Понеділок, 28 Вересня 2020 р.
29 Травня 2020

ПРО ЧАС І ПРО СЕБЕ. ПЕРЕД ВІЙНОЮ ТА ВІЙНА

Едуард СікораПродовжуємо публікацію спогадів Едуарда Пилиповича Сікори, який народився 10 листопада 1926 року в місті Ка­м’янці-Подільському на хуторі Дембицького (нині селище імені Смирнова) в будинку свого діда Карла Миколайовича Дембицького. Початок у «Подолянині» від  7, 14, 28 лютого, 13 та 27 березня.
Значна перерва у публікації спогадів, близько двох місяців, спричинена тим, що Україна перебуває на тривалому карантині. За цей час із Харкова надійшла сумна звістка: 22 квітня 2020 року на 94-му році життя після важкої й тривалої хвороби відійшов у вічність великий патріот Кам’янця-Подільського Едуард Пилипович Сі­кора. Він ще встиг прочитати перші п’ять частин українського перекладу своїх спогадів із примітками від редакції «Подолянина».
Едуард Сікора в 1944-1986 роках служив у радянській армії, був полковником у відставці, учасником бойових дій проти німецьких нацистів у війні 1941-1945 років. Поселившись у Харкові, Едуард Пилипович видав там низку книжок російською мовою. Першою з них була документальна розповідь про рідне місто «Цветок на камне», яка побачила світ 2004 року. Далі за нею слідувала двотомна автобіографічна повість «О времени и о себе», з якої в українському перекладі ми дру­куємо фраг­мент, що стосується початкового періоду життя в Кам’янці-­Подільському, та посібник із фізкультури «Помоги себе!».
2010 року Едуард Пилипович видав капітальну 700-сторінкому книгу, повна назва якої така: «Лица Каменца-Подольского, Или те, кто творил историю «Цветка на камне», кто оказывал влияние на его судьбу, а также те, кому повезло увидеть своими глазами это неповторимое чудо природы и творение человеческой фантазии».
З 2012 року Едуард Сікора став видавати популярний історичний нарис «Под знаком Тризуба. От вольного казачества до Украинской державы». До 2018 року побачили шість частин цього нарису, які послідовно охоплюють період від 882 до 1991 року.
Останньою книжкою Едуарда Пилиповича, виданою 2018 року, стали невеличкі, на 84 сторінки, суб’єктивні нотатки «На 28 году независимости».
А тепер увазі читачів пропонуємо кам’янецький фрагмент спогадів Едуарда Пилиповича Сікори «Про час і про себе», який охоплює час перед війною та початковий період війни.


Крім Ігоря Новаківського, був у мене на Підзамчі ще один приятель – Жора Ковальський. Він мешкав на вулиці Папаніна (нині Олександра Удовиченка. – Примітка редакції) за декілька будинків від нас. Хороший, доброзичливий і чуйний хлопчина мого віку. Під час евакуації, в 15-річному ві­ці, був мобілізований для роботи на залізниці десь у Середній Азії. Там мав серйозну травму й став інвалідом першої групи. Держава «віддячила» йому мо­токоляскою, іменованою в на­роді «Спасибі Гітлеру». Помер Жора наприкінці п’ятдесятих років.
Були на Підзамчі й інші знайомі хлопці та дівчата.
Іка Шлапак і Вітя Бєлоусов були на два-три роки старші за мене, тому ми майже не спілкувалися. Під час війни, як комсомольців-підпільників, їх розстріляли нацисти.
Римма Лисенко, Клава Антосевич, Наталя Жовта, Люся Мандзюк, Алла і Петро Селезньови, Болько і Мусько Місевичі, Коля Новаківський та інші. З ними, в різний час, з одними менше, з іншими більше, я спілкувався. Знаходилися спільні інтереси, а іноді й турботи. По ходу своєї розповіді я ще повернуся до деяких. На жаль, багатьох із них уже немає в живих.
Тепер про сусідів.
Найближчими були Бєлінсь­-кі, далекі родичі Стрілецьких.
