Понеділок, 30 Листопада 2020 р.
21 Серпня 2020

КОЛИСКА ВОЛІ В УКРАЇНІ. ЧАСТИНА ДРУГА

Початок у «Подолянині» від 14 серпня 2020 р.


Минулого тижня ми почали знайомитися з Миньковецькою державою та її власником, ди­ваком і реформатором Ігнацієм СЦИБОРОМ-МАРХОЦЬКИМ, котрий перший на теренах сучасної України звільнив своїх селян від кріпацтва. Сьогодні – завершаль­на частина розповіді.

ЗАКОНИ МИНЬКІВЦІВ

1 січня 1792 р. Ігнацій Сцибор-­Мархоцький проголосив своїм підданим «Закони міста Миньківці». Вони складалися із 12 розділів.
У першому йшлося про пільги, котрі граф надав своєму місту, «визнаючи вигоди від благодійного впливу міст і маючи бажання сприяти процвітанню». Від стягнення з міщан платежів на свою користь відмовлявся. Вони мали платити лише «чиншову плату» – податок із землі. Він не підлягав збільшенню в майбутньому.
Замок у Отрокові відроджує СкальськийУ другому розділі йшлося про дарування міщанам свободи віросповідань із повним зрівнянням у правах послідовників усіх християнських релігій. Розділ та­кож гарантував свободу торгівлі та промислів, зменшення військової квартирної повинності.
У третьому розділі впроваджувався суд. Суддями мали бути виборні особи з міщан.
Четвертий розділ регламентував склад міського магістрату, межі його влади. Його мали обирати жителі міста, а затверджувати – адміністрація Мархоцького. Членами магістрату в майбутньому могли бути лише грамотні особи з місцевих міщан, але на перші декілька років грамотність була обов’язковою умовою лише для голови магістрату та писаря.
Наступний розділ був присвячений іудейській громаді Миньківців. Їй дарувалися: право селитися в місті поряд із християнами, повна свобода торгівлі та пропінації. Займатися дозволялося лише тими ремеслами, кот­рі необхідні для задоволення портеб одновірців. Рабина призначав та надавав дозвіл єврейським релігійним братствам власник міста. У розділі вимагалося, щоб іудеї не ухилялися від перепису населення.
Наступні розділи були присвячені регламентації діяльності ремісничих цехів.

СВЯТО ЦЕРЕРИ ДЛЯ ВІЛЬНИХ ЛЮДЕЙ

Відчуття соціальної справедливості, певно, відрізняло Мархоцького від більшості тогочасних подільських шляхтичів. Влас­ним законом граф заборонив називати селян холопами і хамами. Погано ставився до тілесних покарань. На одному з таких вироків Ігнацій написав: «Вирок піддавати будь-кого тілесному покаранню є ганебним – надалі вимагаю ганебні покарання замінювати примусовою працею на фабриках чи заводах».
Отроків, гравюра з журналу «Klosy», березень1884 р.Та часом зуд щось прореформувати приводив графа не ту­ди. Він змінив навіть ритуал поховання. Заснував похоронне братство. І було щось масонсь­-ке в низці запитань і відповідей біля цвинтарної стіни між процесією і братчиками.
Зате народу дуже подобалося придумане правителем свято Церери, яке збігалося з ожинками і святкувалося щоліта протягом двох декад. На нього збиралися з навколишніх сіл дівчата, вбрані в біле і прикрашені колосками. Вони були почтом Церери. Роль римської богині родючості виконувала одна з дочок Сцибора. Судді та місцеві шляхтичі збиралися поряд із графом. Потім уся процесія обходила поля. Дівчата несли на спинах крісло з Церерою та співали гімни вдячності. Богиня ж просила в небес благословення на пшеницю, джерело життя народу. Закінчувалося дійство учтою, співом та танцями.
Саме релігія, а не скасування кріпацтва, стала тим камінцем, за який перечепився граф-реформатор. 1811 року інспектувати цю частину єпархії прибув із Кам’янця єпископ Францішек Лукас Мацкевич, Сцибор-Мархоцький запросив його в маєток для вінчання доньки. Зустрічав гостя він біля прикордонних стов­пів своєї держави, із жезлом у руці й одягнений у тогу. Після пишного вітання граф запропонував «верховному жрецеві» пересісти на тріумфальну колісницю. Її з троном під балдахіном везли чотири воли з позолоченими рогами, а одягнені амурами дівчатка кидали під копита квіти. Єпископа цей карнавал нервував, але він змовчав.
У Отроківському замку - хостелНаступна зустріч графа та єпископа привела до конфлік­ту. Овдовілий Мархоцький за­кохався в юну сусідку. Та з’ясував, що його власний син таєм­-но обвінчався з красунею в місцевому костелі. Розлючений граф конфіскував із костелу всі клейноди. Священник поскаржився єпископу. Мацкевич заборонив поміщику втручатися в церковні справи, а при нагоді нагадав і про поганські свята, і про незаконні проповіді самого графа. Шляхтич доводив, посилаючись на французьких просвітителів, що кожен християнин може
проповідувати в подільських костелах, тому що священники тут малограмотні. В Мацкевича увірвався терпець, він домігся
в губернатора заборони Мархоцькому проповідувати і вшановувати античних богів. Та де там. Лише закінчилися жнива, як у Миньковецькій державі знову славили Цереру.
Губернатор викликав «пат­ріарха» до Кам’янця. Той не поїхав, лише відписав, що нічого протизаконного не робив. Влада на певний час дала диваку спокій: 1812 року почалася франко-російська війна. Подільське дворянство було зобов’язане доставити до Варшави обоз із продовольством. Справу доручили Мархоцькому. Впорався блискуче. Як нагороду від генерала-губернатора Ланського випросив для себе новий титул Dux et Redux. Цей вислів можна вільно перекласти з латини як «капітан експедиції, яка повернулася додому». Дивовижний титул присвоїли – і до кінця своїх днів граф не приймав паперів, у яких його не називали Дукс ет Редукс.

