РОЗМОВИ ПРО ТУРЕЦЬКИЙ ЗЕМЛЕТРУС

6 лютого на південному сході Туреччини та в Сирії сталися сильні землетруси. За попередніми даними, кількість жертв в обох країнах на сьогодні перевищує 45 тисяч людей.
За даними турецької обсерваторії Канділлі, після цих землетрусів уже зафіксовано не менше як 5,8 тисячі афтершоків, тобто повторних підземних поштовхів меншої сили.
Про наслідки землетрусу, рятувальні операції, політичні наслідки тощо нам вдалося поспілкуватися з українкою з Кам’янеччини, яка наразі проживає в Туреччині, та турецьким студентом.

«УПЕРШЕ ВІДЧУЛА СТРАХ СМЕРТІ»

– Лютий виявився страшним місяцем для двох моїх країн – рідної України та Туреччини, де проживаю разом із родиною. Болить однаково. Я вперше в житті відчула страх смерті. Як виявляється, вмію дуже швидко бігати і стрибати через перешкоди. Я ще довго буду приходити до тями від побаченого лиха і, як ніколи, цінувати життя, дане Богом, – вражен­нями від наслідків землетрусу і деталями своєї волонтерсь­-кої місії з «Подолянином» поділилася наша землячка Олена ПІЯНДЖІ.
Із нею ми познайомилися, коли весь світ лихоманило від ковіду. Пані Олена мешкає в Туреччині, активно популяризує там усе українське (детальніше про це в статті «Зав­жди залишаюся українкою і пишаюся цим!» від 24 липня 2020 р. – Прим. ред.). Сьогодні приводом для роз­мови стала її участь у волонтерській місії та поїздка з 9 до 11 лютого з українськими дипломатами до провінції Хатай, яку землетрус фактично вщент зруйнував.
Раніше тут нараховувалося півтора мільйона жителів. Люди лягли спати у власних домівках, дехто так і не прокинувся…

– Ми з чоловіком та двома си­нами проживаємо в Ізмірі, й біда нас обійшла, – розповідає українка. – Коли ж побачила в новинах, на що перетворилися інші турецькі міста та провінції, ледь стримувала сльози. Припускала, що українські рятувальники приїдуть сюди, тож запропонувала свою допомогу як волонтерки. Адже свого часу працювала в Києві, в головному управлінні ДСНС.
Із пропозицією допомогти звер­нулася і до українських дипломатів, які швидко відгукнулися. Я негайно замовила квиток до Анкари і за годину зібрала речі. Знайомі, в магазині яких купую військовий одяг для наших захисників, подарували мені форму. Я розуміла, куди їду, і що потребую зручного й теплого одягу.
Не могла вчинити по-іншому. Адже добре пам’ятаю, як у перші дні, коли московські чорти влізли до України, до мене надходило безліч дзвінків, повідомлень і слів підтримки, як чоловіки з Туреччини казали, що готові піти добровольцями і захищати Україну. Пам’ятаю підтримку турецького народу і ці співчуття. І ми, українці, які тут, у Туреччині, не можемо стояти осторонь від біди.
– Від Анкари до Хатаю довго їхали через затори на дорозі, бо туди почали везти гуманітарну допомогу, – розповідає Олена Піянджі. – Дорога видалася важкою, в машині нас було четверо. Коли в’їхали в міс­то, нам усім ніби мову відняло. Все нагадувало страшний сон. Важко було повірити, що це реальність, і таке лихо може статися.
Я бачила, як водії-чоловіки із сусідніх машин плачуть. Люди всі в сльозах, паніці. Суцільний жах. Не думала, що я так налякаюся.