У Бєлінського було три дорослі доньки – Зіна, Соня і Лара. Зіна була одружена з Іваном Сергійовичем Молчановим і мала двох синів – Євгена (1929 року наро­дження) та Дмитра (1931 року народження). Женька, червонощокий і вгодований, тягнувся до нас, до мене й Ігоря Новаківсь­кого, був готовий виконувати будь-яке наше доручення або вимогу. Потрібно сказати, що ми часто цим зловживали та влаштовували йому різні випробування, аж до легких катувань – підвішували за ноги, примушували сидіти на дереві, влаштовували потішні тортури. Ця «дідівщина» була не зла та застосовувалася нами під час спільних ігор, тому Женька не ображався. А якщо навіть ображався, то ненадовго. Дмитро – повна протилежність до свого старшого брата. Похмурий мовчун. 1944 року, під час боїв за визволення Кам’янця, їхній будинок згорів, і вони замешкали на Новому плані.
Селезньови. Наші сусіди в Ка­м’янецькому провулку. Я зов­сім не пам’ятаю Петра Петровича Селезньова і його дружину Любов Іванівну Колтоновську, проте чув, що це були всебічно освічені й інтелігентні люди. Після революції та громадянської війни побут і добробут цієї родини було грунтовно підірвано.
А завершила цей занепад війна. У Селезньова було двоє дітей – Петро (1923 року народження) й Алла (1925 року народження). Алла збереглася в пам’яті високою стрункою дівчиною з русою косою, а Петро – довготелесим і білявим хлопцем. Під час війни вони зникли з Кам’янця, а їхній будинок під час боїв згорів 1944 року. Алла повернулася до Ка­м’янця тільки в 90-х роках, а Пет­ро давно влаштувався в Барнаулі. Ігор Новаківський, поки був живий, підтримував із ними стосунки, про що регулярно інформував мене й надсилав оригінальні вірші Петра. Здивувала тематика цих віршів – неприкритий цинізм у трактуванні інтим­них відносин, із густим використанням ненормативної лексики. І це в 80 років! Вражає.
На місці згорілого будинку Селезньових побудувався Степан Мандрик, працівник лісництва, з яким у моїх батьків склалися добросусідські стосунки. Він став їхнім постійним консультантом із питань садівництва.
Рая Білоус, по чоловікові Боцяновська. Її садиба межува­ла із садибою Стрілецьких і розташовувалася над яром. Її дядько на початку століття виїхав до Америки і став мільйонером. Усе своє життя Рая страшно бідувала, а зізнатися, що має багатого родича, боялася – за зв’язок із закордоном влада нещадно карала. Був у Раї син Роман (Муська). «Babka wola», – кликала вона сина додому польською мовою, а звучало, як «баба гола». Через це ми сміялися та дражнили Романа. Він ображався.
Сас. На жаль, моя пам’ять не зберегла імені цієї милої бабусі. Незважаючи на те, що звернення «пані» було повністю виключено з ужитку, до нашої сусідки зверталися тільки так. Вона жила через дорогу. Побудувалася на місці зруйнованого будинку родичів Новаківських (Лялі та Миколи). Близько спілкувалася з моєю мамою. Це у неї мама
купила порцелянову статуетку «Купальниця», яку подарувала мені на день народження. Після смерті пані Сас в її будинку оселилася родичка Теофіла (Фі­ля) Галушкіна з чоловіком Віктором. З цими сусідами мої батьки часто спілкувалися і навіть дружили.
Людвіг Лясота. Учитель і великий оригінал. Жив у власному будинку над яром. Був пристрасним колекціонером метеликів. Мав чудову спеціальну літературу з цієї тематики. Щоліта виїздив у далекі куточки СРСР (Памір, Тянь-Шань, Кавказ) на ловлю метеликів. Пишався унікальними екземплярами, наявними в його колекції. Коли я приїжджав до Кам’янця, то майже зав­жди зустрічався з ним. Ми довго розмовляли. І кожна така розмова збагачувала мене цікавими відомостями з історії рідного міста, з красою природи різних куточків країни, де йому вдавалося бувати. Він із гордістю демонстрував свою багатющу колекцію метеликів, наполегливо рекомендував вивчати польську мову та читати в оригіналі Генрика Сенкевича. Свого часу я спілкувався з його племінником Станіславом Туяком, який, «заразившись» від Лясоти тягою до подорожей, подався в геологічну розвідку.
