Василь ШКЛЯР: «Я – ПРОСТО ОПОВІДАЧ, ЯКОГО ЛЮБЛЯТЬ ЛЮДИ ЧИТАТИ»

Василь Шкляр народився 10 червня 1951 р. в Холодному Яру (с.Ганжалівка Лисянського району Черкаської області). 1963 року родина переїхала до міста Звенигородка, де 1968-го закінчив середню школу зі срібною медаллю. Того ж року вступив на філологічний факультет Київ­ського університету ім.Т.Г.Шевченка, водночас навчався (за обміном студентами) на філфаці Єреванського державного університету – сту­дію­вав вірменську мову й літературу.
Після закінчення університету Шкляр почав працювати журналістом. Паралельно писав перші літературні праці. У 1988-1998 роках Шкляр займався політичною журналістикою, бував у «гарячих точках». Цей досвід, зокрема, подробиці операції з урятування родини генерала Дудаєва після його загибелі, Шкляр згодом відтворив у романі «Елементал» (2001).
Популярність як письменника прийшла з виходом роману «Ключ». 2009-го виходить поки найвідоміший роман письменника «Залишенець. Чорний Ворон». За цей роман 2011 року Комітет із Національної премії України ім.Т.Шевченка визнав Шкляра лауреатом премії, але письменник відмовився її отримати на знак протесту проти перебування на посаді міністра освіти України, одіозного українофоба Дмит­ра Табачника.
Василь Шкляр є членом Спілки письменників України. Його твори перекладено багатьма мовами, зокрема англійською, болгарською, вірменською, шведською, словацькою та ін.

Як уже писав «Подолянин» у минулому номері, 27 травня в конференц-залі НІАЗу «Кам’янець» відкрилася персональна виставка народного художника України Анатолія КУЩА «Тарасові шляхи». На її відкритті з’ясувалося, що до Кам’янця приїхав не тільки відомий скульптор, але й один із найвідомі­ших сучасних українських письменників Василь ШКЛЯР, з яким пощастило поспілкуватися кам’янецьким журналістам.

– Василю Миколайовичу, хто запросив Вас до нашого міста і за яких обставин?
– Я в Кам’янці-Подільському не вперше. Був, мабуть, разів сім.
У замок навідувався, місто оглядав. А цього разу приїхав підтримати давнього товариша Анатолія КУЩА, видатного скульптора. Я його взагалі вважаю нині серед живих скульптором номер один. Його роботи є візитною карткою України, і не тільки ті монументи, які стоять у наших містах, а й за кордоном – в Америці, Польщі, ще багато де він працював, бо його знають у світі. До нього навіть з арабських країн приїжджали, запрошували, щоб творив їм свої монументальні речі. Анатолія Куща я знаю дуже давно, мабуть, років під 40 уже.

– А як Ви познайомилися?
– Познайомилися, коли його висунули на Шевченківську премію ще за радянських часів. Я написав про нього статтю в «Літературній Україні», де зробив огляд найві­доміших робіт, а це вже на той час був надзвичайно широкий спектр. У його творчості можна відстежити всю історію України від дохристиянських часів, язичницьких, як «Коло Свароже» – є в нього такий цикл. Потім Княжа доба, Козаччина, ін­ші сторінки нашої історії, звитяж­ні сторінки і трагічні. Берестечко ві­добразив – нашу трагедію. І по­тім, коли вийшла ця стаття, Анатолій ще раз запросив мене у свою майстерню, зробив з мене скульп­туру. Тоді й він ще був чубатий, і я був із велетенським чубом. Мабуть, на цю одну мою чуприну пішло кілограмів десять бронзи.

– І де тепер знаходиться це по­груддя?
– У нього. Хоча він пропонував подарувати, але, по-перше, я й не підніму такий подарунок. По-друге, сказав, що, може, настануть такі часи, коли в тебе викуплять цю роботу, тобі заплатять. Бо від мене цього навряд чи дочекаєшся. Він зліпив перший варіант упродовж того часу, поки ми випили пляшку коньяку.
Я просто пишаюся тим, що серед близьких друзів є такий митець. Знаменитий митець, і ще недооцінений, я вважаю. Бо він володіє всіма формами: може зробити і модерну річ, і класичну. Це як у пое­зії. Знаєте, хтось пише вірші білі, безримні, й каже – оце воно.
А Ігор Римарук, мій товариш, теж Шевченківський лауреат (відомий поет, якого вже, на жаль, немає), завжди казав: «Ти спершу напиши сонет класичний. І тоді вже пиши білі речі, щоб я побачив, що ти володієш формою».

