АБО МИ, АБО НАС
Молодший сержант Віктор ДМИТРЕНКО і капітан Олексій СТОЛЯР виконували бойове завдання на Куп’янському напрямку, внаслідок чого зазнали важких поранень та вижили завдяки щасливому випадку. Про поранення, довгий шлях відновлення і плани на майбутнє – в інтерв’ю з воїнами.
Шлях у війську в кожного з них різний, але він привів їх туди, де вони опинилися разом і врятували життя побратимам.
Віктор родом із Вінницької області. 2022 року, коли почалася повномасштабна війна, пішов добровольцем у ЗСУ. В цивільному житті займався різьбленням по дереву і працював на пилорамі, а шлях у війську почав із морської піхоти. Далі Віктор довго шукав військову частину, де зможе бути корисним після поранення, так став сапером у 48–й інженерній Кам’янець–Подільській бригаді.
– Потрапив до ЗСУ 2022 року. Пішов сам, добровольцем. Я жив у Вінниці, але прописаний у Вінницькій області. Мене в місті не хотіли мобілізувати, а вдома – за місцем реєстрації – одразу видали повістку. Потрапив у 36-ту бригаду морської піхоти, побув там трохи, а після поранення перевівся у 48-му бригаду, – каже Віктор Дмитренко.
Олексій родом із с.Чорниводи Городоцького району Хмельницької області, має агрономічну освіту, а перед війною працював у сфері будівництва.
– 2017 року закінчив військову кафедру в Кам’янець-Подільському національному університеті. А наступного дня після повномасштабного вторгнення з’явився у військкомат для захисту Батьківщини. 27 лютого вже мобілізувався, а 1 березня прийняв посаду командира інженерно-мостобудівного взводу. 2023-го став командиром 3-ї інженерно-саперної роти інженерно-саперного батальйону 48-ї інженерної бригади, – розповідає Олексій Столяр.
У складі інженерно–саперного батальйону Олексій із групою вирушив на завдання зі встановлення інженерно–саперних загороджень. Потрапивши під атаку дронів, разом із Віктором Дмитренком залишилися прикривати відхід групи. Цим вони врятували життя побратимам, а самі зазнали важких поранень.
– Отримали бойове розпорядження на встановлення невибухових інженерних загороджень, і я очолив групу в складі 5 бійців. Під час виконання завдання групу засік ворожий БПЛА. Судячи з усього, чекали на точці, поки ми знову там з’явимося, – згадує Олексій той день у лютому 2025 року. – Вийшли на пагорб, уже втомлені. Помітив над головою ворожий дрон, відкрили вогонь, а це був «бомбер», він почав робити скиди. Я, чесно кажучи, пам’ятаю це все картинками. Перших поранень зазнали два бійці з групи, а всі інші почали відходити. Ми знали, де є запасна схованка, тому рухалися до неї. Троє хлопців побігли вперед. Ми з Дмитренком були з помповими рушницями і прикривали відхід групи. Оскільки це місце вже було «пристріляне», почав працювати міномет, також летіли касетні боєприпаси.
За ступенем поранення Дмитренко постраждав найбільше. Коли прикривали відхід, дрон нас засік. Скид упав перед нами, і я рукою та помпою закрив своє обличчя, тому 5 уламків залетіли мені в руку, а не в голову. Сержант (Дмитренко) сидів попереду під деревом і взяв на себе весь удар, зазнавши дуже важких поранень. Я на мить знепритомнів, але потім опанував себе, підповз до Дмитренка, взяв його за броню. Раптом позаду прилетів мінометний снаряд, у результаті я зазнав уламкових ушкоджень плеча, живота, таза, тобто все від міномета. Вийшов на зв’язок і доповів, що ми двоє важкі, і я самотужки побратима не витягну. Мінометний обстріл не вщухав. «Кума» (позивний Дмитренка) я сховав у кущі, а сам – під завалене дерево, бо розумів, що дрон може добити. Він з’явився через декілька хвилин, але не помітив нас і пролетів. Хлопці вийшли з укриття і повернулися за нами. Швидка евакуація врятувала, бо стекли б кров’ю. Еваку було небезпечно їхати, але ми все одно виїхали. А потім – рік хірургічних втручань і реабілітації.
Сам же сержант Дмитренко згадує про своє поранення так:
– Це було на Куп’янському напрямку. Ми виїхали туди і мали тягнути ягозу. Мені поранило ногу, а уламок пробив живіт. Ми з командиром залишилися прикривати групу. І так вийшло, що прилетів скид. Хлопці нас винесли, а далі – евакуація до лікарні. Після все пам’ятаю моментами, бо я то приходив до тями, то втрачав свідомість. Але, чесно кажучи, той день узагалі не хочеться згадувати. Головне, що живий, а нога з часом відновиться, і буду нормально ходити.
Наразі воїни проходять непростий шлях відновлення. Олексій потрапив до провідного реабілітаційного центру на базі однієї з Львівських лікарень і відкрив у собі багато нового, відновився морально, але ще продовжує фізичну реабілітацію.
– Наразі я повернувся у бригаду і приступив до виконання службових обов’язків. Уламки ще залишаються в тілі, і їх потрібно діставати. Не закінчивши повне лікування, повернувся у військо, бо є командиром роти, в мене є особовий склад, побратими, якими пишаюся.
Віктор досі проходить реабілітацію:
– Я дуже хочу служити далі, але поки не знаю, як складеться, бо попереду ще дуже довга реабілітація після поранення. Наразі отримав другу групу інвалідності.
– Ворог просто так не піде з нашої землі, його потрібно тільки вибивати і нищити всіма силами. Мене у війську тримають декілька факторів: колектив, підтримка побратимів і розуміння, що кожен свідомий громадянин має захищати свою країну. Або ми, або нас, – додає Олексій.
Відділення комунікацій 48 інженерної Кам’янець–Подільської бригади.