Після війни на місці згорілого будинку Бєлінських побудувалися Шаркевичі. Хоча наші ділянки й розташовувалися поруч, їх не можна було назвати хорошими сусідами. Крали, скандалили, гнали самогон для продажу. Хтось із них через ці справи навіть у в’язниці сидів.
Були й інші сусіди, проте, на жаль, пам’ять не зберегла ні прізвищ, ні інших відомостей.
У шостому або сьомому класі мама вирішила долучити мене до музики. Для цього віддала мене в руки приватного репетитора – однієї із сестер Пжиборовських, дочок відомого в XIX столітті Карла Пжиборовського, доктора медицини й улюбленого учня Пирогова. Знімали ці літні дівчини кімнату в будинку батьків Ігоря Новаківського і рятувалися від злиднів уроками музики та чужоземної мови. Почалася моя музична каторга. Гами, гами, гами… Нескінченні гами. І це тоді, коли мої друзі ганяють м’яча на Валах. Як же я ненавидів цей рояль, ці гами та мою вчительку-мучительку! І все ж, незважаючи на всю мою антипатію до репетиторства, вона зуміла навчити мене декількох музичних творів. І настільки видресирувала мене, що через багато років я міг автоматично відтворити першу частину сонати «На пам’ять Елізі» Людвіга ван Бетховена. Початок війни поклав кінець моїм заняттям музикою.
Приблизно з часу нашого переїзду на Підзамче, у міру того, як я все більше та глибше піз­навав Кам’янець і його унікальні пам’ятки, в мені почала заро­джуватися усвідомлена любов до рідного міста, складалися у стійкі враження про його унікальність й особливість. Я звикав до місцевого говору, до місцевих слів і виразів на кшталт «допіру», «агій», «шлехт трафив», «файно», «буцім», «гайда» та деяких інших.
Кам’янець – багатомовне міс­то. Тут органічно переплелися між собою різні мови, культури і звичаї. На вулицях і в побуті звучала суміш з українських, російських, польських та єврейських (їдиш) слів і виразів. Міські ін­телігентні верстви висловлювалися, в основному, російською, селяни та частина робітників і ремісників – українською, багато городян і жителі передмість – польською, а велика частина мешканців єврейських кварталів Старого міста та Польських філь­варків – своєрідним єврейсько-­українським діалектом.
Одного разу мені вдалося про­читати одеські розповіді Ісака Бабеля. Ці оповідання порушили в моїй пам’яті забуті дитячі враження про довоєнний Кам’янець. Такі ж, як в Одесі, жанрові картинки та ситуації, такі ж характерні персонажі, така ж містечкова мова.
Говорячи про людей, що населяли Кам’янець, мені хочеться особливо розповісти про кам’янецьких євреїв, що складали най­численнішу частину міського населення й наклали своєрідний і неповторний колорит на побут і звичаї міста. Серед представників єврейського населення були лікарі, викладачі, аптекарі, фахівці інших професій. Величезну повагу й популярність мав дитячий лікар Юлій Осипович Манасевич, колишній особис­-тий лікар генерала Олексія Брусилова. У будь-яку погоду, вдень і вночі, на своєму однокінно­му екіпажі, він поспішав до тих, хто потребував його допомоги.
З розповідей мами мені відомо, що саме він урятував мене від неминучої смерті. Однак зада­вали тон і надавали Кам’янцю образу заштатного провінцій­ного міста, зі звичаями та побутом єврейського містечка, ремісники й торговці, в руках яких був увесь кустарний промисел і роздрібна торгівля. У місті були єврейські школи та випускалися газети єврейською мовою. І навіть тексти на офіційних печатках і бланках були по-єврейськи.