ЦЕРЕРУ ПЕРЕМАГАЮТЬ БАРАБАНИ

Отроків, брамаЄпископ Мацкевич тим часом поскаржився на поганські ри­туали і проповіді архієпископу Іоаникію. Боротися з язичницт­вом вирішили за допомогою загону барабанщиків, які б бара­банили під час промов Мархоцького. Вперше план не спрацював: барабанщиків напоїли. Наступного разу офіцер пиятики не допустив. Барабани стукали всю проповідь. Це ніяк не вплину­ло на графа. Він читав свою енцикліку до кінця, хоч її ніхто і не чув.
15 серпня 1816 р. багатотисячний натовп збирався йти в поле для чергового вшанування Церери. Поліція спробувала при­пинити дійство, але селяни сказали, що йдуть послухати панську промову. Що ж тут богопротивного? Та на полі вже чекала сотня козаків. Мархоцького розлютила спроба зупинити свято. Становий пристав Короленко описав його поведінку в рапорті подільському цивільному губернатору: «Несамовитим голосом закричав, що не тільки уряд, а й сам імператор не може вказувати йому в його маєтку, що робити… І в такому стані, коли почав лаяти спочатку архієпископа Іоаникія, а потім його превосходительство пана Подільського військового губернатора, Ваше сіятельство і губернське правління самими гидкими сло­вами, то я, не змігши цього пере­нести, сказав йому, що всі ці назви одному Мархоцькому можуть належати, а не начальникам, встановленим від Імператора».
Відбулася сутичка, в якій загинуло двоє людей Мархоцького. Графа арештували і відправили до Кам’янця. Відкрили кримінальну справу «Про арешт поміщика Ігнатія Мархоцького за непокору владі та накладення опіки на його майно».
Два тижні Редукс гуляв по губернському центру в тозі та з жез­лом. Міщани вважали його чи то навіженим, чи то святим. Родичі визволили немолодого бунтівника, але той невдовзі знову одягнув ризи і відслужив молебень. Цього разу архієпископ поскаржився російському царю Олександру І. Редукс зробив контрудар: написав монарху лис­та-пояснення. Олександр І звільнив поміщика від судового рішення, а через рік Мархоцький випросив собі аудієнцію в імператора. Після довгої розмови цар наказав відчепитися від старого. Більше ніхто не чинив перешкод ані святам Церери, ані Сатурналіям. За легендою, проте, зустріч царя та графа відбула­ся за інших умов. Начебто Сцибор-­Мархоцький втік із ка­м’янецької фортеці-в’язниці якраз тоді, коли повз проїжджав у кареті цар. Граф кинувся під копита коней, впав на коліна у своїх пурпурних шатах, а позаду до нього вже бігли наглядачі з в’язниці.

