Неділя, 14 Серпня 2022 р.
29 Липня 2022

НА ШЛЯХУ ДО ДЕРЖАВНОСТІ

28 ЛИПНЯ – ДЕНЬ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ


ЧАСТИНА ДРУГА

У «Подолянині» від 22 липня ц.р. розміщено статтю голови міськрайонної організації Національної спілки журналістів України Василя Добровольського про першого Надзвичайного і Повноважного посла незалежної України в російській федерації Володимира КРИЖАНІВСЬКОГО. Також опуб­лікована частина спогадів пана посла. У цьому номері ми продовжуємо публікацію уривків із книги Володимира Крижанівського «Ми знову здобули державність», надрукованої 2021 року.

РОСІЯ КОНТРОЛЮВАЛА КРИМ ВЛАСНИМИ БАНДИТАМИ

Поряд із посольством у Москві. 1992 р.Моя «спритність» виявлялася й у зацікавленні справами україн­ського Криму. Адже події, пов’язані з президентом Юрієм Мєш­ковим (перший і єдиний Президент Республіки Крим, 1994–1995 рр. – Прим. ред.), відбувалися при мені. На жаль, нам не вдалося перебороти велетенський вплив Росії на півострів, який мав різноманітні форми. Наприклад, аби боротися з українською владою Криму, росіяни «підгодо­вували» бандитські угруповання. Уявіть ситуацію: 1993 рік, я під’їжджаю до Спаських воріт Кремля, має відбутися запланована зустріч. Разом зі мною був хтось із кримських чиновників, який раптом каже:
– Володимире Петровичу, он отримує пропуск у Кремль один із «Башмаків»!

Брати Башмакови – прізвиська кримінальних авторитетів, що керували одним із трьох бандитських угруповань Криму.
Потім почався неймовірний тиск на нас. Одним із головних предметів обговорення під час перемовин із росіянами, звісно, була військово-морська база. Ми наполягали, що база російського Чорноморського флоту «у Севастополі», а росіяни на­полягали, що база їхнього флоту «- Севастополь». Тобто різниця лише «у» і «тире», але значення колосальне, адже так їм відходило все місто. За це тривала між нами вперта й несамовита боротьба.

Ми не кращим чином знали Крим і навіть не уявляли, яка шалена підпільна робота там ведеться. Нашою помилкою було і те, що ми дотримувалися під­ходу «територіальних армій» (пропонованого ще Троцьким) – тобто на території цієї республіки чи області має бути армія, набрана лише з жителів цієї території. Тож більшість, хто служив у Криму, були там народжені й виховані – дуже лояльні до РФ, майже не розбавлялися українцями з материка.

Ніде так не нищилася росіянами економіка, як у Криму. Або різними шляхами, зокрема через підставних осіб, місцеві підприємства ставали фактичною власністю РФ. ФСБ там працювала несамовито. А з нашого боку щодо Криму жодної упередженості й такт.
Підходжу й питаю в одному з кримських кіосків: чому у вас немає українських газет? Я ж теж хочу читати. Адже ж у Києві повно російських газет – будь ласка. А мені: «Ну, ніхто не читатиме». Пам’ятаю вулицю мого земляка, автора чудових співомовок Степана Руданського в Ялті – Почесного громадянина міста Ялта – лікаря, який сам інколи купував ліки для своїх бідних пацієнтів. Я певен, Хрущов передав УРСР Крим не просто так, а заради спасіння. Тому що, коли він побачив той жахливий післявоєнний стан Криму, коли він після смерті Сталіна зрозумів, що тепер уже він і його оточення відповідають за все, і що просто задушити когось голодом уже неможливо, то треба якось інакше вирішити проблему. Тож він викликав керівника УРСР Кириченка і сказав: «Ми вам передаємо Крим, заберіть, бо там проблеми жахливі!».

Якось на прийомі в турецькому посольстві йдемо сходами з Владіміром Вольфовичем Жиріновскім:
– Володимир Петрович, гос­подін Посол, що будемо робити з Україною?
– Щось сталося? – питаю, «не розуміючи», – я зранку не встиг подивитися хроніку новин.
– Ні, взагалі, що будемо робити з Україною? Треба ж щось робити!
– У якому сенсі? – підіграю кремлівському трубадуру.
– Думаю, треба розділити на десять губерній: по 5 мільйонів кожна.
– Чекайте, – кажу, – нас же 52 мільйони. Куди ще 2 мільйони населення?
– Ой, це Крим, – відмахується Жиріновскій, – це ми одразу заберемо!
Що у тверезого в голові, те в п’яного на язиці, – відповідно, у Жиріновского на язиці все, що на розумі у вищого керівництва РФ. Далі йдемо:
– До речі, підете губернатором? – «жартує» далі трубадур.
– Знаєте, я б із задоволенням, – відповідаю я, – але не у вашій компанії.
– Дивіться, пропонуємо. Поки що пропонуємо.
– Владімір Вольфовіч, знаєте, це мені дуже лестить, – а думаю: «Ах ти ж наволоч», – я скажу, що мені надійшла така пропозиція – зателефоную Леоніду Макаровичу, аби він був у курсі.