Восени 1939 року я пішов у школу, в шостий клас, із Підзамча. Тепер мій шлях став значно коротшим, ніж із хутору Дембицького. Йшов повз сокоморсовий завод, через кладку, потім уздовж річки, в обхід довгої і високої скелі, і, нарешті, вузенькою та крутою стежкою добирався до школи. Згодом, коли погода була сухою і хорошою, освоїв новий, скорочений шлях. Як справжній альпініст, чіпляючись руками та ногами за виступи, підіймався майже прямовисною скелею й відразу потрапляв на територію школи.
Навесні, під час льодоходу, кладка забиралася, натягався трос, і подорожніх перевозили на човні. Одного разу мені знадобилося перебратися на інший берег, а перевізника на місці не виявилося. Поряд бовтався на воді чийсь маленький човник.
Я відв’язав його, вхопився за трос і почав, переставляючи руки по тросу, переміщатися на інший берег. Крижаний трос і сильна течія не напоумили та не зупинили мене. На середині річки потужною течією вирвало з-під мене човен, і я залишився висіти на тросі в кожушку та валянках. Тримаючись однією рукою за трос, а іншою загрібаючи воду, дістався до мілководдя. Застудився, але рук не відморозив, а тільки сильно обдер їх об дріт.
Після звільнення з в’язниці мама ніде не працювала. Зай­малася нехитрим домашнім господарством. Стосунки зі старою Стрілецькою (я називаю її так, як називали її за життя та після смерті всі родичі й сусіди) були натягнутими. Потрібно сказати, що Катерина Семенівна була
дуже важкою людиною, яка погано уживалася з оточенням. Навіть із власними синами, Жоржем і Олександром, не ладила та довго не розмовляла. А про сусідів і говорити нема чого. Вони боялися зв’язуватися з нею. Якщо вже в кого-небудь вчепиться, то дуже боляче й надовго. Бувало, стане біля хвіртки та вголос дає оцінки всім і кожному, не соромлячись у епітетах і висловах.
Кровного споріднення зі Стрілецькими я не мав, однак роль Георгія Леонідовича в житті нашої сім’ї настільки велика, що не написати про нього я не можу й не маю права.
Георгій (Юрко, Жорж) Леонідович Стрілецький народився 11 жовтня 1898 року. Його батьками були Леонід Петрович Стрілецький і Катерина Семенівна Левицька. З 1910 до 1920 року Геор­гій навчався в Кам’янець-­Подільській чоловічій класичній гімназії. Здобув достатній запас знань, яких надалі вистачило для роботи на різних, досить відповідальних, посадах.

ПРИМІТКА РЕДАКЦІЇ. Серед семи випускників Кам’янець-Подільської чоловічої гімназії 1920 року, останніх в її історії, значиться і православний Юрій Стрілецький. Один гімназист (українець Микола Панченко) здобув золоту медаль, один (єврей Янкель Екстер) – срібну, а решта п’ятеро просто успішно закінчили гімназію.

Незважаючи на відсутність вищої освіти, Стрілецький був освіченою людиною з особливо глибокими та всебічними знаннями в галузі права. Характер мав складний – гордий, самозакоханий, надзвичайно запальний. З будь-якого приводу спалахував, як сірник. А оскільки й у мами був запальний характер, то бурхливі сварки виникали миттєво. Своїх дітей у нього не було, тому все, що стосувалося спілкування з дітьми та їх виховання, було для нього незвіданою та незрозумілою галуззю. Внаслідок цього особливої теп­лоти з його боку я в дитинстві на собі не відчув. Не було і покарань, хоча й було за що. Правда, тут пильність проявляла моя мама, дуже ревниво стежачи, щоб він даремно не образив «не свою дитину». Маму любив, але любив по-своєму, глибоко приховуючи свої почуття. Коли маму заареш­тували, він поїхав до Москви, де багато й наполегливо клопотав про її звільнення. У ті дні він подарував Водинським фотографію, на якій 1937 року вони зняті з мамою, з таким написом:

Дарю на память многих лет
Страдальцев двух портрет.
Разлука временно постигла,
Убрав любимца от меня,
Любовь же в сердце не остыла,
Надеждой жизнь заполнил я.
Дарю в момент тоски, печали,
Когда остался одинок.
Так не забудь же нас,
Родной дружок!