– Щодо різноплановості, а от Ви себе комфортніше відчуваєте в ролі письменника, журналіста чи політика?
– Та ні, журналістика і політична якась діяльність – то вже в минулому, то потребує великих фізичних сил, і, крім цього, ви знаєте, треба мати міцні ноги. Моя головна професія – оповідач.
Я не люблю таких гучних слів, як письменник, ще якихось. Я – просто оповідач, якого люблять люди чи­тати, і це мене задовольняє ціл­ком, бо мої книжки виходять великими накладами, про що я колись мріяв. Моя мрія здійснилася, і через це вважаю себе щасливим автором.

– Чи не плануєте зробити Ка­м’янець одним із місць подій Вашого наступного роману?
– Не знаю, важко сказати. Я ніколи наперед нічого не обіцяю, бо тоді мене беруть за горлянку і питають: коли вже то буде.
Але ось я знову проїхав місцями Поділля, такими знаковими, зна­менитими. Побував у Меджибожі,
в Маліївцях. То скажу, що це, звичайно, навіює багато містичних сюжетів. Ну, про мене пишуть, що я – і містичний письменник.

– Та ще пишуть, що Ви – батько українського бестселера. А як до цього ставитеся?
– Це таке собі умовне поняття, бо дехто думає, що бестселер – це просто якась популярна література. Бестселер – це книжка, яка видається найбільшими накладами. Вихід «Чорного Ворона» перевершив усі мої сподівання. Книжка продавалася не тільки в книгар­нях, нею хто тільки не торгував.
У скоб’яних лавках, у продуктових магазинах її виставляли і торгували. Бачив навіть у продажу на ринку «Юність» у Києві, в дядьків, які торгують там якимись лампочка­ми, викрутками.

– А вони Вас впізнали, коли повз проходили?
– Так, усюди впізнають. Учора ми приїхали до Кам’янця пізно ввечері, і я вже після десятої вийшов прогулятися містом.
Підійшов молодий хлопець і звер­тається: «Пане Василю, це Ви чи не Ви?». Я аж розгубився, але відповів, що авжеж я. Тоді він запитав:
«А що Вас сюди принесло?». Я щось про Анатолія почав розповідати, а він каже: «Я знаю, що Вас сюди принесло! Ви приїхали набратися тут українства після свого гнилого Києва!».
І це правда, тут можна набратися національного духу!

– А який загальний тираж «Чор­ного Ворона»?
– Він постійно додруковується, за 300 тисяч перейшов. Це для українського книговидання просто фантастична цифра, бо в нас бестселером свого часу навіть вважалася книжка із 7-тисячним тиражем. Це вже успіх, бо наклад до 3 тисяч себе не окуповує, і автори не отримують гонорарів.
«Чорний Ворон» серед моїх книжок має найбільший тираж. Він і за кордоном виходив, і англійською, і словацькою, і португальською. Причому португальською вийшов у Бразилії, де взагалі нічого українського не виходило.

– Ваш товариш Анатолій Кущ є волонтером благодійного фон­ду «МіСт» ім.Михайла Савенка, який організовує майстер-класи, зустрічі з відомими людь­ми для вихованців підшефних освітніх закладів фонду. Знаємо, що вчора на зустрічі в одному із них Ви розказали, що завершили новий роман. Можете про нього розповісти?
– Можу, бо я його завершив. Раніше, коли, бувало, закінчиш писати роман, хотілося його відразу видати. І в мене, слава Богу, з видавцями дуже добрі взаємини. До мене майже всі провідні видавництва звертаються: «Дайте нам, дайте нам, ми видамо це на кращих умовах».
Але, попри якісь кращі умови, я – все-таки чоловік, який залишається вірним своєму видавництву – КСД, воно харківське і нині перебуває в непростих умовах.

– Про що книжка?
– Це буде українсько-литовський повстанський роман. Десь п’ять чи шість років тому мене до себе запросили литовці й запропонували написати про їхніх лісових братів. Лісові брати – це як наші бандерівці, які теж воювали і в 50-х роках чинили спротив радянській владі.
Це абсолютний аналог з українським повстанським рухом. І я поїхав до Литви, зустрівся з учасниками тієї боротьби, з надзвичайно дивовижними людьми. Наприклад, Йонас СВІЛАЙНІС, котрий прожив сто років, як і наш легендарний сотенний УПА Мирослав СИМЧИЧ із Коломиї.
Йонаса Свілайніса я застав ще живим, він мені розповів дуже багато. Незважаючи на вік, він жив на хуторі сам і нікого не хотів бачити. Проте, коли йому сказали, що приїхав письменник з України, дав згоду на зустріч.
Я поговорив і з Йонасом Каджонісом, йому вже 97 років. Зустрічався з репресованими, вигнанцями, політв’язнями і зібрав дуже цікавий матеріал.
Проте розмірковував: ну як я – не литовець, не литовський письменник, отак, ні сіло ні впало, буду писати про лісових братів? Тоді почав шукати прямий зв’язок із нашим рухом, аби вийти з України на Литву.
І така спільна сторінка нашої боротьби є. В липні 1950 року наші повстанці з Волині вирішили зробити рейд до Литви. Такий пропагандивний, прийти і сказати: ви боретесь, ми боремось, обійнятися. І 12 хлопців вирушили через Білорусь до Литви. Але там уже стояли гарнізони, такі сили були на їхньому шляху, що пройти було неможливо.
Мусили повернутися назад, але один пройшов. Одному легше через ці болота, через усі перешкоди. І далі в книзі – його історія. Теж, як і в усіх моїх романах, є кохання, романтика.

