Четвер, 28 Березня 2024 р.
22 Липня 2022

НА ШЛЯХУ ДО ДЕРЖАВНОСТІ

28 ЛИПНЯ – ДЕНЬ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ


24 серпня 2021 р. під час урочистостей із нагоди Дня Незалежності України Президент Володимир Зеленський підписав Указ про відзначення зародження української державності в День хрещення Київської Русі-України, 28 липня. Цього року День української державності відзначатиметься вперше. Напередодні свята ми пропонуємо статтю голови міськрайонної організації Національної спілки журналістів України Василя Добровольського про першого Надзвичайного і Повноважного посла незалежної України в російській федерації.

Виступ Володимира Крижанівського у Верховній Раді під час урочистостей, присвячених 30-річчю Незалежності УкраїниВолодимира КРИЖАНІВСЬ­КОГО заочно знав давно. Впевнений, не тільки я, адже він не лише депутат першого демократичного скликання Верховної Ради України, до речі, де працював спільно з парламентарем-кам’янчанином Сергієм Тимчуком, а й перший Надзвичайний і Повноважний посол незалежної України в російсь­кій федерації, активний політичний і громадський діяч. Зна­ковим є й те, що Володимир Петрович виявився нашим зем­ляком-подолянином. Його рід по батьківській лінії з Дунаївців, нині Кам’янець-Подільсь­кого району, мати – з Вінниччини. Певний час, будучи ще малим, мешкав у місті над Смот­ричем, уже в зрілому віці по­бував тут десятки разів. Та біль­ше про нього дізнався, коли моя внучка Діана Грушансь­ка проходила стажування в
Секретаріаті Верховної Ради України, де Володимир Кри­жанівський був її наставни­ком із питань парламентської діяльності.

Не так давно, перебуваючи в Кам’янці-Подільському, Володимир Крижанівський подарував моїй онучці свою книгу «Ми знову здобули державність», надруковану 2021 року. Унікальне видання, точніше, подані в ньому спогади, які яскраво розкривають сторінки життя діяча, де разом із темою відродження української державності та особливостей дип­ломатичної роботи червоною лінією проходить тема імперської росії та неминучості її війни з незалежною Україною.

У книзі детально висвітлено умови підписання угоди поблизу Бресту в білорусі, згідно з якою передбачалося припинення існування Союзу РСР і створення співдружності незалежних держав (автор особисто був учасником конференції в Біловезькій Пущі 1991 року). Аналізуючи рівень підготовки делегацій трьох республік до тієї події, він відзначає, що українці дещо легковажно до неї поставилися, і лише дивом не було підписано нової реальної союзної угоди. Крім того, Володимир Петрович доводить, що українці великою мірою допомогли Борису Єльцину захопити владу в москві, хоч це було нам практично не потрібно. Його аргументи є досить доречними для більш чіткого усвідомлення, наскільки крихким і хитним був мир із росією, яка задля свого чергового «палацового перевороту» тимчасово погодилася на свободу для українців.

Високу оцінку виданню дали її рецензенти: професор кафедри міжнародних відносин і міжнародного права Київського університету імені Бориса Грінченка, доктор історичних наук Ігор Жалоба, директорка Національної юридичної бібліотеки Національ­-ної бібліотеки України імені В.І.Вер­надського, кандидат­ка історичних наук Юлія Половинчак та інші.

Зізнаюся, коли книга потрапила до моїх рук, прочитав її, як мовиться, на одному диханні. Зателефонував Володи­миру Петровичу, подякував за цікаві спогади, висловив свої враження від написаного й запитав, чи можна поділитися ни­ми з читачами місцевих ЗМІ? Тож, отримавши позитивну відповідь і найщиріші вітання автора землякам, пропоную дещо із прочитаного в книзі «Ми знову здобули державність».

Василь
ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ.