Пройдёт пора,
Воспрянет правда.
В объятьях снова будем мы.
А если нет,
Так ты свидетель нашей жизни,
Об этом всём не умолчи!

ПРИМІТКА РЕДАКЦІЇ. У книзі «Реабілітовані історією» сказано, що Георгій Леонідович Стрілецький народився 1898 року в місті Кам’янці-Подільському, за національністю – поляк, мав середню освіту, був службовцем. Його заарештували 15 грудня 1937 року, звинуватили в контрреволюційній діяльності. Управління Народного комісаріату внутрішніх справ Кам’янець-Подільської області 20 грудня 1937 року (після п’яти днів арешту) справу припинило, Стрілецького з-під варти звільнило. Він реабілітований прокуратурою Хмельницької області 30 грудня 1998 року.

Настало літо 1941 року. Закінчилися заняття в школі. Я пере­йшов до восьмого класу. Почалися довгоочікувані канікули. Попереду були колективні походи в ліс, ігри в футбол, спілкування з колегами-філателістами, разом із учителем історії планували провести розвідку підземного ходу в Хотинську фортецю, і багато інших занять і справ.
Ранок 22 червня 1941 року віщував цікавий і насичений по­діями день. Напередодні ми, кілька дівчат і хлопців, домовилися здійснити похід у Довжоцький ліс по суниці. Зібралися о сьомій годині ранку біля криниці на розвилці вулиці Папаніна й Орининського шосе. Чисте, без жодної хмарини, небо, жарке червневе сонце, повітря, насичене ранковою свіжістю та пахощами квітів. У всіх чудовий настрій. Звучать жарти, сміх. Наповнивши пляшки водою з криниці, ми юрбою рушили в бік лісу. Пустуючи й жартома, швидко подолали три кілометри й опинилися в лісі.
Довжоцький ліс – тінистий і прохолодний. Зарості дубів, грабів, осик і ліщини переривалися затишними полянками. То тут, то там траплялися дички яблунь і груш, кущі малини й ожини. Але головна суниця не тут, хоча на узліссях галявин були і її кущики. Вона на ділянці лісу, вирубаного кілька років тому. Ось і вона, ця ділянка, вже прогріта сонцем. Невисокі пні та пеньки, зарослі густими кущами ліщини, шипшини, малини. Висока трава, заквітчана яскравими польовими квітами. Повітря дзвенить від дзижчання джмелів і диких бджіл, скрекоту коників. І ось вона суниця. Та яка! Під кущами, із сонячної сторони, грона великих, темно-червоних і ароматних ягід. Їли за обидві щоки. За цим заняттям будь-які розмови припинилися, кожен самовіддано вишукував ягоди і насолоджувався ними. Поступово настало насичення та втома.
Полудень. Припікало сонце. Без колишньої бадьорості та ентузіазму побрели додому. Ліс залишився позаду. Звідси, з піднесення, Кам’янець, як на долоні. Попереду Підзамче, що потопає в зелені садів. А за ним панорама Старого міста – мінарет, квадратна башта Домініканського костелу, білі стіни в’язниці, контури фортечних башт і стін.
Старий дім Стрілецьких на Підзамчі. Фото 1975 рокуІ раптом, у тиші, почувся важкий і густий, що давить на барабанні перетинки, гул. Здогадалися відразу – літаки. Хтось сказав, що це маневри. В такому припущенні нічого незвичайного. Ще два роки тому, до вступу Червоної армії в Західну Україну та Буковину, прикордонний Ка­м’янець під зав’язку був набитий військовими. Весь побут міста був просякнутий військовим духом, усі хлопці мріяли про красиву форму, кубики та шпали, танки й літаки. А молоді жінки та дів­чата тримали в облозі гарнізонний будинок офіцерів (будинок Червоної армії), де кожна мріяла знайти свою долю в особі ошатного прикордонника, піжона-кавалериста або бравого танкіста. Тому такі поняття, як маневри, літаки, що літають, гуркіт артилерійської канонади, були буденними та звичними.
