ПЛОДИ ЛІТЕРАТУРНОГО САДУ НАДІЇ ЛАВРУСЕВИЧ
29 березня – Міжнародний день філолога
Письменницька спільнота Кам’янця-Подільського поповнилася неординарною особистістю і талановитою авторкою. 18 грудня 2025 р. рішенням ради Національної спілки письменників України до організації було прийнято Надію ЛАВРУСЕВИЧ, кандидата педагогічних наук, доцента-емерита Кам’янець-Подільського національного університету ім.Івана Огієнка. 29 січня Надія Олексіївна офіційно стала членом Хмельницької обласної організації НСПУ. Рішення було ухвалено під час чергового засідання спілки.
Надія Лаврусевич народилася 26 березня 1958 р. в селищі Гусятин Тернопільської області в родині службовців. 1980 року з відзнакою закінчила філологічний факультет Івано-Франківського державного педінституту ім.Василя Стефаника за спеціальністю «Українська мова і література». Значну частину свого життя вона присвятила педагогічній діяльності: працювала вчителькою української мови і літератури в навчальних закладах Гусятинського і Чемеровецького районів, а також у Кам’янець-Подільській ЗОШ №7. 1997 року завершила навчання в аспірантурі Кам’янець-Подільського державного університету. Її кандидатська дисертація була присвячена методиці вивчення української новелістики початку ХХ ст. в закладах середньої освіти. Науковим керівником дисертаційної роботи була авторитетна науковиця, наша землячка із села Думанів Ніла Волошина, доктор педагогічних наук, професор, член-кореспондент НАПН України, авторка шкільних підручників з української літератури. З нею Надія Олексіївна зберегла теплі та щирі стосунки до останніх днів життя наставниці.
Свій професійний шлях Надія Лаврусевич пов’язала із викладацькою справою: працювала асистентом, старшим викладачем, доцентом на кафедрі історії української літератури та компаративістики, а згодом – на кафедрі журналістики К-ПНПУ ім.І.Огієнка.
Надія Лаврусевич – провідний фахівець у галузі викладання української літератури, висококваліфікований педагог. За високий внесок у розвиток освіти вона нагороджена Грамотою Міністерства освіти і науки України (1992 р.), має почесне звання «Відмінник освіти України» та кваліфікаційну категорію «Вчитель-методист».
Любов до рідного слова Надія Олексіївна плекала із раннього дитинства. Багатий подільський фольклор, глибокі родинні пісенні традиції та релігійне виховання сформували її талант, який розкрився у зрілому віці поетичними і прозовими текстами. Авторка дебютувала збіркою поезії «Із спогадів, снів і фантомного болю» (2023). Творчим продовженням першої книги стали наступні поетичні видання «Ліки для серця» (2024), «Пелюстки обірвані душі» (2025). Ліричний герой Надії Лаврусевич тяжіє до натурфілософського сприйняття світу та пізнання глибин природного буття. У поетичному просторі авторки переважають тиша і спокій: «У літнім полі тільки я і вітер». Це не просто опис природи, це стан душі, потреба самовивільнення від буденної суєти, пошук внутрішньої свободи й повернення до витоків, «до отчої милої хати». Природа в її віршах постає не просто декорацією, а сприймається як живий організм, наповнений особливим філософським звучанням. Авторка повсякчас апелює до першоджерел буття: «Той рідний край, що дав мені життя, / Сміється й спить в Збручевих теплих водах». Саме з цього образу бере початок її шлях до осягнення себе і своєї сутності: «Найрідніший наш милий Гусятин, / Де зродилися ми людьми».
