Четвер, 22 Жовтня 2020 р.
24 Липня 2020

«ЗАВЖДИ ЗАЛИШАЮСЯ УКРАЇНКОЮ І ПИШАЮСЯ ЦИМ!»

Родина Піянджі в Ізмірі під час відзначення дня Святого МиколаяЯкщо гордовита українська красуня Роксолана першою підкорила Туреччину, то й сучасні енергійні українки, котрі опинилися на Сході, роблять усе можливе, аби прославити рідну землю, її красу і мову солов’їну на весь світ. Однією з таких активісток є наша землячка Олена ПІЯНДЖІ. Будучи за тисячі кілометрів від жовтих ланів, яскравих соняхів, безмежного синього неба, їй вдалося згуртувати українців у Туреччині, створивши групу в соцмережах. А віднедавна кам’янчанка ще й почала проводити інтернет-мандрівки древнім Кам’янцем і його неймовірно видовищними околицями.

На декілька днів жінка приїхала на Кам’янеччину, аби навідати стареньку бабусю, маму і брата, але застати її вдома важко. Бо вже наступного дня після прильоту з Туреччини, 17 липня, вона зустрілася із міським голо­-вою Михайлом СІМАШКЕВИ­ЧЕМ і його заступником Вадимом САВЧУКОМ, волонтерами благодійного фонду «МіСт» ім.Ми­хайла Савенка, кам’янецькими майст­ринями. А згодом вирушила в Бакоту, аби провести звідти он­лайн-екскурсію.
Дізнавшись із допису Михайла Євстафійовича про приїзд ка­м’янчанки із патріотичною позицією, відкритою душею і щирим серцем, «Подолянин» також зустрівся із пані Оленою. Спілкувалися про Україну, активне життя в Туреччині, допомогу землякам та джерело її натхнення – коханого чоловіка і синів.

ТРУДНОЩІ ЗАГАРТУВАЛИ І ЗРОБИЛИ СИЛЬНІШОЮ

– Я родом зі Слобідки-Рихтівської, мене тягне туди, там я відпочиваю душею і набираюся енергії, – не стримуючи емоцій, розповідає Олена. – Я – проста дівчина з села, люблю колядувати, смачно поїсти, поспілкуватися, потанцювати гопака, поспівати і не цураюся цього. Ніколи не потрібно забувати свого коріння і свій край. У Туреччині мене часто запитують, звідки я. Кажу: «З України. З тих країв, звідки родом Хюррем-султан».
Моя співрозмовниця навчалася в медучилищі, де опанувала «Лікувальну справу». Каже, що улюбленими викладачами були Світлана Лубчинська та Віктор Клим. Й досі пам’ятає їхні золоті слова і дотримується їх: «Олено, зароби для себе авторитет, а потім авторитет буде працювати на тебе!».
Українську мову не знищитиОтримавши диплом 2006 р., за направленням потрапила до Києва – в головне управління тодішнього Міністерства надзвичайних ситуацій (нині це Державна служба з надзвичайних ситуа­цій. – Прим. ред.). Оскільки ще з дитинства ніколи не стояла осторонь від чужої біди і завжди підставляла плече, то робота одразу ж припала до душі. Згодом познайомилася із киянином і ви­йшла заміж. Щоправда, насолодитися сімейним життям так і не вдалося. Чоловік виявився ти­раном і навіть піднімав на жінку руку. Згадуючи тодішнє нелегке життя, Олена зізнається, що саме ці труднощі зробили її сильнішою:
– Хочу звернутися до дівчат, яких принижують чоловіки: ніколи не терпіть цих знущань і не бійтеся змінювати своє життя. Пам’ятайте, що той, хто коїть насилля, ніколи не зміниться, натомість ваше життя минає у страху, ви втрачаєте нерви, молодість і красу. Я з маленькою дитиною на руках залишилася сама. Того, що пережила, не побажаю навіть ворогу. Ніколи не забуду принизливих слів колишнього: «Та кому ти потрібна з дитиною на руках та ще й селючка. Селючка!». І через 13 років, коли я стала на ноги, знайшла кохання свого життя, пристойну роботу, привезла до нього сина, а він із гордістю сказав: «Який у нас дорослий син», хотілося «кинути» йому в обличчя: «От тобі селючка, і кому ти потрібна!». Натомість змовчала, гадаю, він сам зробив висновки.
Після розлучення Олена із сином переїхали в міліцейський гуртожиток, де їм виділили кімнату 9 кв.м. Коли маленький Ілюша пішов у садочок, почав хво­ріти.
– У сина були часті обструктивні бронхіти та ще й фебрильні судоми. Що я пережила, скільки сліз виплакала – одному Богу відомо. Лежали в столичному «Охматдиті», лікувалися вдома. Але часто йти на лікарняний я не могла, бо коли розлучила­ся, перейшла працювати в КАРС – «Київську службу порятунку» – і заступала на чергування. Мати зголосилася взяти сина в село, а я щовихідних їздила до нього. Фактично весь мій заробіток ішов на ці поїздки, а в Києві я їла одну лише гречку. Була тоненька, як стебелинка. Впоратися з усім допомогли колеги, яким я дуже вдячна. Хлопці мене завжди підтримували, допомагали і постійно наголошували: «Оленко, не плач, все буде добре! Ось побачиш», – пригадує співрозмовниця.
Саме так і сталося. Всесвіт почув щирі побажання і одразу ж взявся втілювати їх у життя. Бо саме під час чергової поїздки з Києва до Кам’янця Олена і познайомилася з майбутнім чоловіком Гьоненом.
– Кожна жінка відчуває, коли хтось на неї дивиться, – продовжує ділитися сокровенним землячка. – Я стояла на вокзалі й відчула це. Повертаю голову, бачу чоловіка, котрий дивиться на мене закоханими очима. У Хмельницькому почула стукіт у двері. Вийшла і побачила, як він стоїть на колінах із телефоном у руках: «Паджалуста, паджалуста, номер». Доки доїхала до Кам’янця, отримала купу смс від нього. Коли поверталася до столиці, у Хмельницькому Гьонен підсів до мене в потяг із квітами, шампанським, цукерками і впевнено сказав, що я стану його дружиною. Став ще активніше залицятися, телефонувати. Навіть коли я була на чергуванні, то від нього отримувала троянди. Аж доки він не прийшов із каблучкою, переконав залишити роботу, забрати сина і переїхати до нього у Хмель­ницький, де мав бізнес. І досі пам’ятаю, як в одній руці тримала синочка за руку, а в іншій – пакет із дитячими речами.
П’ять років тому Олена із чоловіком і сином переїхали до Туреччини, в місто Ізмір. Через рік родина поповнилася ще одним синочком. Кам’янчанка зізналася, що лише на чужині нарешті відчула себе щасливою жінкою, коханою дружиною, люблячою матір’ю двох синів, яким нині 4 і 13 років.