Розповідаючи про військових, не можу не згадати про полонених польських офіцерів, які з’я­вилися в Кам’янці восени 1939 року. Їх розмістили в триповерховій будівлі на вулиці Шевченка, навпроти будинку Червоної армії. Було тепло. Всі вікна цього будинку були відчинені навстіж, і в них юрмилися молоді люди в незвичній світло-зеленій формі. Вони сміялися, жартували, пропонували вимінювати якісь свої дрібнички (запальнички, самописні ручки і ще щось) на їжу, фрукти і цигарки. Я непогано знав польську мову, розумів їхню мову, хоча вона і відрізнялася від нашої великою кіль­кістю шиплячих звуків і незвичним звучанням окремих складів. Пам’ятаю, як ми побігли на Підзамче за яблуками та грушами, з надією виміняти якусь чужоземну дивину. А оскільки було вже пізно, то цю операцію ми відклали на ранок. Яке ж було розчарування, коли нас, навантажених фруктами, зустріли наглухо зачинені вікна. Хтось сказав, що вночі колони поляків, під кон­воєм, пройшли в бік вокзалу. Хто міг знати, що незабаром ці молоді, веселі й життєрадісні хлопці будуть розстріляні в Катині або Харкові. Може бути, серед них був і чоловік моєї тітки Валентини Дембицької, підпоручик Пігловський. У списку жертв злочину в смоленських лісах фігурує і його ім’я.
…Удома я застав розгублених маму та Жоржа. Війна. Ця звістка викликала в мені скоріше цікавість, ніж будь-яке інше почуття. Слова пісень «Якщо завтра війна» і «Три танкіста» були для мене переконливішими за будь-які страхи та небезпеки. Я жодної хвилини не сумнівався в тому, що ворог негайно буде розбитий і його «свиняче рило» ніколи не загляне в наш город.
Ось за таких обставин і з такими думками я зустрів найстрашнішу, нелюдську та криваву війну. Так закінчилося моє дитинство і шкільні роки.
Дивлячись назад, тепер уже в таке далеке минуле, бачу себе непоганим сином і не найостаннішим учнем. Незважаючи на численні витівки та пустощі, я досить успішно освоював шкільну програму й легко піддавався вихованню. На мене ефективно впливали позитивні приклади та заслужені покарання. Я був відданим дружбі і не був здатний на зраду. Я не був відчайдушним сміливцем, але і не був запек­лим боягузом. Я не був відмін­ником, але і не був закоренілим двієчником.
Я любив свою маму більше за все на світі. Хоча вона іноді й карала мене, але частіше балува­ла, шкодувала та пестила. Своєю без­межною добротою і любов’ю вона заклала в мені на все жит­тя шанобливе, віддане й ніжне ставлення до себе.
Гул німецьких бомбардувальників сповістив кам’янчан про по­чаток війни. Потім була промова Молотова, бомбардування міста з першими руїнами та жертвами, паніка, черги за продовольст­вом, вибухи складів та інших об’єктів, залишення міста Черво­ною армією і вступ до Ка­м’янця ворожих військ. І всі ці по­дії відбулися за неповні 18 днів.
План будинку Стрілецьких на ПідзамчіКам’янець бомбили двічі – 29 червня і 3 липня. У виборі цілей у німців проглядалася чітка спрямованість – руйнувати мости на шляхах відступу військ Чер­воної армії і знищувати житлові квартали, де компактно проживало єврейське населення. Вулиця Рози Люксембург (нині Дов­га. – Примітка редакції) була перетворена на купу руїн. Цілячись у Новопланівський міст, німці скинули багато бомб, від яких постраждало кілька прилеглих
будівель, зокрема Центральний гастроном і Центральна міська бібліотека. Багатоповерховий будинок бібліотеки було вщент зруйновано прямим влученням потужної ворожої бомби. В результаті найбагатші зібрання кла­сичної літератури на багатьох мовах, зокрема і старовинні видання, були поховані під руїнами та розкидані вибухом. Люди, зайняті своїми проблемами, не звертали уваги на розкидані кни­ги й ходили по їх завалах. Так загинули безцінні зібрання старовини і дуже багата Кам’янець-­Подільська бібліотека.