Прозові збірки Надії Лаврусевич «Морелі» (2025) й «Листя дикого винограду» ( 2025) – це синтез художнього мислення авторки, поєднаного із документальним сприйняттям і розумінням світу. Вони втілюють оригінальний жанровий формат роману в гусятинських оповідках. Сама авторка зізнається: писала насамперед для однолітків, людей старшого віку. За її спостереженнями, саме в цей період душа найдужче прагне спогадів про дитинство – з його невинними радощами і першими життєвими випробуваннями. Новели й оповідання Надії Олексіївни – це своєрідні дарунки читачам, знайомим і незнайомцям, усім, хто плекає пам’ять про свій рід і родину. Творча діяльність авторки засвідчує її роль як творця культурної пам’яті свого покоління. Виступаючи ретранслятором індивідуальних історій, вона трансформує родинні перекази у тривке літературне надбання. У такий спосіб вона ініціює процес творення колективного родоводу засобами художнього слова. Найпоказовішим у цьому контексті є роман у гусятинських оповідках «Листя дикого винограду». Він вирізняється оригінальністю вираження почуттів, заснованих на споконвічних цінностях українського народу: родині, коханні, дружбі та взаєморозумінні. Жанр твору – роман у новелах-оповідках – дозволив авторці створити взірець художнього відображення життя подолян, зокрема її земляків-гусятинців. У цих історіях кожен уважний читач неодмінно віднайде щось своє – рідне і близьке душі. Описи подільського побуту, пісень і звичаїв у новелах Лаврусевич – це підхід професора-літературознавця Полікарпа Свідера до вивчення генетичного коду українців як нації із глибоким історичним корінням. Кожна деталь у гусятинських оповідках (вишита сорочка, страва, обряд) стає символом неперервності роду і поколінь. Головним інструментом авторки є багата подільська лексика, завдяки якій її персонажі набувають особливого колориту і сприймаються як реальні, живі постаті.
Письменниця не має офіційних літературних відзнак, а найвищою нагородою вважає визнання фахівців. Особливо цінним для неї є відгук про її творчість Василя Горбатюка, відомого письменника, якого Надія Лаврусевич називає своїм хрещеним батьком у літературі. Рецензуючи її найновіше оповідання «Невідома», він зазначив: «Чудово! Зримо, відчутно, психологічно, атмосферно… Вітаю! Це – успіх. І так тримати далі! Не опускайте рівня».
Ми – її колеги і учні – щиро вітаємо Надію Олексіївну Лаврусевич із прийдешнім днем народження і прийняттям до лав Національної спілки письменників України. Щиро бажаємо несхитного пера, міцного здоров’я і переможного миру. Нехай її твори кожному з нас дадуть відчуття рідного Дому і повертають у неповторну атмосферу дитинства – життєву основу, що крізь роки єднає нас з Україною, світом і власним корінням.
Олег РАРИЦЬКИЙ, професор кафедри історії української літератури
та компаративістики К–ПНУ ім.І.Огієнка, доктор філологічних наук, сьогодні – військовослужбовець ЗСУ.
СЛИВКИ ВІД ЛЮСІ
Моєю ж найкращою подругою була сестра у других Люся. З нею чого ми тільки не виробляли, але в хаті мама і бабуся старалися все передбачити, бо сестра була ще та штучка… Моя сестричка ходила до другого класу, а я була у першому, коли вона вирішила вгостити мене сливами. Добре було б, якби вона їх принесла з дому.
Але це вже була б не Люся… То ж одного разу вона прийшла до нас додому, зробила уроки й загадково спитала:
– Надю, ти любиш сливки?
– Дуже люблю, – відказала я. – Особливо сливки-дристулі, бо горських я не люблю. Вони тверді. А чого ти питаєш?
– Та ти знаєш, отамо он, у вуйка Миколки на городі, якраз і є та сливка-дристулька, – Люська звабливо кивнула у бік городу вуйка.
– Ну, я в таке не бавлюся. Ти бачиш, яке там дерево високе. Хто туди влізе?
– Я! – заявила Люся.
– Та як ти туди залізеш? Глянь, нема гілок на стовбурі… Вуйко все пообрізав, бо було сухе, – я недовірливо подивилася на сестру.