У «Кавказі» Шевченка є фраза: «Чому ця сакля не нами дана?». Вони ж готові нам усе наше дати, тільки «зачем вам ета нєзалєжность? Ми вам все покажем і розкажем». Вони вже показували і розвивали Україну так, як вона зовсім не повинна була розвиватися. Україна мала розвиватися інтенсивно, а її спрямували за російським принципом, – екстенсивним шляхом.

У Росії абсолютно тверезих щодо України людей було дуже мало. Таким можу назвати Єгора Гайдара, вже покійного. Він був такий задоволений, що Україна оголосила незалежність: «На 52 мільйони ротів менше! Їх уже не треба годувати. Нехай уже тепер вони самі про це піклуються». Єгор Тимурович розумів, що Росія має газ і нафту, їх можна продавати і будувати інтенсивну економіку. Але йому протиставили дуже простий аргумент: а навіщо? Можна ж будувати щасливе життя для купки людей! (так само, як і наші сучасні керманичі).

У нас в Україні з отриманням незалежності страшенно були раді – 10-та економіка світу – заживемо! А я вже тоді казав, що в нас нічого немає! Яке ж це щас­тя! Це ж майже як у німців! Нам потрібно все тільки своїми руками і мізками будувати й створювати: надсадно і без­упинно. Але і наші «нові еліти» протиставили моєму запалу той же аргумент: навіщо це їм? Во­ни будуть нам продавати наф­ту і газ, ми будемо красти з цього разом із ними – навіщо якась заморока?

ЛИШЕ ОДИНИЦІ
(уривок)

Один із найголовніших уроків Біловежжя для нас – те, що ми певною мірою посприяли повороту історії. Ситуація могла б скластися інакше, якби ми туди не поїхали, і якби Єльцин не мав на руках документа про СНД.
У той момент часу це усвідомлення ще не з’явилося.
Колишній віцепрем’єр РФ і Криму Є.Сабуров, Тамара і Володимир КрижанівськіІ після 7-8 грудня головним залишалося питання ядерної зброї. Після перемовин в Алма-­Аті було дано гарантії того, що країни, які володіють ядерною зброєю, але не є її виробниками, – Україна і Білорусь, відмовляться від утримання цієї зброї на своїй території.

Негайно після цього відбулося визнання України США, Великобританією, Францією. Тобто для них визнання розвалу СРСР, визнання незалежності України та встановлення дипломатич­них відносин із нею стало можливим лише тоді, коли Україна заявила про відмову від ядер­ного статусу. Це питання добре знають і вже висвітлили Юрій Костенко і Василь Дурдинець. Вони займалися цією темою впритул і цілком підтверджують тезу, що якби ми не здали ядерну зброю, то стали б «ізгоями», enfant terrible у світовій спіль­ноті.

Росія також зовсім не була нашим спільником у цьому питанні. Вони з першого дня хотіли ослаблення України. Лише декілька людей сприйняли не­залежність України як історич­ну необхідність. Серед одиниць росіян, які усвідомили необ­хідність незалежності України, я певен, був Юрій Афанасьєв – директор Архівного інституту. Він вважав, що Росія має бути не патроном, не наставником, а партнером незалежної України. Впевнений, що якби був живий Андрій Сахаров, він теж би нас підтримав.

Можна згадати Олену Боннер – дружину Андрія Дмитровича. Вона – дитя вірменського (батько був першим секретарем ЦК КП Вірменії) та єврейського народів (мати). Вона, як ніхто, розуміла, що таке народ, який витримав тисячолітні переслідування.
Але більшість росіян зовсім не толерували свободи для українців.

* * *
Роздуми навколо феноме­ну російського імперіалізму – тема популярна. От, наприклад, книж­ка Олега Зарубінського про парламент. По-перше, дивує те, що демонстративно написав її російською мовою. Він – лю­дина освічена, депутат чотирьох скликань. Тому друге здивування: теза, що в бідах, заподіяних Росією, винен не народ, а правителі. Як на мене, це жахлива помилка!

Я б порадив Зарубінському прочитати уривок роботи Маркса про Росію. Німець добре розкрив основи буття Московщи­-ни: імперіалізм, завойовницт­во, зверхність до інших в’їлися і в народ, як пігмент у шкіру. Це втруїлося в душу, мозок і па­м’ять народу. Відображено і в культурі (чого варте «Підкорення Сибіру Єрмаком»), і в історії. Вся наука в Росії писалася під цю основу.

Лише одиниці московського суспільства ставали вище імпер­ськості. Чаадаєв у своїх «філософіческіх пісьмах» розумів сутність Росії, але це лише дрібка.
Подивіться, що відбулося після 1945 р.: німецька нація змогла піднятися над своєю ганьбою. Народ цей – геніальний, його внесок у прогрес – велетенський: філософія, фізика, ма­тематика тощо. Німців отруїли після Першої світової війни, їх переконали, що їх принижено: Комп’єнський ліс, Версальський договір – жахливо. Далі ці юрби людей, які в екстазі зустрічали «великого фюрера», жінки, які хотіли від нього дитину… Але вони змогли і делегували свого канцлера, аби став на коліна перед єврейським та іншими на­родами за той жах, який вони принесли в світ.