Як розповідає землячка, вона й досі пам’ятає історію з евакуацією співвітчизників, які опинилися в Туреччині у розпал пандемії коронавірусу, і яким допомогли дипломати. Початок повномасштабного вторгнення спричинив хвилю біженців, які рятувалися від війни, яких теж не залишили наодинці дипломати. І під час землетрусу вони знову не були осторонь, а вирушили в найбільш постраждалі регіони:

– Під час першої такої місії до Газіантепу та Хатаю вдалося евакуювати 15 громадян України, зокрема і родину, яка перебувала під завалами 12 годин. Усіх, хто потребував евакуації, доправили автобусом до Анкари та Анталії, розмістили в тимчасових локаціях. Також дипломати привезли теплі речі, продукти та інші предмети першої необхідності, які придбали співробітники Посольства України за власні кошти. Допомога дійшла до найвіддаленіших місць, де перебувають постраждалі. Люди не приховували емоцій, щиро дякували членам гуманітарної місії за моральну та матеріальну підтримку. Більшість із них втратили все нажите майно, але найболючіше, що вони більше ніколи не побачать живими близьких.

Під час поїздки пані Олена зустрілася з колегами з ДСНС, яких не бачила 14 років:

– Наші рятівники – це справжні Герої. Вони там найкрутіші. Привезли із собою все необхідне і облаштували комфортне наметове містечко з душем, туалетом, генераторами і обігрівом. Прихопили два старлінки, квадроцикли, необхідне обладнання для робіт із пошуку і розкопок. Я бачила, як вони самовіддано та професійно працюють, і як їх зустрічав турецький народ. Турки наголошували, що Україна – поранена країна, яка воює, бореться і захищає себе, але зуміла відправити рятувальників на допомогу.

Поділилася співрозмовни­ця й епізодами, коли не змогла стримати сліз:

– Ми їздили на розкопки, аби дістати тіло сина українки. За своїх по-особливому болить. Там я вперше розплакалася, не змогла стримати себе. Помирати на чужій землі дуже страшно.
До болю вразили мене очі чоловіка – безпомічні й трагічні. Він попросив теплий одяг для себе і племінниці, а я запитала, що в нього сталося. Ледь стримуючи сльози, відповів: «Ви знаєте, це – ніби сон. Я зараз їду з цвинтаря, де поховав чотирьох сестер. Вони всі були в одному будинку, і всі загинули».

Доки біда одних гуртує допомагати, знаходяться і нелюди, які прагнуть нажитися на страшному горі:

– Якось ми були з українськими рятівниками на розкопках, було вже далеко за північ. Нам показува­ли об’єкти, де можуть бути люди. Раптом чуємо масовий чоловічий крик: «Тікай! Тікай! Прорвало дамбу з водою». Бачу, всі все кидають і тікають. Темно, світла в місті немає, лиш деінде працювали генератори. Жандарм, який постійно був поруч з українськими рятувальниками задля їхньої безпеки, теж кинув­ся навтьоки. Наші хлопці питають: «Олено, що трапилося?». Я їм пояснила, що прорвало дамбу, тому треба терміново тікати. За мною бігли рятувальники та дипломати. Я стрибала через різні перешкоди, паркани і весь час думала про двох синів. Я прощалася з життям.
Але, як згодом з’ясувалося, в такий спосіб місцеві мародери звільняли ділянки, де тривають пошукові роботи, аби залізти і вкрасти майно та золото. Про такі вигадки злодіїв, аби посіяти паніку, потім розповідали і на турецьких каналах.
До речі, одна туркеня, яка сиділа на руїнах і охороняла те, що залишилося, розповіла про жахли­вий випадок, свідком якого стала. Її мертву сусідку дістали з-під завалів. І доки тіло лежало, прийшли мародери, відрізали їй руку, на якій були золоті каблучки.

Не могли не запитати в Олени, чи справді турецькі забудови не встояли й через недобросовісних забудовників?

– Турецькі ЗМІ повідомляють про затримання і арешт багатьох за­будовників. Будівлі й справді не відповідали нормам. Наші рятувальники показували і казали, що цемент неякісний, і там багато піску. Біда в тому, що економія оберну­лася втраченими людськими життями.
Крім того, підземні поштовхи були надто сильними – магнітудою 7,5 та 7,7. Востаннє такий сильний землетрус тут був 1939 року. На сьогодні, за офіційними даними, зафіксовано 38 тисяч 400 загиблих (за станом на 17 лютого). Але розкопки ще тривають, і цифри можуть зрос­тати. З кожним днем усе менше шансів знайти людей живими.