– Ти чого не віриш мені? Глянь, – Люська поплескала себе по підошві капців, в яких була взута, – видиш яка гума, як в трактора. Я ними вже не одне дерево облазила. Бери якийсь банячок і пішли на город.
Ця авантюра викликала у моїй душі великий сумнів з кількох причин.
По-перше, цьотка Микольчиха не сварилася, що ми ходимо по її городі, але бабка моя, недолюблюючи братову, заборонила нам строго насторого ходити на той город. По-друге, я знала, що якщо прийшла Люся, то увечері шкіра на моєму м’якому місці буде пекти. І по-третє, якщо щось мало статися, то моє серце починало так неприємно стискатися і зудіти в передчутті неприємностей. Цього разу серце стислося, але ж сливки… Вони були надзвичайною принадою… Коли Люсі не було, я бігала, щоб ніхто не бачив до вуйка на город, підзбирувала сливи, що попадали, та часто вони були дуже негарного вигляду. То ж гарних слив хотілося…
Молодші сестри-близнята спали, мама чомусь була вдома і щось підраховувала на рахівниці, бабка порядкувала на кухні. За законами жанру, я мала спитати дозволу, але знала наперед, що не пустять на город вуйка Миколи. А якщо Люська швидко впорається, то, може, і не побачать…
З невеликим банячком, який я ховала то перед, то позад себе, ми без перешкод перебігли через вуличку впоперек і зайшли на город. Сливки росли під плотом з боку піщепрому. Старі, високі, що, певно, ще пам’ятали моїх прадіда Олександра і прабабку Антоніну. Люся легенька, бо чогось малими ми з нею були худенькими (де ті славні часи), підійшла до дерева і, по-батярськи поплювавши на руки, почала лізти. На превелике моє здивування, вона дійсно швидко вилізла на дерево. Засміялася і вже почала добиратися до старих гілок, плоди в яких висіли на самому краєчку гілля. Почувся тріск сухих гілляк, і полетіло на землю ріща. Я просила не спішити, бо гілка обломиться, і можна впасти і вдаритись. Бо ж високо як!.. Однак Люська не зважала на мої слова, зривала сливи і кидала на город. Я збирала. Сестра, мабуть, уявила, що вона пташка на вершечку дерева. Забувши про обережність, вимахувала руками і веселила мене. Аж раптом не втрималася на гілляці, якось звернулася з неї і в один момент зависла у повітрі. Нічого не зрозуміли ми обидві. Люся висіла на гілляці сливки, смішно дригаючи руками і ногами. Я закам’яніла зі страху, а вона зарепетувала:
– Рятуйте, повішалася! Біжи клич маму.
– Нас бабка вб’є, – прошелестіла я.
– Клич маму, бо вмираю, повішалася.
Не знаю, що відчули мама і бабуся, коли я влетіла до хати і зі сльозами на очах заверещала:
– Рятуйте, повішалася…
Найголовніше, що в хаті ніхто не спитав: ХТО? А лише: ДЕ? ХТО було ясно ще до того, як я відкрила рота…
– На городі вуйка, на сливці…
Мама кинулася на город, а бабка по драбину. Чесно кажучи, я плакала вже наперед, бо знала, що буду бита. Бо винна була, власне, я. Люська ж тут не живе, і, може, не знала, що на сливку лізти не можна. А я то все це добре знала. Я звикла завжди бути винною.
Мама з бабкою тримали драбину, а Люся, відчепивши сукенку з гілляки, поволі злізала, плачучи, на землю. Била бабка обох. Я навіть не плакала, бо знала, що винна. Люся плакала від страху. Мама сварилася, а бабця, тримаючись за серце, казала, що як помре, то тільки через цих гунцвотів.
