Неділя, 07 Серпня 2022 р.
15 Липня 2022

ДОСТАТНІЙ РІВЕНЬ РУСОФОБІЇ: БУНТІВНИЙ ГЕНЕРАЛ ІЗ ЗАВАЛЛЯ

Частина друга


У «Подолянині» за 8 липня ц.р. ми розповіли про палац родин Дверницьких у Заваллі над Збручем і залишили нашого героя Юзефа Дверницького у війську Варшавського князівства, яке боролося з австрійцями на Поділлі. Загін Дверницького стає фундаментом 15 полку уланів. Командує полком Августин Трецецький.

ДРУГ ІЗ ПОДІЛЛЯ

Дивовижна історія часом з історією: вулиці генерала Дверницького є у Варшаві, Тарнові, Грубешові, Бидгощі, Стоцьку Лу­ковському, Страховичах, Кракові, Лодзі. Була така вулиця аж до 1946 р. у Львові. А вірний товариш Дверницького, з котрим разом створював Патріотичне товариство, з котрим форсував Збруч і йшов на москву, забутий.
Коротенька стаття в польсь­кій Вікіпедії «Августин Трецецький із Поділля» не підкаже на­віть дати його народження, лише день смерті – 24 березня 1813 р. В нечисленних згадках про Августина є здогади про те, що він народився близько 1780 р., але є і про те, що брав участь у військовій кампанії Речі Посполитої 1792 року. Невже малою дитиною? Ймо­вірно, він прожив близько 30 років і не залишив потомства. Зберігся портрет пана полковника: русявий вусань дивиться з полотна з тихим смутком.
Августин ТрецецькийА теж же був видатний подоляк: депутат до львівського парламенту, організатор антицарського повстання на Волині та антигабсбурзького – на Галичині. Відбув катування за це у грудні 1798 р. в Бригідках – львівській в’язниці. Просидів там до кінця січня наступного року. Був кавалером французького ордену Почесного легіону (з 5 червня 1809 р.) та польського ордену Білого Орла.
Якщо Юзеф Дверницький зібрав загін із 80 подільських селян, то Трецецький озброїв у травні 1809 р. власним коштом сотню людей зі своїх маєтків. «Озброїв» – це ж не просто купив шаблі. Загони Дверницького і Трецецького були кінні. Це інший порядок витрат.
Вогнепальної зброї в подоляків було мало: декілька пістолетів, у когось – мисливська дуб­ле­тівка. Озброєна сотня Трецецького стала 6 франко-галиць­ким кавалерійським полком. Після сутичок із ворогом забирали з полів битв трофейні гармати та карабіни. Невдовзі від 12-тисячного корпусу австрійського генерала Бекінга залишилася «жменя недобитків», як писав 1882 р. польський історик Еус­та­хій Антоній Івановський.
1 липня 1809 р. Трецецький отримав звання полковника армії Варшавського князівства.
Тісна дружба з Дверницьким натякає, що чоловіки, певно, були на Поділлі сусідами. Але поки що в історичних джерелах не вдалося знайти прізвище Трецецького у прив’язці до якогось із маєтків біля Кам’янця.

НА МОСКВУ І НАЗАД

Коли Наполеон вирушив брати москву, в його війську були і Юзеф Дверницький, і Августин Трецецький. Побачити кремль у вогні мріялося і французам, і полякам з-над Збруча.
Дверницький на ВолиніТрецецький перебуває спочатку в складі 29 легкої бригади генерала Казимира Турно, піз­ніше – в 4 дивізії кавалерії генерала Александра Рожнецького, 4 резервного кавалерійського корпусу генерала Марі-Віктора-­Ніколя де Латур-Мобура, а та­кож у складі так званої наполеонівської Великої армії. Проявляв героїзм у боях 9-10 липня біля Міра (місто в сучасній Білорусі), 8 вересня 1812 р. під Рогаче­вом. Москва ж… москва палала, підпалена самими росіянами. Тріумф Наполеона не відбувся, перечекати зиму в кремлі не судилося. Довелося повертатися назад – взимку, через голод, холод і хвороби.
Саме на зворотному шляху 28 листопада 1812 р. Трецецький був важко поранений біля села Стахове під час боїв на переправі через білоруську річку Березину. Рана дошкуляла, військо довелося залишити, та оду­жати вже не судилося. 24 березня 1813 р. полковник, кавалер орденів Білого Орла та Почесного легіону помирає в Кракові.
Командування 15 полком уланів уже наступного після поранення Трецецького дня (29 лис­топада) взяв на себе Дверницький. У поході спав поруч із солдатами на голій землі, невибагливо харчувався і завжди пік­лувався про підлеглих. Ті його любили і фамільярно називали «Вуйком».
20 січня 1813 р. отримав звання гранд-майора 8 улансь­кого полку, а 11 березня того ж року – ще один хрест Virtuti Mili­tari, цього разу срібний. Також отримав французький Орден Почесного легіону. Хоча той похід приніс не славу, а горе – як приносить його кожна війна. Уланський полк Дверницького по поверненню з московського походу налічував лише близько сотні людей.

