олімпіаді вже в Шамоні. Безсмертне наше «Та якось буде» знову задокументувало свою живучість. Аби лише не підвело на самих змаганнях. Тверде та перевірене ставлення до спорту серед цивільних гравців, дисциплінована основа військового патруля знайдуть належну оцінку досвідченими іноземними суддями. У цьому плані успіх нашої дружини гарантований».
На момент друку часопису більшість змагань були позаду. Дебют польської збірної виявився провальним. Вона зайняла останнє 13 місце, розділивши його з Угорщиною, Латвією та Югославією. Ельжбету ЗЕНКЕВИЧ не допустили до старту, хоча вона наполягала, що буде змагатися разом із чоловіками. Леон ЮЦЕВИЧ на ковзанку біг відразу з потяга. Він зайняв восьме місце – це був найкращий із результатів, показаний поляками. Лижна надія Генрік МЮКЕЛЬБРУНН зламав ногу на трампліні відразу по приїзду. Польська лижна федерація потім відправила туристичному офісу Шамоні подяку за допомогу в транспортуванні пораненого з місця падіння. Францішек БУЯК рішуче піднявся на трамплін – і в останню мить повернув назад, так і не стрибнувши.
Команда з військового патруля на етапі 30 км уранці 29 січня зійшла з дистанції, не доїхавши до мішеней. Вітковський заблукав, перенервував і втратив свідомість. У капітана Збігнева ВОЙЦИЦЬКОГО трісли обидві лижі. У подальших змаганнях дружина участі не брала. Сюрпризом це не стало. Вже на етапі відбору до Шамоні було зрозуміло: команда слабка. Старі учасники вже пішли з армії, молоді були недосвідченими. Вітковського польська преса вважала єдиним спортсменом європейського рівня в команді. І тут такі негаразди…
ФІНІШ НА ЧУЖІЙ ЛИЖІ
Степан дуже переживав провал лижного патруля і постановив завершити хоча б одне з олімпійських змагань. 30 січня, о 8.37 ранку, починалися чоловічі лижні перегони на 50 км. Вітковський почувався добре. Його декілька разів після вчорашньої втрати свідомості перевірили медики і погодили участь у забігу. Він прийшов до фінішу останнім і посів двадцять перше місце. Це була катастрофа і подвиг водночас.
Світова преса майже не помітила цього. Спортивні рубрики європейських газет заполонили фотографії худющого переможця, норвезького сантехніка Торлейфа ГЕУГА. Тижневик «Перегляд спортовий» писав 14 лютого 1924 р.: «Тон задають скандинави. Вони всюди разом, займаючи перші місця. Хлопці високі, міцні, біляві, трохи веснянкуваті. Шведи виділяються жокейськими капелюхами і галасливістю, норвежці та фіни – синіми светрами. Торлейф Геуг панує над ними всіма. Багаторічний чемпіон Норвегії. Невисокого зросту, білявий, блакитноокий, завжди усміхнений і веселий, у своєму блакитному светрику з вишитим написом «Ulix» на рукаві, на вулицях викликає овації, і просто не віриться, що він виграв 50 км за неймовірний час 3 години 44 хвилини на досить складній ділянці. Загалом усі скандинави справляють враження чудових людей, ніби спеціально вирощених, щоб довести силу раси та її фізичних здібностей».
Ім’ям безсумнівної зірки першої зимової олімпіади називатимуть вулиці та щорічні перегони, у ХХІ столітті все ще випускатимуть марки з його портретом. Геуг на той час уже п’ять разів ставав переможцем дистанції 50 км на Північних іграх. 29–річний норвег подолав дистанцію за 3–44:32. Степану Вітковському знадобилося 6–25:58 У забігу брали участь 33 чоловіки. Степан був останнім, хто дійшов до фіналу. 12 учасників цього зробити не змогли.
Вітковський був тим ще впертюхом. Хтось з сучасників потім згадував, що спортсмен «біг на якихось античних лижах із довгими палицями і мав дорогою чимало пригод».