Пані Олена повернулася до рідних і до роботи. Але зізнається, що при першій потребі знову готова їхати. Чоловік її розуміє і в усьому підтримує. А сини пишаються відважною матусею і беруть із неї приклад, як бу­ти мужніми і ніколи не залиша­ти людей наодинці з бідою, а зав­жди простягати руку допомоги.

Галина МИХАЛЬСЬКА.

ЗЕМЛЕТРУС ВИТРУСИВ НАГОРУ ПРОБЛЕМИ

Вдалося поспілкуватися і з 27-річним Деврімом ЧАКМАКОМ з Анкари. З ним познайомилися торік у польському селищі Дальова в літній школі молодіжних активістів «Паляниця». Коли стався землетрус, він був у безпеці, адже, як майбутній магістр, вивчає «Міжнародне співробітництво та захист прав людини» в Болонському університеті й наразі проживає в італійській Равенні. Проте в столиці Туреччини залишилися родина та друзі.

– У понеділок, 6 лютого, в мене було заняття об 11-й, тому прокинувся близько 8.30. І перше, що зробив, – перевірив свій обліковий запис в Instagram, – розповідає Деврім. – Настільки був ошелешений, спочатку не міг повірити, що в Туреччині стався такий сильний землетрус.
Пізніше отримав багато пові­домлень у інших додатках, а на порталі місцевої газети прочитав про землетрус та ймовірність по­яви цунамі біля берегів Італії. Одразу почав надсилати повідомлення на Батьківщину. Мої друзі розповіли, що вони в безпеці, але родина не відповідала.
Анкара далеко від епіцентру, проте хвилювання не зникало. На щастя, пізніше мама все ж підняла слухавку та розповіла, що, поки спала, щось чула про землетрус, але думала, що це їй сниться. Поки були на відеодзвінку, вона ввімкнула телевізор, ми були шоковані новинами.
Коли пішов на навчання, перед будівлею університету на мене чекали друзі. Вони – теж турки, і, на щастя, їхні сім’ї також були в без­пеці. Після першого заняття дізналися, що стався ще один великий землетрус, який уже відчули й мої батьки.

– Девріме, чи не боялися члени твоєї сім’ї залишатися в Анкарі?

– Власне, наше місто не постраждало. Проте в мене є двоє двоюрідних братів, які працюють поліцейськими в одному з постраждалих міст – Урфі. Мама, коли зателефонувала моїй тітці, ді­зналася, що хлопці встигли евакуюватися з будівлі, скориставшись пожежною драбиною.

Деврім додає, що турки, кот­рі проживають за кордоном, наразі демонструють велику солідарність із співвітчизниками:

– У нас величезна діаспора в Західній Європі, яка намагається зробити все можливе, щоб допомогти постраждалим. Вони співпрацюють з урядами своїх країн і надсилають допомогу. Також проводяться кампанії зі збирання пожертв.

– Президент Ердоган каже, що він із запізненням відреагував на цю катастрофу. Що думають про його слова місцеві ЗМІ та суспільство?