ПІСЛЯ НАПОЛЕОНА

Після поразки корсиканця Юзеф не зрадив імператора і брав участь в інших військових кампаніях у Німеччині та Франції. Проявив героїзм у вуличних боях у Парижі та «Битві народів» під Лейпцигом у жовтні 1813 р.
Нині, через більш як 200 років після «Битви народів», вона здається репетицією військових сутичок світових війн. Тоді українці теж воювали у складі двох армій супротивників. І якщо Дверницький зі своїми подолянами був на боці Наполеона, то у скла­ді австрійської армії було сім українських полків – із Коломиї, Бережан, Львова, Самбора, Станіславова (Івано-Франківська), Тернополя та Перемишля (тоді міста русинського, українського). Ці йшли в атаку з криками: «Най живе цісар Франц!».
Наполеон зрештою програв – і чи то 1814-го, чи 1815-го Дверницький повернувся в рідні пенати. Так і командував улансь­ким полком.
Тим часом на Віденському конгресі 1814-1815 рр. польські землі були в черговий раз переділені. Варшавське князівство перейшло до росії під назвою Королівство Польське на засадах персональної унії монар­ха. Королем Польщі став Олександр І Романов.
І Олександр І про Юзефа Двер­ницького знав, більше того, ставився до нього з прихильністю, навіть русофобія подоляка не стала на заваді. Про Дверницького ходить слава як про хорошого кавалериста, тому російський великий князь Костянтин, якого призначили головнокомандувачем війська Королівства Польського, доручає Дверницькому укласти кавалерійсь­кий статут для армії.
Чи бував Дверницький у постнаполеонівський період у Заваллі? Там же дружина, трійко дітей, маєток. Точно невідомо, але навряд чи. Документи згадують, що 1818 р. підросійське Завалля належало «полковниці Юліанні Дверницькій. Як і 126 де­сятин лісу та «292 крестьян му­жескаго пола».
1829 р. Дверницький отри­мав звання бригадного генерала, та от біда – вільної бригади для командування не було, тому Юзеф продовжував команду­вати 3 кінно-єгерським полком Королівства Польського в місті Серадзь. Там, далеко від Поділ­ля, застало його листопадове антицарське повстання 1830 р.

НАРЕШТІ ПОВСТАННЯ!

Найвідоміша картина Брока «Смерть Гіацинта»У повстання Дверницький пірнув із головою: це було те, про що так довго мріялося. Генерал уже до січня 1831 р. підготував 18 нових боєготових польських ескадронів. Також у січні того ж року польський Народ­ний уряд направив Юзефа на Волинь, де мав із прихильників антиросійського руху утворити Волинський легіон. Він пере­йшов Буг, у містах і селах до його семитисячного корпусу приєднувалися добровольці. Та омрія­не повстання на повну силу на Волині так і не вибухнуло: в Поль­щу ввійшли численні російські війська.
На Варшаву сунула ІІ дивізія кінних стрільців генерала Гейс­мара. Підлеглі називали Гейс­мара Федором Климентійовичем, хоча насправді вояка мав ім’я Фрідріх Каспар Хайсмар (був німцем, котрий зробив військову кар’єру в росії). Маленький штрих до вічної історії: навіть власні імена імперія руси­фікувала, підлаштовувала під себе. 14 лютого 1831 р. загони Дверницького розбили під Сточком росіян. Перемога окриляла. А за нею прийшла ще одна: у битві під Новою Вессю піддав­ся російський корпус генерала Крейца.
Волинська місія нарешті доче­калася свого часу в квітні 1831 р. У битві під Порицьком людям Дверницького вдалося взяти 150 полонених і весь російський обоз. Після перемоги генерал видав звернення до жителів України, Поділля та Волині із закликами повставати. Ефект був майже нульовим.
Та після низки перемог – поразка від корпусу генерала Ридігера під Берестечком і Боремелем. Дверницький не здається й вирішує вибиратися на Поділля. У Радивилові та інших міс­тах за маршрутом руху галичани зустрічають його оваціями як героя. Австрійська влада погоджується розмістити у шпиталях поранених із корпусу генерала. Час від часу відбуваються сутички з росіянами, ряди по­встанців рідшають. 27 квітня Юзеф вирішує емігрувати до Австрії.