А російський народ святкує чергові річниці перемоги. На мільйонах кісток було завойо­вано величезну територію Європи, поставлено її на коліна.
Уявіть собі, щоб Брєжнєв став на коліна у Варшаві, яка була знищена, бо Сталін стояв на дру­гій стороні Вісли і не переходив, аби дочекатися, поки знищать цих непокірних поляків?

Читаю «Трубадури імперії» Еви Томпсон, яка викриває навіть Льва Толстого як імперіа­ліста: як ницо у «Війні та мирі» демонструється Наполеон, та який величний Кутузов! Толс­-той не бачить здобутків французької революції та технічно­го прогресу, який підштовхнув На­полеон, бо він теж трубадур імперії!

Хоча, мені здається, Толстой – явище унікальне. Багато хто каже, що під старість людина рідко стає розумнішою, а часто навіть навпаки – люди в старості більш жорстокі: чіпляються за життя, не бачать страждань інших і концентруються лише на власних. Толстому вдалося раптом, маючи понад сімдесят років, піднятися над собою, над своїм народом, і він пише «Хаджи Мурат» – текст, який демонст­рує велич цього нещасного чеченського народу, що століттями боровся за свободу, мав героїв і зрадників (ми бачимо сьогодні Кадирова). Чого варті рядки про старих чеченців, які зібралися в аулі після погрому, влаштованого росіянами: вони не мали ненависті до цих «російських собак», їх переповнювало презирство і зневага до людей, які могли так по-звірячому себе поводити. Уявити собі іншого російського письменника, який писав би про таких «російських собак», дуже важко.

Які чудові та людяні творіння Пушкіна, але от у «Клеветникам России» насторожує: «кичливый лях и гордый рос». Чому лях – «кічлівий», а рос – гордий? Це логіка чи ідеологія?

Наше щастя, що ми посту­пово звільняємося від цього фальшивого ореолу «пабєди», бо це велетенська трагедія людства, і шукати в тому позитив немає жодного сенсу. Країна-переможниця зневажала своїх людей абсолютно. Діяння безумних тиранів Леніна і Сталіна були б неможливі, якби народ їм те не дозволив.

Наше цивілізаційне протистояння з росіянами було помітне неозброєним оком і на початку 1990-х років. Із першого дня перебування в Росії я помітив, що Єльцин уже на самому початку своєї діяльності робить все для того, аби від’єднати Україну від впливу на Росію.
Замість того, аби зробити спів­працю обопільною, аби дві економіки збагачували одна одну, він спонукав робити все можливе, щоб вони ніколи не залежали від України.

Якщо ми не відкинемо цю шкідливу маніпуляцію: розме­жування народу і його вождів, то ніколи не станемо на потрібний шлях. Подивіться на Мусоліні – такий самозакоханий хвалько міг з’явитися лише в Італії. А Гітлер – методичний і послідовний навіть у маніакальних злочинах – усе ж уособлення багатьох на­ціональних німецьких рис. Тільки в Росії могли з’явитися такі жахливі постаті за своєю жорс­токістю, як Іван Грозний, Петро І (кількість населення Росії змен­шилася за його правління, чого не було при жодному іншому цареві), Микола І та інші.

Тирана Гітлера не можна порівнювати з тираном Сталіним. Народний депутат Безпалий якось сказав: якщо диктатура Гітлера творилася на страху, то Сталінська базувалася на жаху. Якщо в нацистській Німеч­чи­ні людина чітко знала: якщо вона не входить до «незаконних» категорій (євреї, цигани, комуністи, ЛГБТ), то їй не було чого боятися, то за Сталіна не бу­ло жодного прошарку населення в країні, який би був застрахо­ваний від терору. Учитель, член Політбюро, асенізатор, учений, артист, лікар – усі тремтіли під всеохопністю радянського те­рору.

Саме посада посла дала мені можливість зрозуміти спільність і взаємозв’язок народу та вождя в Росії. Народ має того вождя, на якого заслуговує. Якщо ми будемо робити ставку на те, що в очах російського вождя ми можемо побачити ознаки людя­ності, це тільки до поразки. Такого вождя там не було ніколи.
Ставлення до України є лакмусовим папірцем, що визна­чає сутність Росії в кожен період історії. Я думаю, що Росія ніколи не підіймалася до рівня, аби зрозуміти Україну. Істинно колись сказав Володимир Вин­ниченко, що російська демо­кратія закінчується на українсь­кому питанні.

Сьогодні таким лакмусом є питання Криму: багато хто з російських демократів погоджується, що окуповані Донецьк і Луганськ мають повернутися до складу України, але про Крим: «Я не знаю… то ж було бажання народу!». У мене був викладач, який казав: «Якщо зайця дов­го бити по голові, то він вивчить таблицю множення». Але росіяни заперечують цю «формулу» своїм упертим триманням за власний імперіалізм.