ВІЙНА З СУСІДОМ

РедуксБагато років Сцибор-Мархоць­кий вів судові війни із сусідом, графом Стадницьким. Судилися за землю. Не позбавлений літературного таланту Стадницький писав їдкі сатири на сусіда і доводив, що Сцибори навіть не шляхтичі. Дійшло до своєрідної дуелі на заїжджому дворі, з якої Стадницький із ганьбою втік, а опівночі атакував Бельмонт. В ту хвилину пролунав костельний дзвін: одна з дочок графа вдарила на сполох. Захищати господаря висипало все чоловіче населення Миньківців.
Війна зі Стадницьким трива­-ла довго. Були в ній і захоплення декількох сіл, і арешт Редукса, і нові скарги царю. У Петербург навіть пішло послання, підписане всіма селянами Миньковецької держави, з проханням звільнити їхнього батька і благодійника. Ніколи ще селяни не просили чогось схожого. Графа звільнили. 1827 року він помер і був похований у фамільному склепі в Притулівці. На жаль, могила не збереглася.
Миньковецьку державу успад­кував син Редукса і навіть збирався керувати нею за батьковими законами. Але після польсь­кого антицарського повстання 1832 р. всі маєтки Сциборів-Мар­хоцьких були конфісковані. Друкарня закрилася, свята Церери пішли в небуття. «Що не день, зникають сліди панування Редукса в Миньковецьких ярах, падають па­м’ятники, дичавіють сади. Діти розпорошилися у далеких краях. Одна пам’ять Мархоцького збереглася на Поділлі як легенда, котра з уст до уст до наступних поколінь дійде», – закінчував свої спогади про дивака Олександр Пшездецький.
Замок у Отрокові певний час стояв у руїнах, у колись пишних покоях росла цикута. А невдовзі він відійшов давньому ворогу Редукса Стадницькому.

ГРАФСЬКА СТОЛИЦЯ. НАШІ ДНІ

Кружківці, млинВід часів Мархоцького до наших днів у Миньківцях не залишилося нічого. У травні 2012 р. в будиночку у центрі Миньківців дунаєвецький краєзнавець Володимир ЗАХАРЬЄВ відкрив приватний музей Ігнація Сци­бора-Мархоцького. При закладі працює Центр мархоцькознавства.
Костел розібрали в радянсь­кий час. Мурована Михайлівська церква зведена вже після смерті дивака – 1838 р. Були ще графські резиденції, відразу чотири – по одній на кожну пору року. До наших днів залишилися руїни літнього замку в Отрокові, залишки паркових споруд та масштабний млин у Притулівці.
Туди і вирушимо – все одно це вже Кам’янеччина. На серпантині над Миньківцями збереглися монументальні робочий на знаку «Дунаєвецький район», селянка, яка символізує Новоушиччину, та прикрашена мозаїкою криниця.
Кружківці, млинВ Антонівці звертаємо за вказівником праворуч. На півдорозі до Отрокова відбігає шлях у Круж­ківці. Півтори сотні жителів, казкова природа і стримана гордість за минуле Миньковецької держави. Нині Кружківці мають шанс зацікавити туристів велетенським старим млином (1848) зі старим же обладнанням, ви­готовленим фірмою Антона Бессера з Відня. Все діюче – було б бажання.
В Отрокові легко заплутати­-ся. Не бійтеся запитати дорогу в місцевих – палац Мархоцького тут знають усі. У палаці в радянські роки був свинарник. Останнім часом маєток відроджує львів­ський бізнесмен Ігор Скальський. У третій вікенд серпня
він влаштовує в селі унікаль­ний для України фестиваль лазерного мистецтва. А туристи можуть переночувати в замку: тут діє хостел.
У напрямку сусідньої Притулівки збереглася тріумфальна арка часів Мархоцького – радше велика брама, позбавлена де­кору. Нижче за течією Ушиці – рукотворні мініпечери – Нижній та Верхній гроти. Вони дуже заросли кущами. Мархоцькому ви­-пало жити у часи моди на регулярні парки, в яких часто буду­вали мальовничі псевдоруїни або такі гроти. Нам же випало жити у час, коли відроджується пам’ять про минуле і гордість за свій край. Тому дуже приємно, що зовсім поруч із містом – колис­ка української волі.

Ірина ПУСТИННІКОВА.