ПОРЯД ІЗ ПУТІНИМ АЖ ЧОТИРИ ГОДИНИ

Я замислювався про наші світоглядні розбіжності й на зорі нашої незалежності. Журналісти з Росії мене запитують як посла України: «Кажуть, коли у вас військові приймають присягу, їх питають, чи будуть вони воювати з Росією у разі чого? Невже таке справді пи­тають?». Я відповідаю: «Звісно, про такий ідіотизм ніхто не питає, але скажіть, будь ласка, що має робити офіцер, коли відбувається агресія проти його країни? Має захищати її? Чи мучитися над тим: чекайте, покажіть паспорт – а, росія­ни? Тобі можна, вбивай-вбивай!».

Відверто, я весь час чекав, коли таке може бути. Коли врешті вони визвіряться на нас, коли нарешті перейдуть цю межу, тому що витерпіти нас, які мають «хамство» бути незалежними, – це ж, на їхній погляд, злочин стосовно Росії. Бути незалежним від Росії – це злочин, на їхню думку: «Тільки ідіот не хоче бути під Росією, під її крилом; ми вам усе підка­жемо!». Хоч вони і забувають, що не так давно ми, українці, їм розповідали і підказували, ми їх вивчили, а не німці. Ми їм навіть поняття таке вигадали – Російська імперія і Росія: домислилися – Феофан Прокопович і Безборотько.

У сьогоднішнього вождя росіян Путіна теж відповідна до його народу психологія – він не може зрозуміти всіх інших. Як злодій, який вкрав, коли йому заявляють про повернення вкраденого. Він же йшов на ризик! Його ж могли побити чи вбити, він вкрав, і раптом – віддай. До речі, сьогодні він час­то щось заявляє про начебто недолугість української мо­ви. Але, коли він навчався на КДБшника, то мав вивчати одну іноземну мову та одну мову з-поміж мов республік колишнього СРСР. Це свідчить і про спрямування «таємної полі­ції» не лише проти зовнішнього ворога, а й на 50% проти внутрішнього. Путін вивчав саме українську.

Я просидів поряд із Путіним цілі чотири години. Розмовляв із ним. Узимку 1994 року нас, як і всіх послів країн, що брали участь у війні, запросили на відзначення 50-річчя прориву блокади Ленінграда. Приймав мер Анатолій Собчак, представник МОЗу РФ і заступник мера. Собчак представляє заступників: «Сергій Бєляєв – мій заступник, уже колишній, тепер призначений головою Дер­жавної думи, я навіть не встиг призначити свого нового першого заступника, але попросив Сергія приглянути за пос­лом США…» тощо; і «ось мій заступник, який спеціалізуєть­ся на міжнародних справах, який має стежити, аби ми не нудьгували».

Дивлюся, миршавенький, невисокий, у дивному для лютого світло-сірому костюмі з дуже довгими рукавами, наче хлопцеві в 9 класі на виріст купили костюм, щоб йому вистачило до випускного. Він одразу сів до нас, і ми хвилин 40 розмовляли: посол Німеччини – доктор Бляйх, посол України з дружиною і ще третій посол, тобто всі, кого мав «опікувати» Путін. …Потім понад чотири години відбувався бенкет в офіційній резиденції Собчака. Путін був біля нас. Нічого згадати про нього не можу – сіра і нецікава постать. Хіба смикався на всі боки. Подумати і повірити в те, що така ницість прийде до влади в Росії, я зовсім не міг.
Як і в США, супердержаві, став президентом Дональд Трамп, у країні, яку поставив на ноги титан Бісмарк, згодом прийшов до влади миршавий Гітлер, так і в Росії виник культ Путіна. Хоча там найбільш сприятливий грунт для диктатури карлика: росіяни чекають, аби хтось почав думати за них: навіщо ходити на вибори, навіщо над цим мучитися?

Нехай мене переконує хто завгодно, що Путін розумний, далекоглядний і передбачливий, я впевнений: він – дуже поганий керівник. Він – жахливе явище, бо, як ніхто, шкодить своїй державі перед­усім. Державі, яка могла б процвітати, але має такий народ і такого правителя.

ВІЙНА НЕМИНУЧА

Якось до мене підійшов Сергій Іванович Бабурін – заступник голови державної думи рф, за походженням із Сибіру. Такий викоханий, із борідкою, навіть трохи жіночний, високий, цікавий, кароокий. Це було приблизно 1993 року. І Бабурін каже:
– Володимире Петровичу, або ми (Росія і Україна) об’єднуємось, бо я не бачу іншої альтернативи! Або об’єднуємося, або воюємо. По-іншому я не бачу, як ви­йти з такого становища.