ЖИТТЯ В ЕМІГРАЦІЇ

У листопаді дістався Франції. Там протягом двох років очолював Національний комітет Польщі та забраних земель. Син Адама Міцкевича Владислав так опи­сував генерала в Парижі: «Дверницький, хоч дуже огрядний, був рухливим і діяльним, зав­жди усміхненим, усе життя тішився найбільшою популярністю». Дружина (скільки років він її не бачив?) тим часом померла: під час придушення повстання 1831 р. поспіхом тікала від російського загону із Завалля і фатально застудилася.
Юзеф із чистою совістю 1836 р. бере другий шлюб – із француженкою Марф-Людовік-Алін, дочкою художника Жана Брока, учня великого Жака-Луї Давида. Брок на замовлення Наполеона створив не один парадний порт­рет, хоча більше прославився академічними роботами із зображеннями прегарних антич­них юнаків різного ступеня оголеності. Скільки років було нареченій, невідомо, але тесть був лише на 8 років старший за зятя.
Росія ворогам не пробачає – Дверницького і за тисячі верст від москви не залишили в спокої. За наполяганням російського уряду шляхтича 1836 р. вислали з Франції за звинуваченнями в підготовці чергового повстання. Тепер шлях подоляка ле­жав до Англії.
Довга дюжина років на Ост­рові – з новою родиною і новими дітьми. 4 травня 1840 р. в пари у Лондоні народжується син Юзеф Ян Цецил. Наступна ди­тина, Клемент Кароль Ян, з’являється на світ 29 листопада 1841 р. в Парижі. Напевно, Алін шлях туди не був закритий.
Нарешті 2 жовтня 1844 р. в по­друж­жя народжується третій син – Ян Франтішек, ну, або Жан Франсуа.
1848 р. і генерал, і Алін, і троє їхніх дітей, і навіть 71-річний Жан Брок перебралися туди, куди серце тягнуло Юзефа – на українські землі. Шлях за Збруч йому був заказаний, тому родина оселилася у Львові. Прибуття Дверницького перетвори­-лося на велику всенародну урочистість – здавалося, весь Львів вийшов зустрічати героя повстання. Хітом-1848 стала пісня «Гримлять над Сточком гармати», присвячена Дверницькому. Того ж року король Сардинії Кар­ло Альберто запропонував подоляку очолити свою армію, та вояка пропозицію не прийняв: старішав, слабшав.
Могила ДверницькогоУ Львові генерал заприятелював з графом Адамом Замойським – той допомагав збанк­рутілому герою і запросив пожити у свій маєток у Лопатині на Львівщині. Брок невдовзі помер, його поховали на лопатинському цвинтарі. Бунтівний генерал втратив майже всю свою фортуну і жив дуже скромно. Завалля продовжувало бути у його власності, пізніше його ус­падкувала Алін, але чомусь це мало допомагало не жити у скру­ті. Час від часу його запрошували на огляди військ. В останні роки генерал писав мемуари.
Їх опублікували 1870 року, че­рез 13 років після його смерті.
У Лопатині за головною селищною вертикаллю, бароковим костелом (1772) авторства Бернарда Меретина – м’яка пляма зелені за низькою огорожею. Старий цвинтар. Такі бувають лише в галицьких містечках, де історія не переривалася і йшла тихою сапою вперед. Могили вояків УГА підштовхують старі поховання з допотопними різьб­леними ісусами та новітні гранітні стели. Обступили пам’ятники різних часів і сплячого лева з білого мармуру – поховання Юзефа Дверницького. Він помер у Лопатині 23 листопада 1857 р. від легеневого паралічу. Кудись поділися важкі ланцюги, що зви­сали з кутових стовпів у вигляді гармат. Але сам розкішний лев залишився без змін. Його виготовив знаний на ті часи львівський майстер меморіальної скульптури Павел Ойтеле, німець за походженням.

Ірина ПУСТИННІКОВА.