– У Ваших книгах ще є містика і детектив…
– Так. І роман має таку несподівану містичну назву – «Заячий костел». Це поняття взято з литовського фольклору. У них є такий звичай: коли малий хлопчина стромляє носа в дорослі справи, то старший йому каже: «А давай я тобі покажу заячий костел». Тоді чоловік бере хлопчину двома руками за вуха та скроні й піднімає вгору. Це боляче і неприємно. А хлопцеві кажуть: «Бачиш, бачиш!?». Він, звичайно, нічого не бачить. Отже, заячий костел означає те, що ти дуже хочеш побачити, але не побачиш ніколи.

– Коли книжка вийде друком?
– Коли я захочу. Захочу цього року – буде цього. Не захочу – наступного, на початку.
Згадую себе молодшого: написав роман – і є бажання його відразу видати. А от тепер написав і хочу, щоб він ще в мене полежав. Щоб побув тільки моїм.
Але не думаю, що буду зволікати, тому що хочу віддати уклін Литві. Крім усього, цей роман буде великою подякою цій країні за неймовірну підтримку.

– Василю Миколайовичу, свого часу Ви відмовилися від Шевченківської премії. А якби тепер була нагода, як би вчинили?
– Я не відмовлявся від Шевченківської премії, тому що ім’я Шевченка для мене святе. Я із землі Тараса, там народився. Якщо з мого села йти навпростець до Моринців, то буде, може, кілометрів із десять, не більше.
Я сказав, що не візьму премію від тої влади. Але потім приходили нові президенти, яким не спадало на думку повернутися до цього питання, а я не той чоловік, який буде нагадувати.
Хоча до мене зверталися дуже авторитетні люди. Такі моральні авторитети з групи «Першого грудня», як відомий академік Ярослав ЯЦКІВ. Він пропонував: «Давай ми звернемося до президента (ще попереднього), і він підпише».
Але я сказав, що не треба за мене нічого просити. Не вір, не бійся, не проси – є таке гасло. Я думаю, що буде посмертно, українці-нек­рофіли, вони люблять мертвих.

– Сподіваємося, що раніше… Василю Миколайовичу, раніше в нашій розмові Ви сказали, що вважаєте себе оповідачем. Чи станете оповідачем нинішньої війни?
– Складне запитання… Якщо подивитися на світову практику в літературі, то добрі твори, чесні з’являлися через певний час після війни. Це демонструє досвід Ремарка, Хемінгуея чи Курта Воннегута, який написав свій роман про війну через 25 років після її закінчення.
…Я не знаю, коли такий мій роман з’явиться, і чи взагалі встигну його написати. Але в мене є повість про цю війну – «Чорне Сонце», про бійців «Азову», події 2014 року.
Тоді теж не збирався щось серйозне писати, але поїхав до хлопців якраз у той час, коли вони ви­йшли з Іловайська. Стільки всього самі розповіли, що воно лягло дуже швидко і несподівано, лягло в таку цілісну історію.
Про теперішню війну – не знаю… Вона живе в нас усіх… Зрештою її ми бачимо, як кажуть, у режимі он­лайн, багато чого бачимо.
Але кожна війна – це теж історія людини насамперед. Це людський характер, історія чоловіка чи жінки. І якщо така мене зачепить, можливо, буде якийсь твір.
Багато близьких людей, яких я знаю ще з Майдану, воюють. І вже нині на моїх очах відбуваються надзвичайно драматичні події. Я розповідав у ліцеї про одного з героїв мого роману «Чорне сонце». Мені повідомили, що він загинув, згорів у тому бараку в Оленівці, в полоні.
Минуло два місяці, й раптом у мене на телефоні висвітився його контакт. Я взяв тремтячими рука­ми, думав, що хтось із його роди­чів дзвонить, про щось хоче порадитися… І почув його голос. Каже: «Я вийшов із того пекла, вийшов,
я живий!».
Я не думаю, що варто писати про такі речі по гарячих слідах, це повинно влягтися.