Я йому відповідаю, що просто, не об’єд­нуючись, жити нам ніяк не можна? За­чекайте, ось навіть рідні брати одружуються, йдуть із батьківської хати і живуть нарізно. Не живуть вони в одній квартирі, намагаються все зробити, зі шкіри лізуть, ідуть на окрему квартиру, аби не жити разом…

Отак порозмовляли. Потім підходить до мене кореспондент – заступник головного редактора «Известий», і розпитує, як будуються відносини між країнами.
А я відповідаю, що казати, коли заступник «председателя» думи каже: або ми об’єднуємося, або ми воюємо. Але попросив його не вкладати це в мої уста.

Вийшла стаття, де було зазначено, що в «розмові з українським послом Бабу­рін сказав…». Через декілька днів я бачу Бабуріна, який збирався подати в суд на газету. Тобто? «Ну, я ж такого не казав». Я кажу:
– Сергію Івановичу, цілком може бути, що Ви не казали, що мені почулося! Па­м’ятаєте, з нами стояла третя людина?
– Так, пам’ятаю, це якийсь ваш співробітник.
– Так, це брат редактора російської ­газети «господіна» Олександра Долганова, мій пресаташе (хоч насправді студент-радник із питань відносин із ЗМІ).
– Добре, і що? Хочете свідка викликати? Я такого не казав.
– Та ні. Ви знаєте, він записував нашу розмову.
– Тобто! Чому мене не спитали?
– Та я ж не знав. Я йому такий наганяй влаштував! (Хоч ніякого наганяю не бу­ло. І не було в нього ніякого мікрофона… Це – дипломатія!). Розумієте, він усе записав, і можете собі уявити: ви приходите на суд, а він представить цю плівку.

Що було б, якби він справді подав на суд? Довелося б сказати, що, на жаль, почали відтворювати – і з’ясувалося, що витерли… Прикро, але що зробиш.
Бабурін не подав до суду. Кажу: «Це ж «господин» Долганов, це буде так неприємно. Ну, навіщо Вам це потрібно, Сергію Івановичу?».
Він же не знав, що я така «бестія»…

У ПОСЛІВ НЕ БУВАЄ ІДЕЙ

Коли Анатолій Зленко (перший міністр закордонних справ України. – Прим. ред.)
питав мене про Чорноморський флот і його долю, я казав, що «у послів не буває ідей, ідеї бувають лише в міністрів». Посли готують для міністрів матеріали, але головними є настанови центру. Але в наш час, зокрема у 1991-1994 рр., коли я був послом, інструмент українського дипломата був надзвичайно бідний: не було достатніх досвіду і кадрів. Я – теж приклад, я ж не навчався цьому ремеслу. Тепер усе значно чіткіше.

Теж і Біловезька Пуща – фантастично важлива подія в житті України і Росії. Вони привозять ліпших своїх МЗСників, а ми, по суті, їдемо без жодного фахового дипломата. Тому документ писався прямо «на коліні». Досвіду важко було десь узяти, бо українці майже не бували союзними послами. Можу згадати лише Юрія Хільчевського – блискучого дипломата, або Анатолія Адамішина, який теж у нас народився, але сама молода Україна доб­ре підготовлених кадрів не мала зовсім. Усі працювали на якихось третьорозрядних посадах. Єдине, що було в України своє, – це представництво в ООН і ЮНЕСКО, проте і там жодної самостійності раніше не існувало, лише виконувалися накази під диктовку російських дипломатів.