У ці дні мені доводилося багато часу простоювати в чергах за продуктами, які іноді «викидалися» в Центральному гастрономі. В одне з бомбардувань німець­ка бомба потрапила в гастроном, поховавши під його руїнами багатьох кам’янчан. Мені пощастило, що цього разу мене там не виявилося.
Відступаючи, радянські війська підривали порохові погреби та склади боєприпасів. Від потужних вибухів здригалася земля та тріскалися шибки у вікнах на відстані десятків кілометрів. Вибухи тривали кілька діб пос­піль. Особливо вражали нічні феєрверки. З Підзамча добре було видно нічне небо над Польськими фільварками і Біланівкою, обагрені загравою пожеж і трасами вибухи снарядів, мін і бомб. Були підірвані Новопла­нівський міст, будинок Червоної армії, вокзал і ще декілька стратегічних об’єктів. Усі дні, почи­наючи з 22 червня, місто гуло, трем­тіло та здригалося від бомбардувань, роботи саперів, руху тех­ніки. І раптом, 8 або 9 липня, настала незвична і тривожна тиша.
Усі ночі, останні декілька діб, ми ховалися і спали в глибокому кам’яному льосі Новодворських. Так було і в ніч на 10 липня. Рано- вранці в двері льоху голосно постукали. Всі напружилися. Знову гуркіт ударів і гучний окрик по-українськи – «Виходьте!». Хтось із дорослих відчинив двері. На тлі денного світла, навколо входу в льох, стояло кілька людей у жовто-зеленій формі та, направивши на нас дула гвинтівок, підозріло і вичікувально вдивлялися в темінь льоху.
Один із них українською мовою, з помітним галицьким акцентом, розпорядився – «Виходь­те та не бійтеся, ми вам зла не зробимо». Ми, по одному, почали виходити назовні. Мною володіло двояке почуття – тривожного очікування й цікавості. Стра­ху не було. Нас оточили солдати. Звичайні людські обличчя, зовсім не страшні. Тепер, не бачачи небезпеки, вони з цікавістю розглядали нас, сміялися, щось говорили незрозумілою гортанною мовою. Один із них, тикаючи собі пальцем у груди, повторював: «мадяр, мадяр». Єдиний раз у голосі солдата, який говорив по-­українськи, прозвучала загроза. Вказуючи на Жоржа, строго запитав – «Вояк?». Жорж, розгуб­лено заїкаючись (він завжди заїкався, коли нервував), виправдовувався, показуючи на серце – «Ні, ні, я хворий».
Через кілька днів Орининсь­ким шосе продефілювали з піснями і свистом, в темно-синій уні­формі, з тризубами на головних уборах, колони січових стрільців «Буковинського куреня». Після розформування німцями бан­дерівських військ, цей «курінь» був перекинутий до Франції для боротьби з Опором, проте майже всі його стрільці стали партизанами «макі».
Люди почали виходити на вулиці, обмінювалися останніми новинами та плітками. Багато, особливо люди старшого віку, висловлювали відверте задоволення, а часто і радість, приходом нової влади. Я не цікавився цими розмовами, пропускаючи їх повз вуха. Мене й інших моїх однолітків, одних більше, інших менше, займали зовсім інші питання. Як же так, чому сталося таке, що славні, браві та відважні герої легендарної та непереможної допустили ворога на нашу землю? Самі ж знаходили відповіді – це зроблено спе­ціально, щоб заманити ворога і знищити. І відводили на ви­рішення такого завдання, найбільше, 20-30 днів.
У місті з’явилися портрети Степана Бандери. Подекуди висіли жовто-блакитні прапори. Замість слова «єврей» почало вживатися слово «жид». Одного разу, в Старому місті, мені зустрівся сусід із Підзамча, Ленський. Я звернувся до нього з якимось запитанням «товариш Ленський…». Замість відповіді, той дико закричав – «Який я тобі товариш, я пан Ленський!»
У Старе місто я ходив на руїни бібліотеки і там, серед завалів із цегли, обгорілих балок і шматків штукатурки, вишукував вцілілі книги. Таким чином, у мене ви­явилося кілька десятків доре­волюційних книг польських та російських авторів, твори Пушкіна, Лермонтова і Толстого. Після війни мама віддала ці книги до музею.