Через хвильку ми з Люською вже сиділи на сходах, і я вголос читала. Це було моє улюблене покарання, а сестра… сестра, не дуже дослухаючись до мене, розробляла план, як можна збити ті сливки довгою тичкою…
ВОНА
Вона лежала тихо і лише очима водила за тими, хто пересувався кімнатою. Ох, очі, вони вже не ті, що могли вночі, як удень, відрізнити свого від чужого та доброго від злого. Виблякли чи злиняли… але шукають, як і колись шукали, лише його. Немає, де ж він? Мав би бути тут, бо без нього вона не закінчить свій шлях на цій землі…
Втомилася, закрила очі… Перед нею, як уві сні, пропливають ті картини, де вони були лише удвох. Яка радість від зустрічі, які щирі і гарячі обійми, і ті згуки, що вириваються з її грудей. І його сміх, такий розкотистий, ніжно-довірливий, бо ніколи не був голосним. І його руки, що пахнуть літом, теплом і любов’ю… Сон чи марення заполонили, взяли в облогу, і вже інша картина: вони обоє у лісі. Збирають гриби, але їй це байдуже. Цікавить інше – ось пташина перелітає з куща на кущ, і то так низько, що, здається, схопиш вмить. Аж ні – все далі і далі від гніздечка, а он така нора величезна під деревом – хто б там жив. А де він? Невже загубилася? Ні, присів біля грибка, зірвав і вимахує-хвалиться ним. Ну й чудний… А ось і кінець лісу, сонячна галявина, вона ніжиться під сонячними променями і дрімає, поклавши голову на його долоню. Яка ж ніжна, як гарно пахне. Чи то вона, зі слідами червоного соку, чи ті ягідки, що розрослись по усій галявині і п’янять солодким духом. Оце і є щастя, оце і є рай… Хіба може бути щось краще.
Але чого так забилося серце, кров наче закипіла в жилах. Що з нею? Поволі відкриває очі, як це важко, і як не хочеться, але перед нею він. Стоїть і плаче, як тоді, коли їй зробили болючу операцію. Сльози котяться по його обличчі, і він нахиляється до неї. Треба втерти, треба обняти…
Дві руки наблизилися до її голови, вона чує їхній запах, рідний, найдорожчий у світі. Кілька помахів хвостом – це її вітання, але уже понад силу, і маленька чорна мордочка безсило падає на ті благословенні руки господаря, яких вона так довго чекала…
ДОЩ У МІСТІ
Ви знаєте, чим відрізняється дощ у місті від дощу у селі? Не знаєте… і я не знала до певного часу. До того дня, коли він захопив мене зненацька у полон на центральній вулиці міста біля торговельного павільйону.
– Ні, не зачепить, – думала я.
– Ого, ще й як зачеплю, – сипав він дрібним сміхом по моїх ногах, підганяючи все ближче до стіни будівлі.
Такого хитрого і нахабного дощу я не бачила ніколи: разом з поривом вітру він підіймав мою спідницю і майже електричним струмом бив по ногах, старався заглянути в сумку, а ще краще намочити її всередині. Він дражнився із перехожими: то втихав, і люди вибігали зі своїх сховок, а то знову вперіщував так, що половина поверталися назад, а інша частина, промокши аж до нитки, махнувши на нього рукою, повільно чимчикувала додому. Він вистукував по покрівлі комусь послання то азбукою Морзе, то якимсь незрозумілим шифром, а через хвилину уже вловлювався у тому постукуванні шалений темп лезгінки. Він живий, енергійний, напористий. О, це ще той юнак, той, що впевнений у своїй силі, правоті і вседозволеності…
Що він робить тут, що забув у місті? Біжи у село, лайдаку, тебе там чекає стільки роботи…
Так ні ж… трохи вспокоївшись та закинувши на плечі маринарку у вигляді темної хмари, той кам’янецький авантюрист потягнувся десь ген аж на Довжок, то підтанцьовуючи по паркових алеях, то пускаючись навприсядки вимитими вулицями Старого міста. Не подивуюся, що намірився добитися він до якоїсь кнайпи за Збручем, до таких же, як і він, своїх друзів-батярів…
Надія ЛАВРУСЕВИЧ.