Казати про те, що наша дипломатія мог­ла вирішувати важливі завдання в той час, досить складно. Навіть теорія значно відставала, небагато вчених займа­лися дипломатичною тематикою. Можна відзначити хіба Володимира Василенка. Більше кадрів, які добре б знали зовнішню політику, не було. Про те, чи мені щось вдалося на посаді посла, свідчить така ситуація. Уже майже через рік після відходу від дипломатії я працював радником-консультантом у відомій бізнесовій структурі. Й увечері йшов по Тверській, десь навпроти Єлисеєвського гастроному, поряд із нічним клубом зайшов у магазин «Океан» і бачу знайоме обличчя – умовний Іванов. Мене здивувала зустріч у такому магазині з високим чиновником, на той час він був одним із заступників голови ФСБ Росії. Він теж пильно придивився і мене впізнав:
– Добрий вечір! – вітаюся.
– О, добрий вечір! Де Ви зараз?
– А що, ваша установа не знає?
– Не думайте, – відповідає ФСБшник, – що я знаю місце роботи всіх колишніх
послів.
Я розповів, де працюю. А він питає:
– А чому не залишилися в дипломатії?
– Ви розумієте, – відповідаю, – в Украї­ні є багато розумних людей, які працюють у цій галузі й мають кваліфікацію. А я навіть не навчався на дипломата.
Не почну ж я йому розповідати, що мене витурив із дипломатії один із найбільш рідкісних мерзотників, які тільки зустрічалися в незалежній Україні. А Іванов мені каже:
– Знаєте, я стежив за Вашою роботою. Скажу Вам одне: я бачив, з якою наполегливістю Ви працюєте на благо Вашої Батьківщини. Нічого, крім поваги, це викликати не може.

Ми попрощалися і розійшлися. Така оцінка із самого центру «осиного гнізда» про щось свідчить.
Я нині остерігаюся телефонувати давнім знайомим у Росії. Мені особисто нічого боятися, можу розмовляти з будь-ким, але там можливе все. У мене був приятель, теж інженер-будівельник за фахом, майже мій одноліток, який працював завідувачем відділу систем автоматизації проєктування в московському інституті в той час, коли я був на ідентичній посаді в українському інституті. Він потім став радником Єльцина під час виборчої кампанії, а далі – префектом центрального округу Москви: Кремль і нав­коло нього в радіусі декількох кіломет­рів – його округ, згодом – омбудсмен і зав­кафедрою МГУ. Він приїжджав на круглі столи до нас, але потім ми втратили зв’язок. Я спробував до нього телефонувати – не відповідає. Зустрів на розі Шовковичної та Інститутської одного російського депутата, який перебував у нас, і запитав його про свого недавнього колегу, чи не має він його телефону. Згодом він мені надіслав номер, і я одразу зателефонував. Він так перелякався, його так трусило, що я вже боявся, аби його від телефону одразу не повезли в реанімацію. Батьки його з України, з Харківщини. Сам він у Москві майже все життя, але наляканий дзвінком з України. Якби до когось із наших зателефонували з Росії, це могло б так нажахати? Звісно ж, ні, бо ми не боїмося панічно нашого державного апарату, на відміну від них.

Серед справ, якими я активно зайнявся в період моєї діяльності як посла, став Чорноморський флот. Хоча тепер, коли розповідаю про ті події, навіть наближені до тодішніх урядових кіл сумніваються в моїй ролі в усьому тому. Почалося все з того, що я на початку 1992 р. розмов­ляв з адміралом флоту Володимиром Чернавіним, який був родом із півдня України, – типовий морський вовк. Якась симпатія в нього до мене проявлялася, можливо, через українське коріння, хоча патріотом нашої країни він зовсім не був. Я йому поставив запитання про несправедливість того, що Україна не матиме флоту на Чорному морі, в той час, коли «наші чайки ходили на Цареград, коли в росіян не було ще флоту зовсім». Багато українців (Лисянський, Октябрський, Пархоменко й інші) стояли в основі флоту, і невідомо, чи без них щось би вдалося. Навіть адмірал Сергій Горшков, який командував усім флотом СРСР, – уродженець Кам’янця-Подільського.
Чернавін мені відповів на це, що в Росії на утримання флотів немає грошей: «якщо ви будете наполягати, то вони віддадуть», принаймні частину флоту. «Від вас якось не помітно ініціативи щодо цього». Ця розмова відбувалася, коли ми вже абсолютно бездарно втратили можливість забрати весь флот, хоча Україні, в будь-якому разі, годувати його не було за що. А росіяни по закутках і «сусекам» назбирали гроші, вирвали з інших галузей і так проплатили зарплатню Чорноморському флоту. І лише так змогли зберегти його за собою.