Минуло близько місяця. До міста увійшли німці – їх адмі­ністрація, СС, СД, гестапо, жандармерія, тилові військові час­тини. Зникли угорці, портрети Степана Бандери, жовто-блакит­ні прапори. Почав діяти новий німецько-фашистський порядок. На людних місцях вивішувалися оголошення німецькою та українською мовами з усілякими заборонами і попередженнями.
А покарання за провини було одне – розстріл. Поповзли чутки про арешти, про біржі праці, про якесь особливе ставлення німців до євреїв. І по місту почав повзти і поширюватися страх, усе зрос­таючи та набуваючи жахливих розмірів. Вулицями ходили пихаті, в жовто-коричневій формі, з нарукавними пов’язками зі свастикою, чиновники гебітс­комісаріату, жандарми з величезними нагрудними бляхами, гестапівці й есесівці в чорній формі та з кокардами у вигляді черепів. І кожен із них представляв собою смертельну небезпеку. Перехожі зупинялися, поступаючись їм дорогою, або заздалегідь переходили на інший бік вулиці.
Усі наші домашні турботи полягали в пошуках продуктів. Мама не дозволяла мені надовго і далеко відлучатися від будинку, тому весь вільний час проводив з Ігорем Новаківським.
Восени 1941 року міська управа відкрила жіночу та чоловічу гімназії. Проіснували вони дуже недовго і незабаром були закриті. У гімназії я зустрівся з деякими вчителями з третьої школи. Володимир Матвєєв працював в гімназії класним керівником. Василь Петрович Марчак вів українську мову. Латинь викладав благовидий та інтелігентний Слєдніков, дореволюційний латиніст. З його подачі в голові міц­но «засіли» фрази: «terra di luna propingua est», «virorum klaro­rum», «populi antigui» і деякі інші. Пройшов слух, що почалися заняття в сільгоспінституті на Московській вулиці. Не розумію, чим було викликане моє рішення відвідувати ці заняття. Тільки-но за­кінчивши сьомий клас, без тіні збентеження, я подав заяву і почав ходити на лекції. Від ганебного вигнання мене врятувало те, що німці незабаром закрили і цей навчальний заклад.
Нестримна тяга до навчання привела в комерційну школу. Заняття в ній велися за правилами та програмами середньої радянської школи. Тільки історію Украї­ни викладали по старому підручнику Грушевського, і ввели курс комерції. Німецьку мову викладав колишній офіцер Червоної армії на ім’я Тит. Під час занять він обережно, але уїдливо, відгукувався про німців. Незабаром його забрало гестапо.
Старостою нашого класу був Волька Поворін, невисокий кремезний хлопчина з круглим і широким обличчям. Його мама викладала хімію. Одного разу, під час уроку, до класу увійшов директор школи в супроводі двох німців у формі, і повели Поворіна. Були заарештовані ще кілька учнів старших класів. З цього моменту ми (я і Ігор) до школи більше не ходили. Пізніше хтось розповів, що, через кілька днів, усіх учнів зібрали в залі. Ввели побитого, зі зв’язаними ззаду руками, Поворіна. Вимагали від нього показати спільників. Волька не промовив ні слова.
Незабаром були заарештовані Іка Шлапак, Вітя Бєлоусов і ще кілька хлопців. Тримали їх в будівлі гестапо на вулиці Шевченка (раніше там розміщувався Народний комісаріат внутрішніх справ). Слава цього будинку була жахливою. Говорили, що з вікна другого поверху викинувся, не витримавши тортур, викладач однієї зі шкіл, Богданов. Часто, по ночах, лунали несамовиті крики та крики про допомогу. Кілька разів ми, я і Люся Мандзюк, подруга Віті Бєлоусова, сиділи в сквері й обговорювали одну і ту ж тему – за що, чому та чим усе це скінчиться. Одного разу повз нас провели, під конвоєм, одного із заарештованих хлопців. У нього було байдуже біле обличчя і відчужений погляд. Йшов, як сновида.