З УКРАЇНОЮ В СЕРЦІ

Відеозвернення з Туреччини у День вишиванки. Травень. 2020 р.Однак вибуховий характер Олени та її завзяття не дозволили сидіти вдома, склавши руки. Коли ще була вагітною, об’єднала українців із Туреччини в україномовну групу. До речі, навіть посол України в Туреччині Андрій Сибіга подякував нашій землячці за таку активність.
– Одного дня зайшла на фейсбук у спільноту і українською відписала дівчині. Одразу ж отримала претензію: «Почему отвечаете на украинском? Пишите по-русски». Це мене так обурило, що я одразу ж вирішила створити україномовну групу. Прописала правила: мова спілкування – українська; дозволено рекламувати себе, свою діяльність, робити дописи; посилання на російський контент, російськомовну групу не публікуємо; за коментарі російською – видаляємо; політику не обговорюємо. Сьогодні в спільноті майже 3000 підписників. А основна наша мета – популяризувати Україну. Бо де б ти не був, ти залишаєшся українцем, бережеш свою культуру, традиції, мову. Кожна нація має свою мову і пишається нею.
В Україні, на жаль, бачимо протилежне. Століттями українську нищать, спотворюють і калічать, не усвідомлюючи жахливих наслідків. Як тут не згадати відомі слова Ліни Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку у них відбирають мову». Не приведи Господи, щоб так сталося з усіма нами.
Коли група почала набирати обертів, і Олена зрозуміла, що без підмоги не обійтися, звернулася до ще однієї жінки з активною проукраїнською позицією Лейли Саваш з пропозицією стати адміністратором спільноти.
І та погодилася.
– Я захоплююся цією жінкою. Лейла родом з Луганщини. Її батько – азербайджанець, мати – українка. Вона вийшла заміж і переїхала до Туреччини. В красивому туристичному місті Кушадаси їй вдалося заснувати «Українську культурну спілку». Цьогоріч до Дня вишиванки ми разом із нею організували відео­привітання, яке переглянули понад 60 тисяч людей з усього світу. Навіть в українських новинах на 5 каналі згадали про це. В проєкті взяли участь 34 людини з різних міст Туреччини, котрі цього святкового дня вбралися у традиційну вишиванку, – з гордістю розповідає кам’янчанка. – Та що там казати, наші жінки вирізняються в усьому світі. Якщо малі турчанки люблять ходити з розплетеним волоссям, то українки завжди заплетені, чис­тенькі, охайні, гарно вбрані. Наші жінки не лише красиві, а й смачно готують, виховують дітей, створюють затишок в оселі й навіть люстру замінять за потреби (усміхається). По собі знаю, бо під час карантину разом із сином це зробили, чим здивували Гьонена.
Українки за кордоном гур­туються не лише заради спілкування, а й заради допомоги. Пані Олена неодноразово простягала руку допомоги українкам, котрі в Туреччині опинилися у скруті. Ситуації були різними: від сімейних і до робочих. Часто в ошуканих жінок опускалися руки від безвиході, незнання мови, відсутності допомоги. Скажімо, одна дівчина зі Львова опинилася на вулиці. Чоловік-турок вирішив із нею розлучитися. Не знаючи мови, бо весь цей час спілкувалася англійською, а турецьку так і не вивчила, жінка навіть не знала про свої права. На підмогу прийшла українська спільнота. Наразі їм вдалося вирішити проблему із житлом.
Не могла моя співрозмовниця залишити наодинці з бідою і односельчанку, матір двох дітей. Коли дізналася, що в жінки діаг­ностували рак крові, і щоб заробити на хіміотерапію, та била і здавала горіхи, ледве стрима­ла сльози. Негайно розмістила пост про допомогу, і небайдужі відгукнулися. На жаль, хвороба виявилася сильнішою за людську доброту.
Пані Олена зізнається, що ніколи не втомиться допомагати іншим. Не розуміє людей, які байдужо проходять повз чужу біду. Каже, що в аеропорту в Анкарі молода українка побіліла, як стіна, їй стало зле, заболіло серце. Вона попросила ліки, але в Олени їх не знайшлося, однак, не розгубившись, наша землячка звернулася до всіх присутніх у залі. Відгукнулася лише одна сімейна пара. Прибувши до бать­ківської хати, кам’янчанка отримала повідомлення: «Дякую за врятоване життя! Вся моя сім’я молиться за Вас».

ІЗ МЕДИЦИНИ – У ПРОДАЖІ

Спільнота «Українці в Туреччині» дедалі більшаєОлена Піянджі постійно прагне вдосконалюватися і не боїться змін. Коли приїхала на Схід, вивчила турецьку, отримала документи і пішла працювати. Спочатку – медсестрою у клініці естетичної хірургії, де пізнала всі тонкощі б’юті-сфери. Добре знає, як правильно провести омолоджувальні процедури. До речі, одна з яких – плазмоліф­тинг, що не лише омолоджує, а й вирівнює тон шкіри та лікує випадіння волосся. І сприяє цьому власна кров, а точніше, плазма з неї.
Цієї весни, під час жорсткого карантину через пандемію коронавірусу, доля звела нашу землячку із керівником турецького підприємства, що займається борошномельним обладнанням. Нині вона працює там директором із міжнародних продажів. У соцмережах створила україномовну сторінку підприємства, аби якомога більше українців дізналися про нього. Адже на міжнародному ринку компанія успішно працює вже 25 років.
Перше знайомство з міським головоюДо слова, млини турецького виробництва встановлені на підприємстві на Одещині. Їм під силу за добу перемолоти 60-90 тонн борошна.
– Туреччина відкрита для України, для співпраці. Жителі Сходу поважають українців, люблять їх за працелюбність і гостинність. Натомість Росію вважають країноюагресором і засуджують її загарбницьку політику, – каже жінка.
Мрія Олени – аби її рідна Украї­на стала сильною, могутньою, про­цвітаючою країною. Адже для цього в нас є все необхідне: родючі землі, високі гори і українці зі щирою душею й працьовитими руками. А такі активістки, як Олена, робитимуть усе можливе, аби Україну знав і поважав весь світ.
Зокрема, її потяг до цього відзначив і Михайло Сімашкевич у своєму дописі:
– Нині пані Олена організовує он­лайн-­подорожі Кам’янцем для всіх українців у Туреччині, за що їй окреме «дякую». Приємно, що бажання й надалі співпрацювати в такому напрямку в нас взаємне. Тому спільні проєкти продовжуватимуться.