Тоді в нас був важкий матеріальний стан, але в них – ще важче. Нині ситуація приблизно дзеркально інакша – в них, через енергоносії (звісно, не через якийсь креатив), стан значно кращий, а тоді було навпаки.

Після розмови з Чернавіним я замислився. Обговорив цю тему з людьми, які розумілися на питанні, й зателефонував Антону Бутейку – керівнику зовнішньою політикою в секретаріаті президента.
У мене виникла ідея щодо створення об’єднаного флоту. Коли я з цією ідеєю прийшов до Зленка, він запитав: «Як це об’єднаний флот? Ви колись про таке чули?».

– Розумієте, – кажу, – якщо буде об’єднаний флот, то потім, у зв’язку з тим, що потрібно буде платити зарплату і думати про нього, а ми, наприклад, весь не зможемо утримати, всі тільки й будуть думати, як би його розділити!
Далі ми дискутували про таке: росіяни, зрозуміло, готові будуть віддати нам «усіляку погань», об’єктів і людей побільше (що найдорожче утримувати). Але, з іншого боку, ми отримуємо хоча б щось! Росіяни на початку переговорів наприкінці 1991 р. певним чином нас надурили, стверджуючи, що Чорноморський флот має ядерну зброю. А тоді він має бути під орудою маршала Шапошнікова, якому доручили командувати об’єднаними військами СНД. Але потім з’ясувалося, що це зовсім не так.

Проте йшло до того, що ми віддамо їм усе. А 70-80% Чорноморського флоту завжди були українці, ми маємо вихід до моря. Залишатися без власного флоту – це повний абсурд.
Дехто в нас вже тоді розумів, хто є нашим основним заклятим «другом».

Зленко послухав і каже:
– Ви пропонуєте створити об’єднаний флот, об’єднане командування. А в зв’язку з тим, що це неможливо зробити, починаємо його ділити? Тоді росіянам можна буде виправдатися перед своїми: «Ну, з хахламі важко: віддамо їм плоскодонки, а собі візьмемо лінкори…». Ідіть до Леоніда Макаровича, подайте йому цю ідею.
Я запротестував, бо президент не мене – посла, має слухати, а міністра. Але Зленко в наказному порядку відправив мене до Кравчука. Перед зустріччю з президентом ми ще раз обговорили нюанси з Антоном Бутейком. Він був одним із найбільш фахових і патріотичних українських міжнародників-дипломатів, він жив, надзвичайно переймався цією справою і присвячував їй не менше як 90% від усіх його занять і переживань.
Я б порівняв його з міністром уряду УНР Олександром Шульгиним, який був, як на мене, уособленням поєднання великої любові до народу і держави з глибоким професіоналізмом.

Ми зайшли до Леоніда Макаровича, у той знаменитий кабінет, де трохи згодом підслуховували Кучму.
– Ідея хороша, – погодився Кравчук, – мені сподобалася. Давайте так: починайте обходити російське керівництво з нижчих щаблів до верху і постарайтеся цю ідею втілити в російську еліту.

Ми подумали з Антоном, із кого починати. Порозмовляв із Сергієм Станкевичем – землячком, типовим українським «холуйчиком» у Москві, яких було дуже багато там, він погодився. Далі я пішов до Сергія Шахрая – віцепрем’єра, далі – до Козирєва.
Порозмовляв із першим заступником Руслана Хасбулатова – Володимиром Шу­мейком. Ідея, яку доносив до них, не відрізнялася від обговореної на Банковій: не завершивши об’єднання флоту, починаємо розділення.

Урешті вирішено, що варто розмовляти з Геннадієм Бурбулісом – другою людиною в державі, навіть певний час більш вагомою, ніж Єгор Гайдар і Віктор Чер­номирдін на той час. Він був радником Єльцина.
Приїжджаю я до Бурбуліса, він усе зро­зумів і погодився із запропонованим підходом щодо розподілу флоту:
– Ідея хороша. Працюємо.