Він декілька разів падав. Через 20 км забігу зламалася лижа. Він продовжив бігти на одній попри мороз –18 градусів і скажений вітер. На складній трасі з перепадом висот 820 м так само трісла лижа у фаворита гонки, фінна Антона КОЛЛІНА – той із дистанції зійшов. Уже перед фінішем хтось із глядачів позичив Степану свою лижу.
«Перегляд спортовий» вбачав усі проблеми в поганому екіпіруванні: «Неправильне спорядження, занадто довгі палиці та сильно задовгі лижі призвели до поганих результатів. Це вічна проблема. Сьогодні, коли на довгих дистанціях ніхто не користується лижами, довшими за 220 см, а високі й кремезні фіни бігають на лижах довжиною 215 см, маленький і легкий Вітковський повинен користуватися лижами максимум 210-215 см, а не довгими старими фінськими лижами 230 см. Ефект був очевидний. Обидві лижі по черзі зламалися, намагання бігти на чужій лижі, навіть при тому, що його не дискваліфікували (судді мали б дивитися в бінокль), зовсім невірний стан речей. Освоєння таких довгих лиж потребує багаторічної практики та їзди, а Вітковському як молодому спортсмену цього бракує. Доказом цього став уже другий заїзд, який він програв через зламані лижі, які йому не підходили».
Місця з 1 по 8 зайняли скандинави. З 9 по 13 – італійці.
Україномовна львівська преса першу зимову Олімпіаду проігнорувала. В Москві якраз помер Ленін, то ж це стало головною темою для всіх номерів «Діла» в останніх числах січня 1924 р.
ВІД ФУТБОЛУ ДО СЛАВСЬКОГО
Вітковський дуже любив спорт. У ті часи його майже всі любили: людство тільки відкривало для себе користь руху. Хоча головним профілем Степана були лижі, він займався також футболом і хокеєм.
Коли вибухла Перша світова, йому було 15, і він учився у львівській гімназії. Це якщо за правду прийняти версію про те, що народився юнак 20 грудня 1898 р. Українська Вікіпедія називає іншу дату: 10 грудня 1893 р. В такому разі в Шамоні йому було вже 30 – і газети б не називали його «молодим спортсменом».
У будь-якому разі, Степан відразу записався у військо і всю війну відбув у 4 Піхотному полку ІІІ бригади. Повернувшись 1918-го до Львова, вступив спочатку до спортивного клубу «Погонь», а пізніше перейшов до «Чорних», популярного товариства, що діяло у Львові з 1903 р. У футбольній команді «Чорних» Степан був центральним напівзахисником.
Пізніше мав пансіон у Славському, де кожну зиму працював лижним інструктором. Заснував у селі спортивний клуб «Бескиди». Вже на початку 1908 р. там існував трамплін для стрибків, один із трьох у тодішній Галичині.
Після Першої світової у Славську регулярно відбувалися чемпіонати зі стрибків на лижах. Старого невеликого трампліна для них було замало. Нову велику споруду взялися будувати 1927 р. з ініціативи Степана Вітковського. Перші стрибки спортсмени здійснили в зимовому сезоні 1930-31. Довжина розбігу тут була 85 м. Планувалося, що тут можна буде стрибнути на 50 м. Та найкращим результатом на трампліні були 42 м у Мечислава ГЛОДКЕВИЧА у грудні 1934 р.
Трамплін постраждав від сильних снігопадів у березні 1934 р. і невдовзі був відремонтований. У радянський час він був остаточно зруйнований.
В українській пресі трапляються згадки, що Степан був найстарішим тогочасним футболістом Львова і виступав за свою команду до 39 років. Та тільки спортсмен не дожив до цього віку. 36–річного Вітковського раптово, лише за три дні, доконав у лікарні Стрия черевний тиф. Сталося це 29 травня 1937 р. У Стрию спортсмена і поховали. Некролог №120 за 1937 р. «Газети Львівської» закінчувався словами, що «Степан Вітковський залишив по собі загальний сум».
Ірина ПУСТИННІКОВА.