– Туреччина дуже небезпечна в плані землетрусів. У минулому їх було багато, і ми все ще маємо психологічну травму від землетрусу, який стався 1999 року. Багато людей загинули, багато хто залишився без даху над головою. Проте навіть після уроків попередніх подій ми і тепер маємо багато втрат, зруйнованих будинків, і люди обурюються, чому нічого не змінило­ся. Усі турки – власники нерухомості – сплачують так званий «податок на землетрус», але бачимо, що наші податки не були використані за призначенням. Крім того, люди вважають, що реагування влади на стихійне лихо було повільним і запізнілим.
Пошуково-рятувальні загони не можуть врятувати всіх, бо їх чисельності та можливостей недостатньо. Є і заяви, що бригади працюють лише за наявності телекамер. Ми повинні перевірити достовірність цієї інформації, бо, здається, під завалами все ще перебувають багато людей, які чекають на порятунок. Усі ці проблеми, на думку багатьох, пов’язані з президентом Ердоганом. Він має всю владу, і суспільство вважає його відповідальним.
Також президент виголосив дуже агресивну промову, що ще більше розлютило людей. А коли був у постраждалих районах, ставив перед собою дітей, як це робили комуністичні пропагандисти. Ще однією проблемою для людей, які залишилися без даху над головою, є відсутність житла, і він вирішив повернутися до онлайн-навчання в університетах, щоб людей можна було поселити в гуртожитках. Проте студенти проти такого рішення і не можуть зрозуміти, чому жертвують саме освітою.
Інша проблема – це мародерство. Ринки закрили, в людей немає грошей при собі, і вони почали заходити в супермаркети. Згодом деякі власники відкрили свої магазини і дозволили брати все, що потрібно. Однак люди заходили до покинутих будинків і намагалися викрасти коштовності. Деякі навіть почали нападати на вантажівки, що привозять екстрену допомогу з інших частин країни, щоб викрасти її. Ця проблема з мародерством свідчить про наявність прогалин у безпеці, і люди заявляють, що не почуваються захищеними. За оцінками експертів, також у постраждалих місцевостях можливі епідемії. Крім того, армія була мобілізована в регіон лише через декілька днів, і населення думає, що через уряд. Усе це призвело до блокування державою Twitter, і це стало великою помилкою, оскільки люди координували дії через нього. Імідж президента Ердогана вже постраждав, але ці заяви можуть поставити під сумнів його спадок перед виборами.

Також Деврім додає, що люди в постраждалих районах гинуть і через те, що стихійне лихо сталося в дуже несприятливий час:

– Стереотип про Туреччину ствер­джує, що в нас завжди сонячно і тепло, це неправда. У цих регіонах узимку дуже холодно і багато снігу. Це ускладнює ситуацію, оскільки люди під завалами можуть загинути від переохолодження або зневоднення. Є багато команд рятувальників, які приходять на допомогу, і вони з усього світу. До рятувальних операцій долучилися навіть країни, з якими в Туреччини погані відносини. Проте, здається, цього недостатньо, і ще є люди, які чекають на порятунок. Є декілька сіл, куди жодна з рятувальних команд ще не доїхала, і коли вони туди прибудуть, може бути вже пізно.

– Чи брали волонтери участь у рятувальних операціях?

– На жаль, офіційна команда порятунку насправді була повільною та забюрократизованою. Тому багато людей з усіх куточків Туреччини намагаються допомогти. Водночас професійні рятувальники стверджують, що волонтери не володіють достатніми знаннями і можуть завдати шкоди постраждалим, тому їм не варто долучатися до операції. Це створює велику проблему, оскільки люди кажуть, що команда рятувальників (AFAD) приходить і перевіряє, але іноді нічого не робить, бо бракує обладнання.

– Росіяни сміються над трагедією, мовляв, це божа кара для Туреччини через постачання Україні байрактарів. Якою буде твоя відповідь для них?

– Я про це не знав, бо не мав мож­ливості перевірити реакцію деяких країн, але не здивований. Адже понад 30 турецьких солдатів були вбиті російськими літаками в Сирії (в лютому 2020-го сили режиму Башара Асада завдали авіаудару в місті Ідліб, на північному заході Сирії. Тоді загинули 33 турецьких військовослужбовців. – Прим. ред.).
А 2020-го Путін змусив Ердогана чекати декілька хвилин, щоб принизити його, а також Туреччину.
Не годиться знущатися над однією з найбільших трагедій цього століття. На жаль, дурні люди є скрізь, і я навіть бачив деяких турків, які глузують над бідою, щоб отримати більше підписників на свої акаунти в соціальних мережах. Я точно не розумію, як люди можуть бути такими поганими…

Олександр ЩЕРБАТИХ.