– То що, – питаю я далі, – хто представить ідею Борису Ніколаєвічу: я чи Ви?
Він подивився на мене як на наївну дитину. І до мене дійшло, що це дуже вже дурниця вийшла з мого боку.
– Невже Ви думаєте, – каже Бурбуліс, – що я таке важливе питання не обговорив із Борисом Ніколаєвічем, перш ніж зустрітися з Вами?
Це все моя тодішня недосвідченість у ходінні по «владних» коридорах. Ми, інженери, звикли працювати послідовно: закинули дані в ЕОМ, якщо щось не виходить, шукаємо нові рішення. А тут, у політиці, зовсім інша майстерність.

У результаті всіх попередніх обговорень у Мухалатці в серпні 1992 р. було ухвалено рішення. Мухалатка – невеличке містечко поряд із Форосом, звідти, якщо глянути вниз, можна побачити знамениту президентську дачу Горбачова, а подивившись угору, – знамениту фороську церкву. Питання флоту не надто розголошувалося до зустрічі президентів у Му­халатці, але малося на увазі.

У Мухалатці розташовувалася дача Андрія Громика – чимала розкіш навіть як для міністра закордонних справ СРСР. Тут зібралися наша і російська делегації на чолі з президентами.

На зустрічі, серед іншого, ми обговорюємо флот, я представляю план про об’єднане командування і спільне утримання флоту. Морозов на мене вирячується, шаленіє і вигукує:
– Володимире Петровичу, це – зрада!
– Яка зрада? У чому? – дивуюся я.
– Ми повинні взяти весь флот, – заявляє Морозов.

– Близький лікоть, – відповідаю я, – але вкусити важко. Хочу подивитися, як Ви його будете забирати! Воювати будете, чи що? «Командос» надішлете? Про що Ви кажете, не віддадуть вони флот. А так хоч частину, але матимемо. З чогось треба починати?

Суперечка виникає складна: Дурдинець, Зленко займають позицію «і нашим, і вашим», Матвієнко приєднуєть­ся до Морозова: «Треба писати нашу пропозицію забрати весь флот!», і тільки «есер» Багров підтримує мене. У цій ситуації Леонід Макарович теж трохи нер­вує, але, бажаючи таки вирішити питання угоди, звертається до Морозова, Дурдинця і всіх нас:
– От Ви сказали, то й пишіть документ!
– Але, Леоніде Макаровичу, як же тоді Ваша ідея! – кажу я. – Я не буду готувати цей документ!
І я пішов купатися в морі – було вже близько 11-ї години ночі. Так само «втік» і Матвієнко.

Уранці наступного дня все починається із зустрічі двох президентів, яка триває близько пів години. Виходять і оголошують: «За пропозицією президента Росії Бориса Ніколаєвіча Єльцина пропонується створити об’єднаний флот двох наших країн, з об’єднаним командуванням». Про розподіл флоту – дуже натяком, але без наголосу на цьому.

Дивлюся очима «по п’ять копійок» на Кравчука, а він дивиться додолу. Такий вийшов анекдот. «Барін приїде – барін нас розсудить», от і розсудив! Я мав негарну звичку після всього ще щось доводити, та ще й президенту, що він вчинив неправильно. Але мене одразу «поставили на місце», тож довго скандалити не довелося… Таким чином ми отримали флот (Україні за угодою передано 18,3%, рф залишилося 81,7% кораблів і суден Чорноморського флоту).

По суті, це був той план, який я пропонував, але це чомусь стало «планом Бориса Миколайовича». Це був наш план, я вперше побачив такий справжнісінь­кий плагіат у дипломатії. І Кравчук, «ніч­тоже сумняшийся», погодився. Ми отримали частину флоту, бо насправді жодного спільного командування бути не могло, по суті командування було російське, але розпочався розподіл.

Мені здається, що якби не наш задум, Україна не мала би флоту взагалі. Росії нічого не потрібно було робити, аби забрати Чорноморський флот, він і так їй належав. У нас навіть шаланди своєї на той час не було, а так отримали, зокрема, «Сагайдачного» та підводний човен «Запоріжжя» й інші кораблі, на яких можна було вчитися й далі розвиватися.