ФРОНТОВИЙ ФОРСАЖ «БОРОДИ»

Щоразу, коли Олександр повертається додому, першою назустріч вибігає Белла – маленька чорна собачка. Вона стрибає, крутиться, ніби хоче розповісти, що чекала, сумувала і знала: він повернеться. Беллу військовий привіз із Покровського напрямку та подарував їй дім і турботу.

Олександру, позивний «Борода», – 37. До повномасштабного вторгнення він виготовляв взуття, а тепер солдат возить побратимів на завдання, готує «сюрпризи» окупантам і хвацько керує дроном «Вампір».

«Борода» родом із Хмельниччини. Коли почалася велика війна, пішов до тероборони. Згодом отримав повістку, пройшов підготовку, здобув фах сапера і розпочав службу в Центрі розмінування.

– Колектив у нас крутий. Хлопці молоді, активні, досвідчені. Один одного підтримуємо, – каже він без пафосу.

Його ротації проходили на Покровському напрямку. Каже коротко: «Відпрацювали без втрат, і це – головний показник».

– Стрьомно, звісно. Але якщо хочеш жити, треба включати мізки й не панікувати. Слухати командира. Чуєш, що летить, – сховався, перечекав, вийшов на зв’язок і працюєш далі.

Їхнім завданням було мінувати, аби зупинити ворога. Перший виїзд особливо запам’ятався:

– Їхали на броньованій машині, вузька посадка, гілля б’є по корпусу, а таке враження, що вже стріляють. Ляда відкрилася – і маєш секунду вистрибнути. Був приліт метрів за сто. Страшно. Але страх треба перебороти, бо роботу ніхто за тебе не виконає.

З часом, каже військовий, страх стає керованим, з’являється досвід і розуміння, що може чекати попереду.

У крайній ротації Олександр виконував завдання як оператор дрона, якого між собою військові називають «вампір».

– Моє діло – завезти хлопців, сховати машину і допомагати працювати. Раніше сапери носили міни руками, а тепер це робить дрон. Вибіг, спорядив і назад у безпечне місце.

Результати праці хлопці бачили на власні очі.

– Дивишся, як ворог наступає й підривається. Ми тоді плескали один одному. Значить, усе зробили правильно.

Одне з найскладніших завдань – операція з підриву дамби, яка мала перекрити ворогу шлях. Дістатися до місця з першої спроби не вдалося.

– Декілька днів намагалися заїхати, – пригадує «Борода». – Дрони постійно висіли. Поля розбиті важкою технікою, пікап сів на пузо посеред поля. Вибралися. Знайшли броню, заїхали, стрімко відпрацювали й знищили дамбу. Працювали дуже швидко. У такі моменти думаєш про одне: зробити все правильно і без помилок.

Бо у саперів права на помилку не існує. Як і у водіїв:

– Дороги розбиті, орієнтири знищені, швидкість максимальна, бо це питання виживання. Головне у цьому фронтовому «форсажі» – не прогавити поворот.

Не менш важливою на фронті є мова. Українська буквально рятувала життя.

– По-сіряку не видно, хто йде. Якщо хтось говорить російською, можуть прийняти за ворога. Мова там має значення.

Покровський напрямок запам’ятався Олександру ще й понівеченими селами. Жодної цілої хати, лише зруйновані подвір’я й ферма без господарів. Вулицями блукали корови, вівці, кози, гуси.

– Було літо, тварини ще мали що їсти. Шкода їх. Вивезти ми їх не могли.

Але військовий врятував маленьку собачку. Знайшов її біля ремонтної бригади. Маленьке цуценя запало в серденько воїна. Вона два місяці жила разом із військовими, зустрічала їх після кожного виїзду й стала своєрідним талісманом для групи. Повертаючись додому, «Борода» забрав її з собою.

На запитання, що додавало сил триматися на війні, відповідає без пафосу:

– Я не хочу, щоб росіяни прийшли в мій дім, лізли до моєї жінки, дитини, батьків. Хтось мусить воювати і зупинити цю нечисть. Усі мої друзі нині у війську. Хтось вагався, але згодом теж став до строю. Коли війна закінчиться, хтось буде героєм, а хтось житиме з тим, що боявся.

Після перемоги Олександр планує долучитися до гуманітарного розмінування. Бо війна для саперів не закінчиться в день останнього пострілу. Попереду – роботи на десятиліття.

Відділення комунікацій 143 ОНТЦ «Поділля».