У СТРОЮ ЗАРАДИ СИНА, ПОБРАТИМІВ І ПЕРЕМОГИ

Знайомтеся: водій-сапер 143 ОНТЦ «Поділля» старший сержант Максим КУШНІР. Його шлях у військо починався з кількох підтягувань у ліцеї, а продовжився сотнями кілометрів фронтових доріг, замінованими мостами, крижаними річками та зруйнованими будівлями. У день, коли народився його син, він був на полігоні. У день, коли почалася велика війна, очолював військову колону, що прямувала на захист Києва.

Його розповідь з перших вуст – це історія незламного духу українців, військового братерства, болю втрат і жаги до перемоги. Він точно знає, заради чого – у строю.

– Я навчався в Кам’янець-Подільському військовому ліцеї. Батько – військовий. Ліцей мене загартував фізично і морально, дисциплінував. Так сталося, що я не вступив до прикордонної академії. Щоб не гаяти часу, пішов навчатися в будівельний коледж.

Тоді життєвий шлях Максима пішов іншим маршрутом, але все одно привів у військо.

– 2020 року уклав контракт, опанував фах сапера і розпочав службу в Центрі розмінування. Їздив у загоні контролю якості, і наша мета була перевірити, як впораються із гуманітарним розмінуванням оператори протимінної діяльності, які активно працювали на сході України.

Уперше на схід поїхав  2021-го. Ми перевіряли ділянки, що їх розміновували сапери Міжнародної організації The HALO Trust. Активні бойові дії не велися, але помітив, що чим ближче до російського кордону, тим неоднозначніше ставилися до ЗСУ.

Під час ротації заїжджали до нині окупованого Маріуполя. Там зустрівся з однокласниками з військового ліцею. Вони служили прикордонниками. Один із них – Діма ПАЗІН. Він зустрів там повномасштабну війну, пережив окупацію, був серед тих, хто виходив з «Азовсталі», й потрапив у полон. Сидів в Оленівці, а загалом у полоні був понад 3 роки. Його минулого року обміняли.

Згадує сапер і початок повномасштабного вторгнення.

– 24 лютого 2022-го колоною вирушили в напрямку столиці. У Летичеві на дорогах творився хаос: люди тікали на захід від війни. Ми змушені були зупинитися через тисняву. На щастя, поліцейські звільнили нам шлях. Так по міліметрах проїжджали. О першій ночі приїхали до Броварів. Нас прикомандирували до 72-ї бригади імені Чорних Запорожців. Кілька груп відразу ж вирушили на завдання, оскільки сапери були в попиті. Роботи було вдосталь. Мінували мости і переправи – рубежі, якими ворог міг пройти до Києва. Я привозив хлопців на об’єкти, носив вибухівку та встановлював міни. Саперів бракувало. Наші групи працювали в різних точках: майже весь час були зайняті мінуванням. У перші дні навіть не було часу на їжу – виживали на йогуртах, тушонці, сухпайках.

Кожного разу, виїжджаючи на завдання, я думав про дружину й сина. Просив їх, щоб виїжджали за кордон. Але кохана категорично відмовилася: якщо ти там, то і я залишаюсь.

На одному об’єкті працювали півтори доби: щоб його замінувати, знадобилося 13,5 тонни вибухівки. Коли мінували міст у районі с.Білогородка, довелося лізти у крижану воду. Поморжував тоді. Але це потрібно було зробити, щоб ворожа техніка не пройшла.

Інша група мінувала міст з Ірпеня, звідки евакуювалися багато цивільних. Лише там можна було заїхати до столиці, бо Житомирський напрямок уже був під загрозою. Цивільні добирались селами, через Білогородку. Там працювали СБУ та інші служби, бо намагалися прорватися особи із російськими паспортами. Їх затримували.

Цікава була історія в Ірпені. Нас покликали господарі, щоб перевірити квартиру. Їх насторожив кіт, що сидів на одному місці й нявкав. Під час перевірки ми з’ясували, що під подушкою росіяни заховали страйкбольну гвинтівку, яку в когось поцупили. А кіт у такий спосіб вирішив попередити господарів.

Домашні тварини страждали від війни. Ми намагалися допомогти покинутим собакам, котам. А коли зайшли в Мощун, нас зустріли… свинки. Ми жартували, що це інженерно-саперне відділення. Адже вони рили городи в пошуках їжі і допомагали саперам виявляти вибухонебезпечні предмети.

…Найважче на війні – пережити загибель побратимів. Ми втратили головного сержанта Бориса ОРІХА. Він загинув 21 березня, виконуючи бойове завдання на підступах до Києва. З ним я їздив у першу ротацію 2021-го, і відтоді ми стали друзями. Боря – душа компанії, завжди жартував, підтримував, був досвідченим сапером, рвався туди, де гаряче…

Після повернення я переосмислив своє життя. Вкотре переконався, що немає нічого дорожчого для мене, як дружина і син. Зрозумів, що варто цінувати кожну мить. Нині я – інструктор з водіння. У строю залишатимуся до Перемоги. Впевнений: Україна вистоїть і здобуде справедливий переможний мир. Але для цього має докластися кожен із нас. Не потрібно сидіти й чекати повістки.

Відділення комунікацій 143 ОНТЦ «Поділля».